Розділ 97 — Час настав (2)

Спаринг демонів відрізнявся від людського. Вони можуть використовувати магію та трансформувати своє тіло, тож як правила можуть залишатися такими ж, до яких я звик?

На мить я подумав, що вони можуть здійняти галас через застосування мною правил людського світу, тож я просто стиснув губи та похитав головою.

«Для початку... навіть якщо це Царство Демонів, один з учасників є командиром загону, тому померти він не може, чи не так?»

Добре, спочатку треба щось сказати, а потім вже дивитися на їх реакцію. Тиша ставала все довшою і довшою.

Відчуваючи тиск сказати щось швидко, я навіть не зміг зібрати слова в купу і просто виплюнув їх.

— ... Не повбивайте один одного.

У кращому випадку ці слова були сказані з урахуванням їхніх особистостей та звичок, але атмосфера стала дещо холодною.

Командири загонів дивилися на мене зі злегка напруженими обличчями, і я почув шепіт.

Було природно помітити, що щось не так.

— Вони мають битись ледь не до смерті...

— ... Це страшно.

— Тоді це закінчиться, коли одна сторона здасться або стане нездатною битися?

— Чи визнає хтось з них свою капітуляцію...?

Я спробував напружити свій слух, адже кілька демонів розмовляли одночасно, тому я не міг розібрати змісту, але принаймні знав, що вони говорили про мене.

«В чому справа? Це справді мав бути бій на смерть? Вони цього хотіли?»

У ту мить, коли я задумався, чи варто мені змінити свої слова через тривогу, з одного боку вибухнув гучний сміх.

— Ах-ха-ха! Гаразд! Мабуть, так буде веселіше! Як і очікувалося, Аруте, ти на цьому знаєшся! Як щодо тебе, Дерніване? Ти згоден?

— Неважливо.

— Гаразд, це воно! Битва і має бути такою! Я покажу тобі магію, яку я практикував, тож дивися уважніше!

Тровер, який видавав незрозумілі звуки, поглянув на мене з посмішкою.

Його блискучі очі чітко виражали те, чого він хотів, тому я зміг без труднощів дати йому бажану відповідь.

— Давайте... починайте.

Тровер підняв ногу, ніби чекав команди, а потім різко вдарив нею об підлогу. Пролунав дивний клич.

— Землетрус!

Ква-а-анг!

Підлога тренувального майданчику розкололась навколо нього, і вібрація поширилась по всьому залу.

Я намагався відновити рівновагу, спираючись на руку, яка мене тримала, але не міг не зітхнути.

«Що це за магія така! Ти просто бездумно вдарив землю!»

Ні, для початку, коли демони користуються магією, вони навіть не промовляють його вголос, тож що це за нечуване заклинання...!

До речі, хто той демон, який мене підхопив?

— Ви в порядку?

— Ох, Еде? Чому ти тут...

— Я чув, що пан Арут повернувся. Хіба не було б природно, прийти вас зустріти?

Ну, так? Бо він лейтенант. А як щодо інших лейтенантів?

Я не знав, що сказати, тому просто порожньо подивився на нього, а потім перевів погляд назад на тренувальний майданчик.

Тим часом Дерніван, чиї кігті загострилися, мчав до Тровера. Тровер також не стояв на місці, просто спостерігаючи.

Він підняв вказівний і середній пальці і раптово спробував встромити їх Дернівану в очі.

— Засліплення!

Навіть роблячи це, він не забув вигукнути назву прийому.

Хіба нормально робити щось подібне під час бою?!

Перш ніж я встиг висловити своє мовчазне здивування, Дерніван ухилився від пальців супротивника. Тровер, стиснув кулак і викрикнув.

М'язи на його передпліччях напружилися.

— Зміцнення тіла! ... Я щойно надав своєму тілу силу.

Тровер завдав загрозливого удару з великою силою, а Дерніван ухилився від нього...

Я схвильовано похитав головою.

«Просто навіть не думай про це. Легше просто здатися».

Я спостерігав за ними порожнім поглядом, а потім раптом повернув голову і подивився на Еда.

Той, хто стояв там, нервово розмірковуючи, чи вплинуть на мене наслідки їх битви, одразу ж повернув голову до мене, ніби відчув мій погляд.

Бачачи, що він готовий вислухати, я без вагань поставив запитання.

— Еде, ти не спарингуватимеш з Тровером?

— Що? Якби це був наказ, я б виконав його, але мої навички не підходять для спарингу, тому я уникаю спарингів, наскільки це можливо.

— ...?

— Тому що важко контролювати себе, щоб супротивник не помер.

Коли він це сказав і сором'язливо потер потилицю, у мене по шкірі побігли мурашки. Тим більше, що виглядав він зовсім звичайно.

Так, він теж був демоном. Через те, що зовні він був схожий на людину, я на мить забувався.

« ... Варто просто тихо залишатися в кутку».

Я тихо сів і обхопив коліна руками, ніби згорнувшись у калачик.

Ед, який ніяк не міг зрозуміти, що я відчуваю, зробив півкроку назад, ніби намагаючись опинитися позаду мене, і знову підняв голову до Тровера та Дернівана, які все ще билися.

— Знаєте що? Раніше командир Дев'ятого загону мав набагато більше магічної сили, щоб користуватися нею в бою.

— ... тоді?

— Проблема полягала в його особистості, яка прагнула безкінечних розваг. Магічну силу, споживану магією, не можна відновити, тому її потрібно використовувати належним чином, коли це необхідно, але його мана була витрачена просто для розваги та інтересу.

Так само, як чаклунство вимагає жертви, магія вимагає магічної сили, себто мани.

Так само, як жертви, що використовуються в чаклунстві, не можуть бути застосовані повторно, магічну силу, спожиту для магії, не можна відновити.

Вже цього було достатньо, щоб зберігати власну ману, але Тровер навіть не мав великої кількості магічної сили від початку.

Щойно я це почув, мені спало на думку одне слово.

— Бо....

— Так, він божевільний.

— ... Я цього не казав.

Я мало не сказав це, але.

Здавалося, Ед не вважав це чимось важливим, але я відчув себе уколотим і поспішно поставив інше запитання.

— Тож командир Дев'ятого загону не зможе використовувати магію до кінця свого життя?

На щастя, Ед слухняно зосередився на поставленому питанні.

— Це не так. Навіть якщо демон вичерпує свої запаси мани, зрештою, існує магія, яку він може використовувати.

— Що...?

— Ви, мабуть, знаєте як народжуються демони.

Я знав.

— Сила Диявола.

— Так, якщо подивитися на це з іншої точки зору, тіла демонів складаються з сили Короля Демонів.

Якщо замінити силу Диявола іншим словом, це й буде магічна сила.

Мана, яка є потужнішою та чистішою, ніж у будь-якого іншого демона.

— Йдеться про використання цієї магічної сили.

— Тоді... хіба це вас не вб'є?

— Так, тож магія, яка використовується таким чином, зазвичай є найпотужнішою магією, яку можна використати за все життя демона. Цілком розумно вважати ціною її використання власне життя.

Саме тоді. Тровер, який бився з Дерніваном, підняв кам'яну брилу, що лежала на краю тренувального майданчика.

Я був настільки шокований, що перестав розмовляти з Едом і подивився на нього. Я боявся, що хтось може подумати, що він збожеволів, тому відкинув цю думку, коли він без вагань кинув цю річ у опонента.

— Ряаа! Метеор!

Я ледь помітив, як нігті Дернівана стали гострішими, а тильні сторони його долонь покрились сірим хутром.

Кваааанг!

Хмара пилу затулила огляд, а уламки розлетілись в усіх напрямках.

Що сталося? Спочатку мені здалося, що я побачив, як розбився камінь. Дерніван живий?

Кашляючи від кам'яного пилу, що вразив мої легені, я побачив шматок уламків розміром з людську голову, що летів у мій бік.

Коли я побачив з якою шаленою швидкість він летів до мене, майбутнє, в якому він врізається мені в голову, одразу ж постало переді мною.

« ... Трясця».

Мені довелося б швидко ухилитися, але після тривалого сидіння в мене почалися судоми в ногах. На додачу до всього, я почав безперервно кашляти, що викликало біль в горлі та кровотечу.

— Кхх-ка! Ауч! Кх!

Ви коли-небудь стикалися з порочним колом, де кашель, що почався через пил, породжував іншу причину для кашлю?

Що робити, якщо кров від кашлю викликала нудоту, а нудота викликала нову кровотечу?

— Пане Аруте!

Ед, який легенько відмахнувся від незвично великого уламка, що загрожував моєму життю, терміново подивився на мене.

Це може бути дивно, але те, що загрожувало моєму життю, для цих хлопців не було навіть дрібною проблемою.

Якраз коли я вже майже відчув себе безпорадним, Бен підбіг до мене та відштовхнув Еда.

Він махнув рукою, щоб здути пил, потім прикрив мені ніс і рот мокрою хусткою та вибухнув роздратуванням. На щастя, це не було роздратування, спрямоване на мене.

— Що це за пил! Хто привів пана Арута в це жахливе місце?! Ось чому він кашляє кров'ю! Ви збожеволіли? Чи у вас немає голови на плечах? Це новий метод вбивства?

Гей... більшість демонів тут — командири загонів...

Як лікар, він, здається, був дуже незадоволений цим запиленим середовищем. Ні, це просто огида.

Тровер злякався цих сповнених гніву слів і схопився за голову, поки Дерніван тихо повернув свої руки у початковий стан.

Навіть командир Третього загону Ашілд, який не мав до цього жодного стосунку, тихо вдарив себе по чолу без жодної на те причини.

Навіть після того, як Бен змусив тих двох, хто лише мить тому демонстрував свою величезну бойову силу, зупинитись, його гнів не вщух, і він почав шукати іншу жертву.

— Еде, що ти, в біса, робиш! Не можу повірити, що ти залишив пана Арута без нагляду в такому запиленому місці! Ти впевнений, що ти лейтенант?

— ...

Вираз обличчя Еда безжально спотворився.

Це було просто несправедливо. Чесно кажучи, що він взагалі міг зробити? Він лише прийшов сюди, коли почув, що я повернувся.

Якби я опинився в небезпеці, хіба він не забрав би мене звідси одразу? Однак, оскільки я був суддею, йому, як простому заступнику, було б важко це зробити.

Перш ніж образа перетворилася на гнів і звернулася до мене, я швидко втрутився між ними двома.

— Зі мною все гаразд. Це не вина Еда.

— Але!

— Ед прийшов не так давно.

— ... Спочатку повернімося до вашої кімнати. Тут не дуже гарна атмосфера.

На щастя, Бен, здається, вважав, що його пріоритетом було вибратися звідси разом зі мною, тож він зробив крок назад із сердитим виразом обличчя.

Я поспішно встав, забувши про судоми в ногах, на випадок, якщо він вирішить зчепитися з ще одним лихим демоном, але в мене не було іншого вибору, окрім як спотикатися, шалено скрегочучи зубами від жахливого болю в м'язах.

Ед, який одразу ж мене підхопив і допоміг, коли я мало не впав, суворо подивився на мої ноги.

— Ви вдарились ногою об уламки?

— Ні...

— Так! Тож я віднесу тебе!

... що?

— Тому що це моя провина Метеор мав зачепити лише поле бою... Я буду обережним у майбутньому.

Перш ніж я повірив своїм вухам, Тровер одразу ж простягнув руку та підняв мене на плече.

Я збентежено озирнувся на мить, щоб усвідомити ситуацію, а потім, коли зрозумів, що сталось, мій вираз обличчя затвердів.

Постав мене, ідіоте.

— З моїми ногами все в порядку.

— Я знаю, що ти брешеш!

— Це правда!

— Тобі не потрібно бути до мене уважним.

— Але це правда!

Чому в цього хлопця такі широкі плечі?!

Я намагався якось зістрибнути, але це було нелегко, бо його плечі широкі, також Тровер міцно тримав мої ноги, що я навіть не міг поворухнутись.

Я глянув на Еда, благаючи про порятунок, але він, не знаючи, про що я думав, лише виплюнув.

— З огляду на те, що ви розмовляєте неформально, схоже, що ваші травми досить небезпечні. Командир Дев'ятого загону, чи не могли б ви поспішати?

— Знову ж таки, ти продовжуєш використовувати шанобливу мову. Просто кажи, як є. Бо в мене від цього мурашки по шкірі.

— Як я, простий лейтенант, можу неформально розмовляти з командиром загону?

— Це не весело.

Він буркнув, але пришвидшив крок. Після цього Ед і Бен пішли за ним, а я, який намагався спуститися на землю, якимось чином помітив шок і страх в очах жителів Замку Демонів і тихо закрив обличчя руками.

Мені хотілось померти від сорому.

— ... Ой, зачекайте хвилинку.

Мені раптом дещо спало на думку, тому я підняв голову та озирнувся. Хоча відстань від тренувального майданчика значно збільшувалася, погляди командирів загонів все ще були спрямовані на мене.

Вони, мабуть, злились. Принаймні, вони мали б роздратуватись. Довгоочікувана розвага була зіпсована через мене.

Я швидко відкрив рота, думаючи, що маю якось їх задобрити, перш ніж піти.

Тровер, що я від нього не очікував, розсудливо зупинився, щоб мій голос досяг їх якраз вчасно.

— Поки що давайте вважатимемо результат за нічию сьогодні. Ми продовжимо наступного разу.

Побачивши, як змінилися їхні вирази обличчя, я одразу повернув голову назад.

Після приблизного огляду поточної ситуації мені спало на думку ще одне занепокоєння.

Командир Дев'ятого загону Тровер. Цей божевільний хлопець.

Він навіть бачив, як я кашляю кров'ю, тож, мабуть, не буде мене чіпати, коли настане час спарингу через тиждень.

« ... бути не може».

Я навіть не помітив, бо так нервував, що по спині пробігли мурашки.

Зміна у виразах облич командирів загонів, які почули мої слова, була не дуже позитивною. Тровер здригнувся, тримаючи мене за ноги.

Позаду почувся шепіт.