Розділ 99 — Час настав (4)

Ед поклав сумку, яку зазвичай використовували у людському світі, і пильно подивився на Хієна. Його думки були досить заплутаними.

Було зрозуміло, що пан Арут послав йому знак, щоб він щось зробив із цим хлопцем... але що саме?

«Вбити його?»

Ні, якби він хотів його смерті, пан Арут давно сам би його вбив.

Якщо ти не здатен прочитати жодного натяку в очах керівника, ти дискваліфікований як лейтенант. Настрій Еда погіршився.

У будь-якому разі, він не міг просто так гаяти час. Інше припущення спало Еду на думку.

«Схоже, вони поговорили про все, що мали, тож, гадаю, це означає, що його слід відправити геть».

Навіть якби це було не так, Еду довелося б знову піти, бо був ще багаж, яким він мав зайнятись, але все обійшлося добре. Хіба можна було залишити Хієна самого в кімнаті, де навіть пана Арута не було?

— Повертайся зараз... що ти, в біса, робиш?

— Ах.

Він тихо прогарчав. Водночас пролунав болісний стогін.

Хієн клав ту дивну квітку до сумки пана Арута.

Це, мабуть, все одно не спрацювало б, але цікаво, невже він мав намір зашкодити пану. Очі Еда раптом наповнилися вбивчим наміром.

— Поясни. Ця дія схвалена паном Арутом?

Зап'ястя інкуба, яке тримали так, ніби його ось-ось зламають, затремтіло від болю.

Хієн на мить закрив рота, ніби щоб полегшити біль, а потім повільно заговорив.

— Це рослина-ескорт. Це квітка, яка розквітла з насіння, яке дав мені пан Арут, тому, гадаю, варто використати її йому на благо. Я сказав про це пану.

Отже відповідь була «ні».

Але пану Аруту потрібен був хтось або щось, щоб відігнати чудовиськ. Сама місія була конфіденційною, тож ймовірність того, що цей «хтось» стане тягарем, була більшою, ніж ймовірність полегшити пересування пана, тому він не брав нікого з собою.

«Якщо це відносно невелика рослина, яку легко взяти з собою, все буде добре».

Хієн знав, що це було самовпевнено. Якщо пан Арут дізнається про це і відрубає йому голову, йому буде нічого сказати.

Однак, коли пан відвідував світ людей, він завжди повертався з темними колами під очима.

Хієн підозрював, що це тому, що він виконував конфіденційне завдання на самоті та мав справу з монстрами, які могли напасти на нього, тож, навіть не знаючи причин, він хотів дати йому щось, щоб допомогти зняти його втому.

Ед, який примружився та перевірив правдивість його слів, невдовзі послабив хватку.

Поки інкуб масажував зап'ястя, відчуваючи гострий біль, він потягнувся до сумки з квітковим горщиком. Всупереч побоюванням Хієна, що його можуть викинути або знищити, квітковий горщик був поміщений у сумку у повній безпеці.

— ... Було б важко покласти щось ще, оскільки квітковий горщик зайняв все місце. Мені слід покласти пакунок з їжею в передню кишеню.

Ед на мить задумався, чи не варто йому хоча б накласти заклинання ілюзії, але заборону на магію ще не зняли. Задоволений тим, що він ретельно застібнув сумку, Ед повернув голову.

— Тепер усе гаразд? Якщо хочеш, йди звідси.

Ед витягнув Хієна надвір і грюкнув дверима.

У тихому місці сумка, покладена на стіл, затремтіла і невдовзі стихла.

***

Знову наступила пізня весна. Не можу повірити, що час пройшов повз ось так, я навіть не відчув зими, не кажучи вже про сніг.

У майбутньому подібний спокій буде важко здобути. Звук брязкання зброї нагадав мені про темне майбутнє, сповнене червоного кольору та запаху крові, і я глибоко зітхнув. У руці, що тримала сумку, була сила.

«Ах, сумка».

Страшно навіть думати про це знову.

Лише після того, як я перейшов у світ людей, я відкрив її. Чарівний мішечок з необхідними речами, такими як пакунки з їжею, був в передній кишені, тож не було потреби відкривати сумку цілком, тож я й подумати не міг, що там може виявитись щось подібне.

«Він сказав, що з якоїсь причини почувається неспокійно».

Ед завжди приносив мені сумку з камуфляжним багажем, кажучи, що можуть бути люди, які запідозрять мене, якщо я повернуть з порожніми руками, тому я припустив, що цього разу все було так само.

Перевірка багажу була марною тратою часу для мене, пріоритетом якого було втекти з Царства Демонів, повного монстрів, і ступити у світ людей, за яким я сумував.

Але я ніколи не думав, що він зробить мені таку велику «послугу».

«Ні. Хіба не Хієн винуватець?»

Хто б це туди не поклав, це не змінювало того факту, що це принесло мені велику головну біль.

Щойно я відкрив сумку, жахлива квітка закричала на мене. Яка моторошна штука...

Навіть якби я хотів викинути її одразу, навряд чи ця рослина загинула б через природу демонічних істот зі стійкою життєздатністю, а якщо ні, мене чекали б важкі часи. Не можна принести таку дивну істоту у світ людей.

На щастя, слова Хієна були правдивими, і квітка не напала на мене.

«То що ж мені робити? Я маю взяти це з собою, доки не повернуся до Царства Демонів».

Я навіть спробував вбити цю штуку.

Про всяк випадок я встромив в неї кинджал, але квітка перехопила мою зброю листком на стеблі та скрутила її!

Це була дуже міцна рослина.

Я не здався і спробував спалити її, але кремінь, який я дістав, здуло геть її батогоподібним стеблом, а спроба підпалити рослину, кинувши її в вогонь, була пов'язана з тим, що вона вдарила мою руку, як тільки я потягнувся до горщика. Довелося відмовитись від цієї ідеї.

«Чому ця рослина така прониклива...»

Вона ніби відчувала вбивчий намір, адже якщо взяти квітковий горщик без особливих думок, вона залишалась нерухомою і реагувала лише тоді, якщо рука, що тягнулась до неї, хотіла її позбутись.

Тож я нарешті перестав намагатися скинути її зі скелі.

— Добре, я подбаю про тебе, тож, будь ласка, мовчи.

— Гік.

— ...

Я підняв голову, масажуючи пульсуюче зап'ястя. Вхід до графської резиденції з'явився в полі зору.

Я відчував, як охоронці підозріло дивились на мене. Тож я посміхнувся, пройшов перед ними і відкинув капюшон.

Незалежно від того, чи запанікували хлопці, які впізнали мою особу, чи ні, я подивився на маєток і напружив живіт. Гучний крик сколихнув графську резиденцію.

— Ремембере!

Якого дідька він поклав те насіння до моєї сумки! Звичайно, це я зрештою дав його Хієну! Але все одно!

— Чому?

— Графе!

«Прийди до тями!»

Мої голосові зв'язки не витримали гучних криків.

Я опустив голову, виблював кров і стиснув зуби.

Ох, це жахливо.

На щастя, я не знепритомнів. Поки я мовчки спостерігав, як Ремембер вправляється з заварником, я тихо зітхнув з полегшенням.

Можливо, іншим разом мені не слід так втрачати голову.

У мене досі є сумка, повна дивних істот. Що б сталося, якби хтось відкрив мою сумку, поки я був непритомний?

Страшно навіть уявити.

— ... Ах, Ремембере. Використай це чайне листя замість звичайного.

— Хіба це не... чайне листя Деуса?

— Будь ласка, приготуй дві чашки. Одна — для тебе.

— ... Добре.

Я думав, що він відмовиться, сказавши, що дворецький не має права пити чай разом із господарем, але, як не дивно, він слухняно підкорився.

Чай був заварений без жодних проблем. Поки Ремембер займався цим, дехто на мить зайшов...

— Графе, це Дан.

— Заходь.

— Я чув, що ви повернулись і прийшов привітатися. Ви готуєте чай, тож. Я...! Ах....

Коли він помітив чайне листя Деуса з одного боку столу, Дан швидко спохмурнів і пішов геть.

Навіщо він взагалі приходив?

Тепер, якщо подумати, щойно він побачив чайне листя, він щось сховав за спиною. Я встиг побачити це, коли він швидко пішов...

«Чайне листя Деуса?»

Як він його зміг дістати?

— Я радий, що ви повернулись цілим і неушкодженим.

— Ах.

Я раптом підняв голову. Ремембер, який сидів навпроти мене і тихо пив чай, дивився на мене?

Його сріблясто-блакитні очі, що дивилися на мене, опустилися до моїх ніг і звузилися. Питальний голос продовжив.

— Але чому ви не залишили цю сумку слугам?

— Ремембере.

Дякую, що нагадав.

Я відсунув сумку ногою та подивився йому в очі.

— Багато речей змусили мене замислитися, чому ти поклав їх у мій багаж.

— Я поклав їх про всяк випадок.

— Навіть насіння квітів?

— Так.

— Що це було за насіння?

— Це троянда.

Здається, він ненавмисно дав мені дивне квіткове насіння. Чи вливання мани Хієна стало причиною?

Однак питання про включення насіння квітів та інших непотрібних предметів до багажу все ще не було вирішено. Я подивився на Ремембера з підозрою.

— Хто ти, в біса, такий, Ремембере?

— Я дворецький Героя Деона Харта.

— Я не про це.

— Якщо не про це... ви говорите про моє походження із Есперанеза?

— Ах, Есперанез... Есперанез?!

[Королівство, яке вона зараз намагається завоювати, — це Есперанез. Це найменше королівство на цій карті. Враховуючи розмір Імперії, я думаю, що незабаром його ворота відчиняться.]

Голос Диявола пронизав мою голову, як слухова галюцинація.

Бути не могло, щоб Ремембер про це не знав. Я заїкаючись відкрив рота, в той час як він спокійно тримав чашку, зволожуючи вуста напоєм.

— ... Ти... в порядку?

— Про що ви говорите?

— Хіба Імперія не напала на твою батьківщину?

— Ох, все гаразд.

Відповідь, що пролунала, була такою ж спокійною, як і його настрій.

— Імперія більше втратить в процесі його завоювання, ніж отримає від нього. У майбутньому Імперії доведеться боротися з ще більшою кількістю королівств, але Його Величність не стоятиме осторонь і не спостерігатиме за цим. Ймовірно, незабаром він розверне армію.

— ...

— І якщо Есперанез справді буде завойовано, Імперії доведеться схрестити шпаги з іншими державами зовні та мати справу з Есперанезом зсередини. Це буде дуже виснажливо.

З цих слів відчувалось сильне почуття віри у свою країну.

Що я знав про Есперанез? Невелике королівство, розташоване в центрі континенту. Природна фортеця, оточена горами з усіх боків. Приблизно стільки.

Відчуваючи мою цікавість, Ремембер примружив очі та змовницьки прошепотів.

— Чи розповідав вам цей старий про це місце колись?

— ...

Я був захоплений і занурений у тему цього таємничого маленького королівства.

В мене виникло відчуття, що щось не так, коли розмова закінчилася і я повернувся до своєї кімнати.

Цей хитрий дворецький...!

Я поспішив знову розшукати Ремембера, але мене відволік комунікаційний пристрій, подарований мені Імператором. Він був пов'язаний з імператорським палацом!

— Ремембере...!

— Графе Харте.

— Ваша Величносте?!

— Почув, що ти повернувся, тож зв'язався з тобою, але можливо я невдало обрав час?

— Як це можливо? Слава Імперії. Деон Харт вітає...

Коли я поспішно висловив свою повагу, я почув тихий сміх.

— «Слава Імперії»... Так, доречно привітався.

— Можливо, я якось помилився...

— Ні, ти сказав все вірно. Це було доречно.

Він що жартує?

Я думав, що моє серце зараз зупиниться.

— Я зараз не в імператорському палаці.

— А...

— Так, на жаль, здається, що важко буде поговорити віч-на-віч. Тож я послухаю звіт таким чином.

Голос Імператора, який говорив про «звіт», став дуже низьким.

Настав час нервувати. Я випрямив спину.

***

Імператор поклав камінь зв'язку на стіл і тихо торкнувся тильної сторони лівої руки. Це звичка, яку він нещодавно виробив, бо пов'язка його дратувала.

Люди навколо намагалися зупинити його, кажучи, що рана тільки погіршиться, але коли Імператора взагалі хвилювало таке? Незалежно від того, чи кров просочувала бинти, чи ні, він не припиняв рухати руками та слухав голос на іншому кінці комунікатора.

Слова, які пролунали після короткого повідомлення про те, що Король Демонів почав діяти, містили ледь помітну посмішку.

— ... Ось що зрештою сталось.

— ...

Все пішло шкереберть.

Щоб впоратися з Царством Демонів, світ людей має об'єднатися. Принаймні, ніхто не повинен втручатися в боротьбу Імперії з Царством Демонів на передовій.

Інші королівства стали нездатними протистояти Імперії, і Імператор, який знав, що важливіше, тепер повинен відвернути від них погляд і зустрітися із Царством Демонів.

Доповідь була завершена.

— Чи є ще щось, про що ти хочеш доповісти?

— Які критерії у того, що я ще маю доповісти?

— Це означає все, що може бути корисним.

— ...

Деон Харт не відповідатиме на те, про що його не запитають.

Спочатку критерії доповіді були достатньо довільними, щоб було легко відповідати, але було природно, що вони стали суворішими, оскільки війна із Царством Демонів була неминучою.

«Тепер ми можемо належним чином воювати і так».

Психологічна війна та битва гордості.

Імператор Едуардо не мав наміру відступати. На його думку, бути «Імператором» означало не відступати перед обличчям проблем і рухатися вперед.

Тож той, хто виявиться боягузом, буде Диявол, а не він.

Він відкинув від себе думки, які відволікали, постукавши по тильній стороні лівої долоні, і повільно відкрив рота.