Розділ 91 — Відпустка, яка такою не являється (7)

— Ох? Але чому ти хапаєш мене за комір? Це навіть не моя провина.

— Трясця. Ми не впораємось. Їх забагато лише для нашого загону.

— Командир загону, який не може виконати свою роботу...

— Ви можете мені допомогти...

— Чому ми повинні?

Здається, моє передбачення було правильним. Я застряг у цьому місті ось так.

« ... це жахливо».

Я мав залишитись із цими хлопцями в цьому місті? Я вже сумую за своєю кімнатою в Замку Короля Демонів. Хоча вона й знаходилася в Замку Короля Демонів, там було досить комфортно, оскільки ніхто не заходив, хіба що по якійсь серйозній справі.

Поки я думав про те та інше, про похмуре майбутнє, мені раптом спало на думку дещо.

Якщо монстри прийшли аж сюди, хіба не знайдеться тих, хто втече до світу людей? Кордон зі світом людей випадково виявився поруч.

« ... Що мені робити?»

Якщо це південна частина світу людей, це не територія Імперії, тому, мабуть, мені не потрібно про це турбуватися. Ні, це все ще світ людей, хіба ні?

Можливо, через те, що територія Імперії така велика, більшість кордонів з Царством Демонів досі були знайдені в її межах. Тож не було потреби надто хвилюватися, але чому він з'явився в цьому місці зараз?

«Ні, для початку, якщо кордон правда з'єднаний з півднем, пріоритетом є перевірка, з яким королівством він межує. Для цього мені варто вирушити туди самостійно...»

— Хах...

— !

Я спробував стриматися, але не зміг не зітхнути.

Як мені це зробити? Я навіть відмовився взяти з собою Нульовий загін. Мабуть, я просто залишуся в цьому місті, поки воно не зникне саме по собі.

Я саме обернувся, подумавши про це. Девелланія, яка дивилася на мене з того часу, як я зітхнув, похитала головою, ніби нічого не могла вдіяти, і зробила крок уперед.

— Оскільки Арут цього хоче, ми допоможемо тобі цього разу.

— ?

— Ходімо, Аруте.

Бен стояв поруч зі мною, розмахуючи своєю сумкою для візитів.

Я не був впевнений, на чому ґрунтувався цей висновок, але зрештою все виявилося так, як я думав, тож похитав головою та рушив вперед.

Брама відчинилась, і за мить...

В атмосфері, яка нічим не відрізнялась від тієї, яка панувала, коли ми тільки прибули сюди, я зміг дістатися кордону, переступаючи через трупи монстрів.

Коли я стояв там, у місці, де день і ніч були чітко розділені, щойно моя душа, що на деякий час покинула моє тіло, переживаючи пекло битви, повернулася, я дещо зрозумів і відкрив рота.

Було очевидно, що я нічого не сказав, хіба ні...? Тож звідки він дізнався, що я хотів приїхати сюди...

— Пане Аруте, ви мабуть хотіли піти туди особисто хоча б раз, щоб доповісти, тому я обрав цей маршрут, поки ми тут... чи я помилився...?

— Ох... ні... дякую.

— Дякую.

Якщо він так думав, це робило мене щасливим.

Перед тим, як перетнути кордон, я спочатку оглянув свій одяг. Незалежно від того, чи це імперська територія, чи ні, мою особу не можна було розкрити.

Тим часом Девелланія, яка дивилася на мене широко розплющеними очима, повернула голову й подивилася на Гейзітеля.

— Десятий загін зараз повертається назад? Ти не повинен забувати свою місію.

Його вираз обличчя трохи спохмурнів від цих слів, які були абсолютно правильними.

— Але ж вам потрібен гід...

— Аруте, ти ж людина, тож хіба тобі потрібен гід? Ну... якщо він тобі справді потрібен, я думаю, що краще, щоб це зробила я, ніж він. Це ж я тобі сказала, що далі «південь», чи не так?

Якщо подумати, Девелланія часто їздила до людського світу, принаймні на місії. Гадаю, вона, мабуть, найобізнаніша у людському світі, ніж будь-який інший командир загону, окрім мене.

«У будь-якому разі, абсурдно знову про це думати. Я не міг здогадатись, що навіть Девелланія мовчала про існування цього місця».

Бен також подивився на неї з виразом обличчя, який здавався обуреним, ніби йому було багато чого сказати, але він примружив очі, ніби не хотів повторювати щось подібне знову.

Гейзітель, якого перемогли логічними доводами, повернувся з похмурим обличчям. Девелланія на цьому не зупинилася і лише після того, як відправила свій загін назад, підійшла до мене з полегшеним виразом обличчя.

— Аруте, ти готовий?

— Так, що...

Я кивнув, сильніше натягуючи капюшон мантії, що закривав обличчя.

На щастя, мій одяг був охайним. Я не ворухнув і пальцем за увесь цей час, поки був тут, тому було природно, що мене не зачепило. Морально я був неймовірно виснажений, але я міг відкинути це...

Що вони тоді сказали? Тут два командири загонів, тож мені не доведеться турбуватися про те, щоб вступати в битву самому?

— Тоді підемо?

— Так...

Цього разу я був настільки розсіяний, що пропустив важливий факт.

Я повинен був подбати не лише про свій одяг, а й про їхній.

На відміну від мене, чистого й охайного, вони були вкриті кров'ю монстрів.

***

— Вони прийшли у світ людей, залиті кров'ю?!

Ці божевільні демони!

Король маленького південного королівства не зміг подолати тиску та схопився за потилицю. Лицар, який побачив, як його тіло падає назад, швидко кинувся вниз і спіймав його.

— Ваша Величносте! Заспокойтесь! Глибокий вдих, глибокий видих...!

— Вух-вух...

Що робити з цими клятими демонами? Чи мали вони взагалі намір маскуватись?

Вони десь скоїли вбивство? Братовбивчу війну? Ні, оскільки вони з'явились тоді, коли й монстри, кров, ймовірно, належала чудовиськам.

Коли він подумав про це, вираз обличчя короля ледь помітно змінився.

Чи варто йому бути вдячним за це? Якими б не були їх наміри, вони мали справу з монстрами від імені королівства.

В короля голова обертом пішла, коли йому раптово доповіли, що монстри почали атаку з-за кордону. Це могло перетворитися на справді велику проблему.

— ... Я чув, що серед них був незвичайний демон.

— О так. Вбраний у чорну мантію...

— Послухайте... Майже всі демони, які приходять сюди, одягнені в мантії чи накидки. Частка чорного вбрання становить дев'яносто відсотків.

— Ах... Але кажуть, що він був єдиним серед них, хто мав чистий вигляд без слідів крові. Аура, яку він випромінював, була надзвичайною, а інші демони, які прийшли з ним, здавалося, поважали його та прислужували йому, тому, гадаю, він має бути демоном високого рангу.

По мірі того, як пояснення продовжувалося, вираз обличчя короля поступово ставав твердішим, оскільки йому в голову приходив дечий образ.

Чорна мантія, надзвичайна аура і високий статус у Царстві Демонів.

Звичайно, дуже ймовірно, що це не правда. Так не повинно бути. Чому «він», хто рідко виходить із Замку Короля Демонів, хіба що це не важлива робота, на кшталт битви, прийшов сюди?

Але.

— Ваша Величносте! Нове повідомлення! Однією із тих, хто перейшов у світ людей, виявилась Девелланія, командирка Другого загону армії Короля Демонів! Її було легко впізнати, бо вона не закривала обличчя...

— Чорт забирай.

Вона не закривала обличчя. У такому разі це принаймні означало, що «чорна мантія» не командирка Другого загону.

Він чув, що демони, які прийшли разом із ним, поводилися так, ніби поважали «чорну мантію» та прислужували цьому демону. Скількох демонів може поважати командирка Другого загону та прислужувати їм?

Зі зростанням його впевненості на обличчі короля з'явилися прийняття та покірність.

— ... Командир Нульового загону.

— Що?

— Чорна мантія. Це, мабуть, командир Нульового загону.

— Така особа! Чому він тут...!

— Не знаю. Це могла бути розвідка або шпигунство через новини про знаходження нового кордону.

У будь-якому разі це недобре.

Але навіть так не було можливості доторкнутися до нього.

Вони зайняті тим, що стежать за шаленством Імперії, але якщо у них ще й виникнуть проблеми із Царством Демонів, доля цього королівства опиниться під загрозою.

— Де вони і що зараз роблять?

— Доповідають, що... вони прямують на ринок.

Навіть так?!

Він нічого не міг сказати про їх мету походу на ринок, але сподівався, що вони принаймні перевірять свій одяг, перш ніж вирушать туди.

Це не можна було просто так залишити. Якщо не бути обережними, королівство перевернеться з ніг на голову, і погляд Імперії звернеться в їх бік.

Оскільки король не хотів, щоб про це хтось дізнався, у нього не було іншого вибору, окрім як віддати мимовільний наказ, торкаючись свого чола.

— Приховайте їх.

— Що?

— Якось приховати їхні особи. Метод не має значення, але дійте так, щоб це викликало якомога менше метушні. Для початку було б найкраще дати їм чистий одяг.

— Так. Але чи слухняно вони приймуть його?...

— Про це вам якраз і слід подумати.

— ... що?

Він не знав як, але це мало бути зроблено. Король більше не бажав хвилюватися з цього приводу.

Король махнув рукою, вдаючи, що не помічає погляду іншої людини, сповненого збентеження та розгубленості.

***

Опинившись у людському світі, де було надзвичайно сонячно, я ніби почув: «Ось що означає мати сонце».

Через це, вперше за довгий час зустрівшись із сонцем, я рефлекторно натягнув капюшон мантії, щоб прикрити обличчя, а потім повільно почав озиратися.

Ніби існувало певне правило: лінія кордону, яка завжди з'явлалась в малонаселеній місцевості, без винятку з'єднувалася з гірською місцевістю, до якої навряд чи легко дістатися.

Девелланія посміхнулася, відійшла вбік і простягнула руку.

— Куди ти хочеш піти, Аруте? У центр міста з великою кількістю людей? Чи кудись, де немає натовпу?

— ... місце, де можна познайомитися з повсякденним життям місцевих мешканців...

— Тоді ринок підходить. Це твій перший раз тут, тому я тебе проведу.

— Однак.

Бен, який з моменту прибуття сюди мав вираз обличчя, ніби його щось турбувало, кудись подивився і відкрив рота.

— Я бачив кілька щурів, але ви не могли їх не помітити, тож ви просто збираєтесь залишити їх так?

— Ох, звісно. Бо вони з тих хлопців, які насправді не завдають шкоди. Я подумала, що буде складніше, якщо я зверну на них увагу, тому залишила їх в спокої, але, Аруте, якщо тебе це турбує. Що мені робити?

Це не мій дім, це лише пацюки на горі, тож не було сенсу витрачати час на їх лов, коли вони не завдають шкоди.

Це дратувало, адже я навіть не знав про їх існування.

Ні, насправді я досі не знаю. Тут так тихо. Де пацюки?

— Якщо вони не завдають шкоди, давайте просто підемо.

— Добре, тоді ходімо сюди.

Ніби вона була тут раз чи два, Девелланія почала майстерно спускатися лісовою стежкою.

Ми пішли за нею, обережно, щоб не пошкодити щиколотки, і невдовзі зустріли людей біля входу в ліс.

Проблема полягала в тому, що ці люди були «лицарями».

Двоє повністю озброєних лицарів у незнайомих мені обладунках, які виглядали настороженими, зупинили нас із суворими обличчями.

Оскільки я дуже нервував і був готовий втекти будь-якої миті, вони першими заговорили з нами.

— Ви ті найманці? Я чув про вас. Ви вбили монстрів, які прийшли сюди.

— ...?

— Завдяки вам вдалося подолати серйозну кризу. Від імені лицарів я хотів би подякувати вам.

— Ні, що...

Я не розумів, що відбувалось, але був радий, що вони щось неправильно зрозуміли. Я хвилювався, що нам, можливо, доведеться вступити в збройний конфлікт.

Ігноруючи докори сумління та невпевнено відповідаючи, один з них двох порився у багажі, який вони принесли з собою, і вийняв дві мантії та гаманець з грошима.

Його погляд все ще був спрямований на мене.

— Це невелика плата, але це наша подяка. Я приготував мантії, бо подумав, що ви, ймовірно, забруднитесь у кров, коли вбиватимете монстрів, тож, схоже, вони стануть вам у нагоді.

Ах. Тільки тоді я звернув увагу на вигляд Девелланії та Бена.

Мій вигляд був не єдиним, про що варто було турбуватися.

Вони виглядали неохайно, бо билися з монстрами аж до самого кордону, і хоча я звик постійно бачити Бена, його зовнішність зі зміїною лускою, що покривала частину його обличчя, явно не була схожа на людську.

Однак він прийшов у світ людей без жодного маскування.

Я ледь не збожеволів. Чорт забирай.

« ... Але ви просто даєте їм мантії? Замість того, щоб заарештувати або негайно позбутися?»

Тепер, якщо подумати про це, я помітив, що вони не дивилися на Девелланію та Бена протягом усієї розмови.

Я подумав, чи не стали вони невидимими без мого відома, але насправді це не мало сенсу, і зараз мені спала на думку лише одна гіпотеза...

Ох, бути не може.

«Вони навмисно вдають, що не знають? Ні, це більше, ніж просто вдавання, що лицарі не знали, хто вони, вони буквально намагались приховати особистості цих демонів?»