Розділ 90 — Відпустка, яка такою не являється (6)

Гейзітель кілька разів відкрив і закрив рота, ніби був досить шокований, але потім повільно впав на коліна. На його шиї була суцільна червона лінія, якої не було донедавна, і я не знав, коли вона встигла з'явитися.

Кров, що виступила вздовж суцільної лінії, збиралась крапля до краплі і капала додолу.

Тільки тоді я дізнався про нитку, що торкалася шиї Гейзітеля.

— ... Вибачте, якщо я вас чимось образив. Вибачте.

Девелланія! Що ж зараз робила ця командирка загону?

З якоїсь причини Гейзітель навіть вибачався замість того, щоб гніватися! Чому він вибачався?

Тим часом було трохи абсурдно бачити, що вони не вважали паланкін проблемою, але це було ще гірше.

Девелланія, яка тримала нитку навколо шиї Гейзітеля, зайняла позу, ніби ось-ось потягне за неї.

— Що нам робити, Аруте?

Вона посміхалась.

Хіба він не командир загону, як і вона? Я був певен, що командири не могли вбити один одного, бо це був би прояв неповаги до Короля Демонів, хіба ні?

Або, можливо.

«Не можу повірити, що саме тому ставлення Гейзітеля було таким дивним».

Чи було це пов'язано з визнанням сили? Чи не краще було б замінити його іншим командиром загону?

Король Демонів — як батько всіх демонів. Доки вони народжуються з його сили, вони, найімовірніше, не зроблять нічого, що зашкодить Королю Демонів.

Отже, це й була причина ставитися до «командира загону» як до важливої одиниці сили.

Але, так само, як не всі діти слухаються своїх батьків і виростають належним чином, можуть знайтися демони, які збилися зі шляху, і одна з них — Девелланія.

Незалежно від того, яку відповідь я дам, думка, яка в мене виникла в той момент, була нічим іншим, як «Я влип».

«Це означає, що вона може вбити кого завгодно!»

Коли я тільки звик до ситуації, напруга, що ослабла на мить, знову посилилася.

Я все ще думав, що є якийсь запобіжник, але було шокуюче побачити, що помилився. Хіба це не було буквально так, ніби я йшов по канату над урвищем?

Я знову побачив усміхнене обличчя Девелланії. Якщо я помилюся, вона відрубає йому голову з таким самим виразом обличчя.

Я мав якось втрутитися, перш ніж це станеться. На коротку мить у мене запаморочилася голова.

І Гейзітель, голова якого виглядала так, ніби її ось-ось відрубають, знову потрапив в моє поле зору.

Ах, я знайшов відповідь.

— Ходімо.

Коли я помітив, що рука Бена, яка поправляла мій одяг, відлинула, я поспішно покрокував до дверей.

Девелланія здивовано спитала, послаблюючи силу в руці, якою тримала нитку, ніби мої слова були зовсім несподіваними. Звичний розслаблений вираз її обличчя знову з'явився, а її невинно кліпаючі очі, ніби нічого не сталось, здавались моторошними.

— ... що?

— Навіщо вбивати іншого командиру загону? Гейзітель нічого поганого не зробив, тож відпускай нитку і ходімо.

Як збільшити прихильність Девелланії до мене і як уникнути образи Гейзітеля.

«Вихід» під приводом «купівлі одягу».

Це може бути трохи важко, але якщо це означатиме краще майбутнє, можна було чимось пожертувати.

Усі на мить замовкли через раптову зміну теми. Як і очікувалося, Гейзітель першим взявся за справу.

Використовуючи навичку, яку я не знаю, де він відточував, він скористався послабленням ниток Девелланії, кинувся до дверей і став чекати мене.

Девелланія кліпнула очима, подивилася на нього, потім посміхнулася і прибрала нитку.

— Якщо Арут так каже.

— ...

— На відміну від тебе, Арут справді скромний. Він знає своє положення і є «тим самим» командиром загону.

Ну, насправді моє положення було нижчим...? Вона сказала «скромний» зараз? Не «зарозумілий»?

Я людина, і положення «командира Нульового загону», яке я зараз мав, було отримане шляхом створення посади, якої не існувало до цього, тож це має бути досить почесно, хоча я й не мав належної ролі...

Стосовно цього вона назвала мене «тим самим» командиром загону, поставивши мене вище інших. Чи справді це була скромність, а не зарозумілість?

— Посада Арута в певному сенсі схожа на посаду командира Першого загону.

— ...

— Я кажу це не тільки тому, що командира Першого загону тут немає, а й тому, що всі більше нервують, маючи справу з Арутом, ніж з ним. Тож чи не слід сказати, що Арут насправді має вищий ранг? Король Демонів також обережніший з Арутом, ніж з командиром Першого загону.

Я не знав про це. Я просто думав, що всі мене поважають, бо я був тим, кого привів сам Диявол.

Тож незалежно від того, наскільки низьке моє положення зараз...

Король Демонів > Командир Першого загону = Я > Решта командирів.

Вона це мала на увазі? Це ж божевілля.

Командир Першого загону також був правицею Диявола. Я в подібному становищі, що і той хлопець?

Але я все одно нічого не міг сказати.

— ... Ходімо по магазинам.

У мене не було іншого вибору, окрім як повторити те, що я сказав раніше.

...

Бути лялькою для перевдягань жахливо, але побачити місто було досить цікаво.

Оскільки це було торговельне місто, тут було багато різноманітних фруктів та зброї. Навіть риба, представлена на ринку, мала великий вибір.

Багато з товарів були очевидно з півдня через моду на них.

Я озирнувся навколо, беручи солодкий фрукт, який запропонував мені Гейзітель.

— Аруте! Може, підемо цим шляхом цього разу?

— Пане Аруте, цей фрукт тут називається манго. Він росте в південній частині людського світу. Хочете його скуштувати?

Пане Аруте, пане Аруте, пане Арут... Цей клятий Арут! Я хочу огледітися навколо, але ці два командири загонів мене не відпускають.

Якби Бен зробив те саме, у мене б дуже розболілася голова, але, на щастя, він, здається, помітив мій стан і тримав язика за зубами, мовчки слідуючи за мною, ніби його там і не було.

О, і Гейзітель швидко прийшов до тями. Принаймні, доки ми не вирушили, я думав, що він буде пригнічений або палати від гніву, але він виглядав веселим, потираючи долоні, ніби щось гарне щойно сталося, і стверджував, що він гід по місту.

Дотримуючись його вказівок, я обійшов місто, поки не опинився біля воріт замку, і мимоволі щось пробурмотів, спостерігаючи за демонами, які входили та виходили через ворота.

— Атаки монстрів, мабуть, посилилися, але ворота все ще відчинені.

Хоча я й сумнівався, ці слова точно були сказані самому собі.

Після розмови з вартовим, який охороняв ворота замку, знайоме видовище демонів, що виходили назовні, не підходило до поточної ситуації, тому я просто пробурмотів це.

— Ох, насправді, ворота цього міста спочатку були зачинені. Але кордон зі світом людей було виявлено неподалік... Ой!

— ...?!

Гейзітель дав неочікувану відповідь.

Бути не може...

Гіпотеза, яка весь цей час займала куточок в моєму розумі, розширила свою присутність, ніби чекала підходящого моменту.

— Південь світу людей?

— Як ви вгадали...! Ні, ні, це...

Тож це правда?!

Гейзітель із запізненням почав заперечувати, але те, як він впустив південний фрукт, який тримав, і почав розмахувати руками, не викликало довіри.

Я ж не єдиний, хто цього не знав, чи не так?

Я обернувся до Бена і Девелланії, щоб перевірити, чи знають вони, і побачив, як Девелланія заперечливо хитає головою, а Бен — продовжував стояти з широко розплющеними очима.

Принаймні, Бен, здається, не знав.

«Слава богу. Я був не єдиним, хто не знав».

У цей час Бен, який роззявив рота, нахмурився та різко поставив запитання.

— Чи знає про це Король Демонів?

— Звичайно, доповідь! ... Я збирався...

— Це означає, що ви цього не зробили.

— ... Коли ще демони, які мають залишатися в місті, матимуть можливість потрапити до людського світу? Я випадково знайшов кордон неподалік, тому хотів трохи розважитися... Оскільки ми таємно ходили туди-сюди, я встановив правила, щоб уникнути випадкових нещасних випадків...

Голос Гейзітеля поступово стих. Голова опустилась, а крила кажана за спиною щільно притиснулись до тіла.

І в цей момент ті, хто щойно вийшов через ворота, знову повернулися.

Дуже раптово з хмарою пилу за моєю спиною.

— Зачиніть ворота! Швидко зачиніть ворота!

— Це монстри!

Ого. Якщо все не владнається, я застрягну в цьому місті, чи не так?

Було важко розгледіти, бо весь огляд був перекритий пилом, але, просто дивлячись на його кількість, можна було зрозуміти, що це не жарт.

На відміну від мене, який був внутрішньо шокований, вартові залишались спокійними.

Хоча на мить вони були спантеличеними, вартовий вміло дістав комунікаційний прилад та відправив кудись повідомлення. Потім пролунав сигнал тривоги, і величезні ворота замку почали повільно зачинятися.

«Зачекайте хвилинку, хіба вони встигнуть зайти?»

Ворота були майже повністю зачинені, але між брамою та демонами, що бігли до міста, все ще була деяка відстань.

Я, звичайно, подивився на них, думаючи, чи це нормально, але потім двоє з них відштовхнулись від землі. А потім проскочили через браму!

Всередину! Вони пробігли цю відстань і потрапили всередину за один стрибок!

«Але чому монстри раптом... ах».

Думки, що проносилися крізь мою свідомість, натрапили на дещо і зупинилися. Водночас холодний піт пробіг по спині.

Тепер, якщо згадати, після багатьох неприємностей на шляху сюди, всі монстри, яких ми зустріли, були вигнані назад за кордон. Насправді, ми навіть не намагались навмисно їх вигнати. Після того, як деякий час йшла битва, вони нічого не могли зробити, окрім як втекти, відчувши загрозу своєму життю.

«Але було б надто марнотратно робити це знову...»

Також створення пастки та захоплення монстрів в неї було неефективною старатегією, оскільки їх кількість була недостатньою.

Це була не така велика кількість, тому я подумав, що нічого страшного, якщо декілька з них втече...

Мої думки були швидкі. Куди поділись монстри, що втекли на початку? Єдине місце поблизу, де вирувало життя, — це Друге місто.

«Це... це явно наша вина, як не поглянь».

Але хіба їх не мають перемогти?

Я озирнувся на Девелланію, яка мала такі ж самі думки, та на Бена, який був зосереджений лише на моєму стані.

Девелланія, яка не пропустила мого погляду, м'яко кивнула головою та покликала Гейзітеля.

— Це буде проблема, якщо на місто нападуть. Хіба тобі не слід виконати свою місію, командире Десятого загону?

— Десятий загін завжди готовий захистити місто.

Щойно приготування були завершені, з'явився Гейзітель, ведучи за собою коня, притаманного Царству Демонів, навколо якого звивались чорні повітряні потоки.

Так само члени Десятого загону були повністю готові та стояли позаду нього, кожен тримаючи віжки своїх коней.

Якщо спеціалізацією Другого загону під керівництвом Девелланії були таємні атаки з використанням ниток та встановлення пасток, то Десятий загін спеціалізувався на кінноті.

Це було трохи дивне поєднання, оскільки командир мав крила, а його спеціалізація — верхова їзда, але це не моя справа.

Я знав, що його демонічний кінь був м'ясоїдом, тому замість того, щоб щось сказати, я тихо відступив.

Потім Бен зробив крок уперед, ніби говорив сам за себе.

— Ви уникаєте таких запитань?

— ... Ти наполегливий як для лікаря. Я не думаю, що про це слід тобі говорити.

— Ну, лейтенант Нульового загону, якого зараз тут немає, дещо сказав мені. Пан Арут зазвичай мало говорить, тому він наказав мені не відривати від нього очей навіть на мить і уважно прислухатися, щоб заздалегідь дізнатися, що він хоче сказати.

... га? Я?

— Тож відтепер я буду говорити від імені пана Арута: «Оскільки ситуація жахлива, я тебе відпущу, але незалежно від того, як Гейзітель впорається, ситуація щодо кордону буде повідомлена Королю Демонів».

Чому ти говориш від мого імені? Хіба ти не можеш просто сказати, що це твоя особиста думка?

Як і очікувалося, суворий погляд Гейзітеля перейшов на Бена, а потім на мене. Здавалося, що погляд, спрямований на мене, радше спостережливий, ніж лютий, але, звісно, я міг помилятись.

Він, міцно тримаючи віжки, вклонився мені та сів на коня. Так само члени Десятого загону верхи вирушили за Гейзітелем і стали перед брамою замку.

Потім пролунав потужний голос.

— Відчиніть ворота.

Місія командира Десятого загону — захищати місто. Брама відчинилась в ту ж мить.

Десятий загін на чорних конях пройшов крізь напіввідчинені ворота, готуючись до навали монстрів.

Дух-ду-дух-ду-дух!

«Ох... це досить круто...?»

Я порожньо дивився на сцену, як чорне повітря, що виходило з коня, витягувалося, як хвіст, а потім розсіювалося, і тоді я глянув на ворота, що знову зачинились.

І я не міг повірити своїм очам.

Це не тому, що монстри встигли зайти. На щастя, монстри не зайшли. Але...

Ду-дух-ду-дух-ду!

«Що вони роблять...»

Десятий загін, який щойно вийшов назовні, повернувся.

Якраз перед тим, як брама зачинилася, зайшов останній член загону, і глухий стук воріт, а потім і крики чудовиськ луною долинули ззовні.

Гейзітель, який задихався і мав бліде обличчя, раптово схопив Девелланію за комір.

— Їх забагато!