Розділ 6 — Командир Нульового Загону Деон Харт (4)

Його тон був невимушеним, ніби він питав мене про обіднє меню. Він був таким простим і легким, що я мало не дав відповідь, навіть не замислившись, але швидко закрив рота і зробив крок назад.

Король Демонів підняв брови, ніби це його здивувало, але зараз не час турбуватися про такі речі.

Чиєсь життя залежало від кожного мого слова. Відколи я потрапив до Замку Короля Демонів, я жодної миті не говорив щось без тривоги, але в цей момент я маю бути обережнішим, ніж зазвичай.

Справді...

— Я сходжу з розуму.

— Га?

— Я сказав, що справа вже закрита.

Король Демонів пробурмотів, ніби йому здалося, що він почув щось дивне, але потім звернув увагу на те, що було сказано.

— Тоді як нам вчинити?

— Не вирощувати цю рослину. Вона надто слабка.

— Що?

На обличчі Короля Демонів з'явилося невдоволення.

— Воно напало на тебе. Це не справа, яку можна просто забути. Ти — важливий талант, і тому ніхто не повинен дивитися на тебе зверхньо. Цього може й не статися, але що, як ти втратиш пильність і отримаєш травму? Тоді твій рівень оцінки різко впаде. Від суперника, якого ти ніколи не зможеш перемогти, до суперника, якого, як ти думаєш, зможеш перемогти, якщо гарно розіграєш карти. Але просто так це забути? Як би я тебе не поважав, це неможливо. Принаймні кінцівки слід відрубати.

Я не знав, з чого почати. Одна справа — відрубати кінцівки Хієну, садівнику, а інше — виявити цим повагу до мене.

У мене було таке відчуття, що мій кров'яний тиск підвищився від стількох нісенітниць, що я почув.

... Здається, кровотеча з носа почалась не через мій настрій.

— Аруте?!

Збентежений Король Демонів відкинув Хієна та підійшов до мене.

Хієн раптово впав на підлогу...

— Пане Аруте!

Просто лежи і не рухайся.

Він підхопився й побіг до мене, ніби збирався досягти мене будь-якою ціною.

Здавалося, ніби земля затряслась... Тепер, коли я подумав про це, я зрештою повис догори ногами через ту кляту рослину. Цього було достатньо, щоб кров прилила до голови.

Обхопивши однією рукою свою талію, я спробував втримати рівновагу, міцніше опершись ногами в землю.

Ніжна шкіра пекла, а очі, що довго дивились на вогонь, щипали. Мій зір дещо спотворився, а щиколотка, за яку вчепилась рослина раніше, згодом почала боліти.

Ого, це тіло справді доставляє страждання.

— Пане... тримайтеся!

— Аруте... ти... чуєш... мій голос?

Це був новий рекорд у певному сенсі. Чорт.

Посеред гулу слабких голосів я повільно заплющив очі, ображаючись на своє слабке тіло.

Спочатку, перш ніж я заплющив очі, мені здалося, що я почув Бена позаду себе, але перш ніж встиг зрозуміти, правда це чи ні, темрява заволоділа мною.

Мабуть, я помилився. Кімната, в якій він зупинився, знаходилась далеко звідси, тож звідки він міг дізнатись? Навіть якби хтось зв'язався з ним, дістатися сюди за такий короткий час було б неможливо.

***

Щойно я розплющив очі, то одразу побачив дуже знайому стелю. Я трохи закотив очі й подивився на стіни. Переді мною були велетенські пазли в рамках... це стовідсотково була моя кімната. Гм.

Не думаючи більше, я спробував встати, але згорнувся калачиком з коротким стогоном через слабкий біль, що пронизав моє тіло.

Раптом з кімнати, де, як я думав, нікого не було, пролунав знайомий голос.

— Вам буде досить незручно деякий час.

— ... Бене?

— Так, пане Аруте.

Бен, який сидів за столом посеред кімнати та готував ліки, відсунув свій стілець і встав.

Він підійшов до мене, перевірив мої очі, ледь помітно зітхнув, схопив мене за руку та підняв її, ніби хизуючись. Білі бинти були ретельно обмотані навколо моїх рук, аж до кінчиків пальців.

— Бачите? У вас помірні, але обширні опіки по всьому тілу.

— ...

— Ваші зір теж трохи пошкоджений, мабуть, від того, що довго дивилися на вогонь. На щастя, очі відновляться. Якби ви були менш обережним, могли втратити зір безповоротно.

— Ух... так.

— Навіщо людині, чия шкіра червоніє лише після двадцяти хвилин перебування на сонці, влаштовувати пожежу? Якщо ви розлютились, варто було просто вбити того, хто вас розсердив, хіба ні?

Невже він завжди був таким радикальним...? Як би це сказати, хіба він не м'якотілий?

Однак, атмосфера не підходила, щоб щось сказати. Тільки погляньте на ці очі. Вони горіли яскравіше, ніж полум'я, яке я бачив у саду. Емоція, що містилась в них, це... Гнів?!

Це було трохи несправедливо, але краще було б швидко закрити цю тему. Після відчайдушних роздумів я дещо згадав.

Голос Бена, який, як мені здалося, я почув тоді.

— Бене. Ти прийшов до саду, коли у мене сталась кровотеча з носа?

— Так? Чому ви знову питаєте про це? Ви навіть розмовляли зі мною тоді.

— ... хіба?

***

Лише після розмови з Беном я зміг приблизно зрозуміти ситуацію. Коротше кажучи, я втратив глузд.

Я зіштовхнувся з Королем Демонів у напівпритомному стані, і в результаті Хієн вижив, зберігши всі чотири кінцівки цілими.

За словами Бена, я впевнено говорив з Королем Демонів.

Якщо ви мене поважаєте, чи можете поважати моє рішення в цей раз теж?

Якщо бути точним, я сказав: «Ви казали, що поважаєте мене?». І коли Король Демонів відповів «так», я сказав: «Тоді, чи можете поважати моє рішення в цей раз теж?»

Потім Король Демонів запитав: «Що?». А я зухвало відповів: «Що ж ще?» і вказав пальцем на Хієна.

Ах, вираз «зухвалий» я додав по власному бажанню. Бен нізащо не сказав би такої підлості.

У будь-якому разі, той факт, що я наважився сказати і зробити таке Королю Демонів, не змінився.

Я не міг винести відкритого прояву свого розчарування і звернувся до Бена, який дивився на мене зі здивованим виразом, напружуючи м'язи обличчя.

— ... У тебе гарна пам'ять.

— Дякую. Насправді, ніхто з тих, хто був там тоді, не забуде цієї сцени. Незалежно від того, скільки часу пройде.

Отже, це було настільки напружено. Ах, я хочу побути на самоті. Сподіваюся, всі про це забудуть.

Я тихо зарився обличчям у подушку.

Не можу повірити, що я зробив такий жахливий вчинок. Мені здавалось, що я хочу заперечити реальність, якщо це можливо. Якби я пам'ятав, що сталося тоді, я б зробив усе можливе, щоб забути це. Тож втрата пам'яті не є зовсім поганим моментом.

Ох, я більше не хочу про це думати. Я просто ненавиджу про це думати.

Гарна новина полягала в тому, що кількість людей, які спілкувались зі мною в Замку Короля Демонів, надзвичайно обмежена. Тож, якщо я просто мовчатиму, ніхто більше нічого не скаже з цього приводу.

Так я думав...

— Гм.

Я сів на ліжко, обійняв подушку і щосили заплющив очі.

Якщо хтось не помічає, що мені некомфортно навіть після того, як побачив це, то цей хтось не має жодного уявлення про мене.

Мені зараз дуже некомфортно. Настільки, що якщо хтось заговорить до мене, будь то демон чи щось подібне, їм не поздоровиться.

Причина, чому я так почувався, полягала в демонах, з якими я все ж спілкувався. Їх була надзвичайно обмежена кількість, всі вони згадували про ситуацію в саду.

Всі! До єдиного!

[Як ти сказав, я поважаю тебе і залишу його живим.]

Навіть безтактний Диявол, який прийшов мене відвідати.

[Пане Аруте, я дуже вдячний за те, що ви зробили тоді. І мені шкода. Це все через мене...]

Навіть садівник Хієн, якого я ігнорував з самого початку.

Навіть мій лікар Бен, який щодня заходив до мене, щоб оглянути мої рани, згадував про сад, коли мав таку можливість.

[Ймовірно, багато демонів були вражені. Ви зупинили Короля Демонів лише для того, щоб врятувати одного садівника.]

Ніхто б інший не зважився?! Як усі можуть бути такими байдужими? Це якась демонічна риса?

— Ммм.

— ... Вам незручно?

— Ні, все добре.

Навіть сьогодні Бен міняв мені пов'язки.

Ну, варто просто подумати про це. Однак, здається, що останнім часом він робить це рідше.

Щоразу, коли я заплющував очі, Бен смикав кінчиками пальців, і мені справді ставало цікаво, куди подівся його войовничий дух, коли він сварив мене, щойно я прокинувся після того, що сталося в саду.

До речі, я думав, що отримав опік усього тіла, але насправді це були легкі локальні опіки в деяких місцях. Я не стрибав у вогонь, а лише короткочасно був підданий впливу тепла, але було шкода, що все ж обпікся.

Було б добре, якби я також міг забути цей спогад. Ні, через рани забути було неможливо, тому було б краще, якби спогад був спотворений і згадувався лише прямий контакт з вогнем. Тоді було б менш ганебно.

Але, на жаль, такого дива не сталося.

Поки я відчайдушно намагався придумати щось інше, щоб позбутися цього сорому, раптом спало на думку питання, яке в мене виникло раніше.

— ... До речі, Бене.

— Так.

— Хіба між кімнатою, де ти живеш, і західним садом не значна відстань?

— Так і є.

— Але як ти дістався туди, де я був, за такий короткий проміжок часу?

Це було дивно, якщо подумати.

Після того дня, як я подав Дияволу заяву про звільнення, щоразу, коли я почувався дивно або ображено, Бен знав це, як привид, і одразу ж приходив до мене.

Тоді мені здалося, що я просто помилявся, але зважаючи на ситуацію в саду цього разу, гадаю, це не могла бути помилка.

Я подивився на Бена з відвертою підозрою. Бен кілька разів кліпнув, ніби мій погляд був обтяжливим, але потім посміхнувся, ніби це не було великою проблемою, і зняв намисто, що висіло в нього на шиї, і простягнув його.

— Завдяки цьому.

Це було намисто з каменем розміром з монету, яке випромінювало дивне сяйво.

На перший погляд, воно виглядало як проста прикраса у вигляді намиста, але в ньому було щось дивно привабливе, через що важко вважати його простою ювелірною прикрасою.

Де я міг його бачити? Я точно щось таке пригадую.

... а.

— Магічний камінь?

— Так, він містить кілька крапель крові пана Арута та магію Короля Демонів. Якщо якість або швидкість крові, що тече через ваше тіло, виявиться ненормальною, я негайно отримаю сигнал. Я намагався всіма способами запобігти повторенню чогось подібного до минулого разу.

Якщо він говорить про минулий раз, то має на увазі той випадок, коли я виблював кров перед Королем Демонів? Справді не варто було...

Він навіть вкаже йому моє місцерозташування. Він удав, що ні, але я бачив, що він такий гордий, що навіть не міг нічого сказати і просто несміливо пробурмотів собі під ніс.

«Ти божевільний покидьку. Коли ти взяв мою кров?»

Поки я тримав язика за зубами, тиша природно наповнювала кімнату. Атмосфера, яка могла б бути незручною, невдовзі пом'якшала, коли Бен змінив тему.

— Ви плануєте знову їсти сьогодні у своїй кімнаті?

— Ну... завжди так було...

— Я ніколи не наказував пану Аруту просто лежати в ліжку.

Так. Вже три дні я був замкнений у своїй кімнаті і жодного разу не виходив назовні.

Спочатку більша частина мого повсякденного життя в Замку Короля Демонів була такою, але Бену, здається, це не подобалося. Він говорив дещо суворим голосом, старанно зав'язуючи кінець бинта.

— Сьогодні я перевірив меню в їдальні командирів загонів, і воно було непоганим.

— Я пацієнт...

— Це лише незначний опік. Більше того, я безпосередньо попросив Короля Демонів використати ліки з найкращих інгредієнтів, тому ви майже повністю вилікувались. Ваші очі також одужують, а щиколотки, які були схоплені стеблами, більше не болітимуть під час бігу.

— ...

Мені нічого було сказати, бо він казав лише правильні речі.

Тільки тоді я зрозумів Бенову зміну. Ту зміну, яка змусила його, зазвичай поміркованого, відкрити рота та без вагань вимовити різкі слова.

Здоров'я.

Він мав справді сильний професійний дух. Він злився на те, що моє здоров'я було пошкоджене, а не на щось інше.

Звичайно, справа не в тому, що мене це робило щасливим чи стурбованим. Він просто справно виконував накази Диявола, але це все одно було по-своєму зворушливо.

Окрім цього, дратуючі речі все ще дратували.

Я стиснув губи та встав.

— Я збираюся переодягнутися, тож, будь ласка, залиш мене.

— Дякую, що прийняли моє зухвале прохання.

Він був ввічливий до самого кінця перед тим як піти.

Якщо все так, я не міг ненавидіти Бена. Зрозуміло, що він це розуміє, тому так і поводиться. Я пробурмотів про себе та відчинив шафу.

Одяг, що висів на вішалках, з першого погляду кидався в очі. Всю шафу заповнювали Король Демонів та командирка Другого загону.

Навіть якщо Диявол такий, чому командирка Другого загону намагалась зробити зі мною щось подібне?

Вона точно приносить лише одяг, який мені добре пасуватиме, але я не мав наміру слухняно його носити. Очевидно, що якщо я приміряю його один раз, то не зможу позбутись подальших спроб контролювати мій гардероб.

Тремтячи, я відсунув одяг, який купила мені командирка Другого загону, і дістав той, який дав мені Король Демонів.