Розділ 98 — Час настав (3)

— Поки що давайте вважатимемо результат за нічию сьогодні. Ми продовжимо наступного разу.

Щойно вони почули ці слова, командири загонів втратили контроль над виразами облич та несвідомо виказали огиду.

На щастя, Демон Арут, командир Нульового загону, відвернувся, більше не дивлячись на їхні вирази облич, тож катастрофи вдалося уникнути.

Тиша на тренувальному майданчику була настільки промовистою, що на мить можна було почути навіть дихання, оскільки командири загонів завмерли, зрозумівши свою помилку, щойно Демон Арут зник.

Першим заговорив Джайкар, командир Першого загону.

— ... Це означає, що нам доведеться побачити, як одного з цих двох вб'ють пізніше?

— Здається, я помилилась, чи не так, Дерніване?

— ...

Глузування Девелланії не подіяли. Не відповідаючи, Дерніван обтрусив пил з одягу та підійшов до Óрел.

Саме тоді, коли знову запала незручна тиша, вона порушила іншу тему, можливо, за збігом обставин чи навмисно.

— Хіба Арут не розізлився? Але чому Тровер тоді живий? Якби він справді ненавидів це, Тровер помер би за непокору Аруту. Ох, чи справді це так? Навіть якщо йому це не сподобалось лише на словах, він мав якось відреагувати...

— Óрел, про подібне ми не говоримо.

— Справді?

— Так.

Девелланія перекотилась по підлозі, тримаючись за живіт, коли розмова досягла мети. Вона сміялась деякий час, не звертаючи уваги на те, чи нахмурилися інші командири загонів навколо неї, чи ні, але через кілька митей вона все ж ледве змусила себе перестати сміятися і витерла куточки очей.

Млявий голос, забарвлений сміхом, дав відповідь із запізненням.

— Пан Арут зазвичай поміркований, тому навіть якби він це зненавидів, це не дійшло б до вбивства. О ні. Якби йому це не подобалося, він би не погодився на прохання Тровера з самого початку, тож, можливо, йому це подобалось насправді? Гадаю, Óрел права. Навіть якщо він був незадоволений лише на словах, його дії...

— Стоп. Що ти збираєшся робити, Девелланіє?

Цього разу командир Першого загону знову мав проконтролювати інших командирів, які були настільки унікальними особистостями, що їх дії було неможливо передбачити.

Джайкар, який був єдиним, окрім Нульового командира, якого можна назвати незвичайним, хто отримав визнання від усіх інших командирів загонів, вміло впорався з ситуацією, як і завжди, та розігнав командирів, що зібрались разом.

Не існувало конкретних правил щодо зустрічей чи спарингів між командирами загонів, але ці демони — група, яка чим в більшій кількості збирається, тим більше спричиняє проблем, тому було б краще розігнати їх хоча б зараз.

***

На щастя, мої побоювання щодо того, що станеться, якщо Тровер попросить мене провести спаринг через тиждень, не справдилися.

Через тиждень Диявол покликав мене.

— Ласкаво прошу.

Коли я прибув до офісу, він встав, щоб привітати мене, і природно провів мене до мого місця. Чи то випадково, чи то навмисно, його рука торкнулася області навколо моєї шиї.

Я відчув ледь помітний дискомфорт, який не міг просто проігнорувати, тому відвів очі, подивився в дзеркало, що висіло на стіні кабінету, та побачив чорну мітку, якої не було видно до мого приходу сюди.

— ...?

— Ти здивований?

Звичайно...

Я знав, що це клеймо було неявним знаком його наміру відправити мене до Імперії. У мене було неясне відчуття, що час йти настав.

Але чому так раптово?

Поки я стояв там, не в змозі приховати свого збентеження, Король Демонів знову сів і підсунув до мене різнокольорову мапу.

— Перш ніж я поясню, чи не хотів би ти спочатку подивитися на це?

На карті Імперія та кілька навколишніх королівств були пофарбовані в один колір. Разом їхня площа становила майже половину континенту...

«Половина континенту?»

Вже?

Я здивовано підняв голову. Встановив прямий зоровий контакт з Королем Демонів, ніби він весь час спостерігав за моєю реакцією.

Очі, що мали зворотні кольори, які я не міг прочитати з першого разу, коли побачив його, посміхались, ніби хизуючись. Король Демонів просто торкнувся мапи кінчиком пальця.

— Схоже, що Імперія — це справді імперія. Незабаром вона з'їсть половину континенту. Ні, це справді станеться саме так.

— ...

— Королівство, яке вона зараз намагається завоювати, — це Есперанес. Це найменше королівство на цій карті. Враховуючи розмір Імперії, я думаю, що незабаром його ворота відчиняться.

— ...

— Ось у чому проблема. Чи задовольниться Імперія та зупиниться на цьому, чи вона просуватиметься за інерцією?

Тут не було нікого, хто б не знав відповіді.

Король Демонів відкинувся на спинку стільця. Спокійно поклав складені руки на стіл і підвів голову до стелі.

— Я ніколи не зустрічав Імператора особисто, але я знаю його особистість загалом. Можливо, Імператор не зупиниться. Він завоює кожне королівство, об'єднає континент і поверне кінчик свого меча до Царства Демонів. Немає жодної причини просто сидіти і спостерігати далі.

— ...

— Тепер ти знаєш, що я хочу сказати, правда?

Я повільно кивнув.

Він намагатиметься втрутитися в гру Імперії, яка мала на меті панувати у світі.

Перевернути дошку та змінити саму гру.

Якщо раніше це була битва за території в людському світі, то тепер це війна за виживання людського світу та Царства Демонів.

«Імператор буде дуже розлючений».

Він передбачив втручання Короля Демонів у завойовницьку війну Імперії.

Тепер знову час бути на боці Імперії.

Король Демонів посміхнувся, махнувши мені рукою.

— Давай. Цього разу тобі не потрібно приносити жодних подарунків чи чогось іншого. А якщо захочеш, то лише для мене.

Наприклад, щось на кшталт «інформації».

На відміну від важкого змісту розмови, ці слова мали дуже освіжаючий тон.

***

Деон пішов геть, а Король Демонів витягнувся та повернувся на стільці, на якому сидів.

Ця ситуація, в якій перебуває Царство Демонів, буде сприйнята як виклик Імператору. Враховуючи його особистість, яка не має звички уникати конфліктів, він, ймовірно, готується до тотальної війни проти Царства Демонів.

Задумливі очі безкінечно дивилися в стелю. Мовчазний офіс наповнив тихий шепіт.

— Тепер мені слід використовувати Деона Харта з обережністю.

Його корисна, але небезпечна карта.

Думаючи про нього, він раптом почав сміятися.

«Я не хочу тебе відпускати, але...»

Якщо зважити всі вигоди та збитки відправлення його до Імперії, безпечніше та краще було б його не відпускати.

Але це проти правил.

Це психологічна битва та битва гордості між Королем Демонів та Імператором, де Деон Харт стояв посередині. Той, хто стримуватиме його або вб'є, — боягуз і невдаха.

Як Король Демонів, який не хотів, щоб ця весела гра закінчилася надто рано, він не міг тримати Деона Харта зв'язаним у Царстві Демонів.

— Відтепер я буду дуже втомленим.

Він підняв руку і притиснув область навколо очей. На відміну від заплющених очей, відкритий рот посміхався.

Стілець, що обертався, зупинився перед столом. Король Демонів прибрав руку від очей і подивився на карту.

Там, куди впав його погляд, було найменше королівство на континенті.

— Ну... стара історія не визначає розмір влади.

Він неодноразово бачив, як довга історія та традиції руйнуються новими силами.

Тож незалежно від того, наскільки давнім є королівство на мапі, воно зрештою впаде перед Імперією.

У будь-якому разі, зараз йому слід було зосередитися на Імперії. Він простягнув руку і торкнувся каменю зв'язку.

— Так, Королю Демонів. Це Тровер!

— Повертайся до кордону.

— Що? О так, я розумію.

Спершу він відмовився від своєї місії, бо вона була нудною. Оскільки ще нічого не встигло статися, йому за це ніхто не дорікнув, але Тровер знав, що якби виникла якась проблема, йому б одразу ж знесли голову.

У такій ситуації, як би він посмів допитувати Диявола, коли той наказав йому повернутися?

Командир Дев'ятого загону Тровер, який зазвичай поводився так, ніби ні про що не думав, не мав іншого вибору, окрім як почати мовчки збирати валізи.

***

Король Демонів намагався перешкодити плану Імператора. Зіткнення неодмінно відбудеться. Очевидно, що кількість моєї роботи збільшиться.

Хіба це не викличе ситуацію, коли мені не лише доведеться отримувати інформацію, а й безпосередньо вступати в бій зі зброєю?

«Чи доведеться мені знову засовувати тканину в рот і терпіти це лайно?»

Кров, що постійно лилася із рота, це ще та проблема.

Зокрема, під час Восьмирічної війни, коли не було на кого спертися, або куди сховатися, мені доводилось запихати собі в рот тканину і носити маску, щоб приховати свій стан. Був час, коли я мало не помер від задухи.

«Ні, ні. Тепер усі знають, що я не в найкращій формі, тому це не має великого значення».

Я впевнений, що всі ретельно про це подумають.

Наприклад, про прокляття Диявола чи наслідки запобіганню самознищення Героя.

— Еде, я вирушаю до світу людей.

— О так. Ви знову йдете один і цього разу?

— Так.

— Я підготуюся.

Ед одразу встав, швидко закрокував і відчинив двері. Він натрапив на Хієна, який тримав в руках дивну рослину.

— ...

— ...

Двері повільно зачинились. Нога встигла просунутися у двері, перш ніж вони повністю зачинилися.

— Прибери, поки я не розрубав це на частини.

— Чи можу я побачити пана Арута на хвилинку...

— Скажи мені, що хочеш.

— Тоді, міг би ти передати пану Аруту ось це...

Боже.

Темно-червона квітка, яку я ніколи раніше не бачив, сором'язливо закричала. Вираз обличчя Еда став роздратованим, коли він побачив, що вона повільно рухається.

— Що це за дивна рослина? Ти плануєш подарувати щось подібне пану?

— Я посадив насіння, яке дав мені пан Арут, і виростив його.

— Це дуже гарна квітка.

— ...

— ...

Ні, зачекайте хвилинку. Він посадив насіння, яке я йому дав, і виросло ось це? Що?

Те, що я йому дав, було насінням троянди. Він ніяк не міг виростити з нього щось подібне.

Поки я розгублено не міг підібрати слів, Ед поглянув на мене, знову подивився на квітку, голосно прокашлявся і відійшов убік.

— ... заходь.

Хієн обережно увійшов до кімнати, уважно прислухаючись.

Ед, який оглядав його несхвальним поглядом, вклонився мені.

— Тоді я піду збирати речі.

— ...

Не залишай мене самого.

Мої мовчазні крики не дійшли до нього. Після того, як Ед вийшов з кімнати, і я залишився наодинці з Хієном, я обережно відвів погляд та оглянув рослину в горщику.

Коли я придивився уважніше, вона й справді була трохи схожа на троянду. Як мінімум, пелюстками. Просто вдам, що не побачив нічого незвичного.

Як же він це виростив?

— Це....

— Ох, то ви впізнаєте цю рослину! Насіння, яке дав мені пан, нарешті розквітло! Зазвичай насіння сходить протягом трьох днів після посадки, але насіння, яке дав мені пан Арут, було якимось іншим і ледве проросло через тиждень!

Тож це означало що воно не мало прорости взагалі.

— Насправді я не міг дозволити насінню, яке дав мені пан, пропасти даремно, тому я ввів у нього трохи магічної сили.

— Ах, який же він дивак...

— Що?

— Нічого. Але хіба використання магії не було заборонено?

— Я не використовував магію, я просто ввів у нього ману. На щастя, рослина добре її прийняла і швидко виросла.

Хієн, який це сказав, подивився на мене сяючими очима. Побачивши його тужливі очі, я невпевнено промовив після хвилини мовчання.

— Ну... дякую за твою наполегливу працю.

— Так!

— ...

— Ох, і візьміть це! Це моя подяка за те, що ви дозволили мені виростити ваше дорогоцінне насіння!

Боже.

Якщо вже ти збирався віддячити мені, то хіба не повинен був дати щось гарне? Чому ти це робиш...

Подивившись на квітку на столі складним поглядом, я простягнув руку і штовхнув горщик. Мої кінчики пальців тремтіли, ніби я міг хоч раз доторкнутися до квітки.

— Все гаразд.

— Що? Чому...

— Ох, не хвилюйтесь. Ця квітка не нападе на вас, пане. Я подбав про те, щоб навчити її.

Це тварина, чи що?

— Я чув, що ви прямуєте до світу людей. Хіба ви не думаєте, що вам знадобиться ескорт, щоб подбати про тих надокучливих хлопців?

— ... Що ж вона їсть?

— Ох, це... Насправді я не знаю. Мені здається, що вона їсть все, але не думаю, що матиме значення, якщо вона взагалі нічого не буде їсти...

— Це і те...

— Щось на кшталт монстра або людини чи демона.

— Тоді добре.

Вона їсть людей! Незалежно від того, як добре він її натренував, що робити, якщо вона спробує з'їсти мене?

Хієн раптом став похмурим. Не те щоб я не знав його зусиль і щирості, і мені було трохи шкода, але моє життя цінніше.

Коли я відчайдушно відвернувся від нього, то почув стукіт у двері.

— Пане, це Ед.

— Заходь!

Щойно Ед зайшов, я схопився зі свого місця. Здивований погляд Еда впав на мене.

Я подивився йому прямо в очі та поглядом вказав на Хієна. Коротко кажучи, це означало ось що.

«Варто втекти».

Я втечу на деякий час... Ні, я піду, щоб Ед міг щось із ним зробити.

— Я піду до ванної кімнати на хвилинку.

— Що?

— Бувайте.

Я швидко рушив до ванної кімнати, що прилягала до моєї кімнати, ігноруючи здивовані погляди, що стежили за моєю спиною.