Розділ 101 — Мисливські змагання (2)

Новина про те, що Деон Харт повернувся, розійшлася столицею.

Герцог, який підозріло насторожено ставився до Деона Харта, отримував детальні звіти про його пересування з того часу, як почув цю новину.

Він вирушив приблизно за три з половиною години до початку мисливських змагань, зупинився в Лігві купецтва, взяв з собою чоловіка та попрямував далі до місця призначення.

«Але чому... досі немає жодних наказів?»

Нерви Круеля були напружені.

У цей момент вже мав би бути відданий звичний наказ. Наказ надіслати когось — або повстанця, або вбивцю.

Проте він був таким мовчазним, що Круель нервував, стежачи за кожним виразом обличчя герцога, але зрештою не зміг подолати тишу і повільно відкрив рота.

— Ви... не надішлите нікого?

Герцог відвів погляд від листа, який тримав у руках, і подивився на Круеля. Після короткої паузи посмішка розпливлася на його безвиразному обличчі.

— Так, немає потреби когось зараз посилати. Через кілька годин підвернеться ситуація, коли буде набагато легше вбити його, тож навіщо зараз мати клопіт?

Мисливські змагання.

Погляд Круеля опустився.

— Було б краще підготуватись до цього часу.

— ...

— Стосовно цього, є місце, яке я хотів би, щоб ви відвідали.

Хоча герцог нарешті зробив хід, напружені нерви Круеля так просто не вщухли. Як завжди, він опустив очі та чекав подальших слів.

***

Зрештою, ми вирішили піти разом.

Я подивився на Дана, який сидів поруч із Ремембером навпроти мене в кареті з широко розплющеними очима. Його чорні очі сяяли і дивилися на мене.

« ... Це обтяжливо...»

Чи варто було мені все ж таки відмовити йому? Але навіть Ремембер наполягав на тому, щоб я взяв Дана з собою.

Звісно, я також не погодився і тихо висловив свій намір відмовити.

[Дан — фехтувальник...]

[Я багато тренувався останнім часом, тож не стану вам на заваді!]

[Саме так, графе. Як щодо того, щоб перевірити, до якого рівня він піднявся зараз?]

[ ... ]

Лайно.

Я рефлекторно сильніше стиснув руку, що тримала сумку. Можливо, це було неприємно, але я почув зсередини звук «Гік».

Дан, який дивився на мене, нахилив голову.

— Га...? Ви не чули тільки що щось?

— Я не знаю.

— Гііік-кк!

Бух!

Я швидко відчинив вікно. Здивовані очі звернулися до мене.

— Мені здається, я чую дивний шум знадвору.

— Ах... можливо й так.

Дан кивнув, ніби все ще сумніваючись, але погодився зі мною.

Все добре... Чи ще зарано почуватися в безпеці? Я оглядався ззовні, ніби щоб знайти джерело звуку!

Якщо ця дивна рослина ще раз видасть будь-який звук, її одразу викриють, і я не зможу втекти від запитань. Я швидко звернувся до нього.

— Угх... як твоя гільдія так швидко розрослась? Що ж ти, заради всього святого, такого зробив?

— Ах, ми займаємось розповсюдженням різних товарів, головним чином лікарських трав та військових матеріалів.

— Військові матеріали не можна розповсюджувати без дозволу Імперії...

— Коли я сказав, що займаюсь цим від імені почесного графа Харта, адміністрація надала дозвіл.

Він використав моє ім'я?

Це було проблемно, але адміністрація, яка займалася подібними питаннями, також проблематична.

— Якщо ти збрехав, чому вони так швидко...

— Ах! Звичайно, це не було вирішено одразу. Вони попросили мене повернутися через тиждень, бо їм потрібен був час, щоб перевірити достовірність.

Якщо так, я радий.

Карета зупинилася. Ремембер, який спостерігав за нами щасливими очима, визирнув у вікно, відчинив двері та сказав:

— Ми прибули.

Ремембер вийшов першим, а Дан пішов за ним. Я був останнім, хто підвівся, взяв простягнуту руку Дана і оглянув дивно мовчазне оточення. Усі дивилися на мене здивовано.

— ...?

Що трапилося?

Здивований, я на мить простежив за їхнім поглядом і коротко зітхнув подумки.

« ... а».

Я облажався.

Це було не Царство Демонів.

Я тихо відпустив руку Дана та випростався, вдаючи, що нічого не сталося.

— ...

— ...

Запанувала тиша. Водночас холодний піт виступив на моїй спині.

Це була... пастка для мене? Якогось штибу перевірка?

У Царстві Демонів, якщо хтось простягав руку для допомоги, варто було її взяти, тому це увійшло мені у звичку. Навпаки, якщо я відмовлявся, могло статися щось більш неприємне, тому я робив це на автоматі.

Але чому він простягнув руку? Хіба він не знав, що в Імперії це вважається за образу? Що зробить Ремембер, якщо я не вирішу цю ситуацію...

« ... Ні, Ремембере. Що це за роздратований вираз? Можливо, що ти просто не навчив його цьому і просто забув про це?»

Я хотів одразу на це вказати, але через ситуацію намагався зберегти вираз обличчя таким, ніби нічого не сталося.

— Дане.

— Так, графе.

Порожній вираз обличчя, ніби він нічого не знав.

Так, він не міг зробити це навмисно. Я нічого не міг сказати проти ненавмисної помилки, тому шукав найм'якших слів.

Сказати щось, щоб пояснити, що він тільки що помилився.

— ... Невже я виглядав так погано?

Люди, яким ти простягаєш руку, коли ті виходять із екіпажу, зазвичай діти та жінки в громіздких сукнях.

Для дорослого чоловіка, який не має потреби в допомозі через свій стан, подібний жест вважається образливим.

«Ти виглядаєш таким слабким, що навіть не можеш контролювати своє тіло».

Ось як це виглядає зі сторони.

«Це правда, що я слабкий, але...»

За звичних обставин робити щось подібне відкрито по відношенню до мене не можна. Зрештою, я «Герой» Імперії.

— ... що?

У Дана, який не розумів, про що я говорив, ніби знак запитання над головою вигулькнув.

На мить я подумав, чи не варто мені пояснити йому прямо, але відчув, що увага оточуючих все ще зосереджена на мені, тому я вирішив прикрити його.

— Ти кмітливий. Мені сьогодні було погано, можливо, тому що я втомився.

Ремембер зможе вказати йому на помилки пізніше.

Перше, що мені потрібно зробити зараз, це зробити вигляд, що його поміч мені була справді необхідна.

Ніби відчуваючи, що ситуація вирішена, я підняв голову та підморгнув Ремемберу, який готувався повернутися до маєтку, просячи його добре навчити Дана пізніше.

Погляди людей, повз яких я проходив, і які намагались вдавати, що не витріщались на мене, швидко розсіялись.

***

Лієн Райнер, командирка Кривавих Лицарів, яка чекала на мисливських угіддях за наказом кронпринца, була вражена.

Дан зробив велику помилку. Ймовірно, не навмисно.

Враховуючи, що він мав південну зовнішність і родом з далекого села в гірській долині, припущення, що він помилився через незнання місцевих правил, підтверджувалось.

Навіть під час навчання простолюдини ніколи не мали супроводжувати когось із дворян, тож вони лише поверхнево могли дізнатись про належний етикет.

Леді в сукні, дитина або хвора людина, ось до кого зазвичай подавали руку для допомоги. Чи не так?

«Гадаю, він зрозумів, що прокляття послабило тіло лорда, тому й подав йому руку...»

Міркування було слушним, але людина, про яку йшла мова була «Героєм».

Навіть якби він був звичайним чоловіком, але Дан простягнув руку Герою, що деякі люди сприйняли б за образу.

Це вчинок, який не лише ображає Деона Харта, але й псує його репутацію «Героя».

«Зазвичай незнання не є гріхом, але... це залежить від ситуації».

На її думку, це був гріх.

Навіть якщо репутація лорда заплямована, хіба це не тому, що його образив не хтось інший, а підлеглий, якого він привів із собою безпосередньо?

Однак в момент, коли Деон слухняно взяв Дана за руку і вийшов з карети, Лієн була вражена. Якщо бути точним, її вразили слова, що він сказав потім.

— Ти кмітливий. Мені сьогодні було погано, можливо, тому що я втомився.

Деон спробував врегулювати ситуацію, вдаючи, що нічого не сталося, тримаючи його за руку та спускаючись з екіпажа, і прямо згадавши, що йому було погано.

Напружена атмосфера, свідомо чи несвідомо, розвіялась.

Як він міг так доброзичливо відреагувати в ситуації, коли всі зрозуміли б, якби він просто відмахнувся від простягнутої руки та розсердився?

Лієн з тріумфом обернулась до захоплених Імперських Лицарів.

«Він наш лорд».

Що ж, тепер, коли господар прибув, вона мала його привітати.

Вона повернула голову та оглянула диких собак. Звідки вони взялися тут, якщо вона сказала їм бути тихими? Вони повільно наближалися до Імперських Лицарів, які стояли поруч із пустотливими виразами обличчя.

На шиї Лієн з'явилась червона лінія.

— Чому б вам не підійти прямо сюди?

І туди, куди очі Лієн не могли дістатись.

Там був Дан, який мовчки дивився на Деона з незрозумілим виразом обличчя.

***

«Чому вони тут...?»

Ці слова наповнили моє горло, щойно я побачив Кривавих Лицарів.

Чомусь мені здалося, що це була та ситуація, яка не в'язалась із схильністю Ремембера завжди робити мінімальні приготування, коли я вирушав до імператорського палацу.

Окрім того, що кучер і Дан приєдналися посередині шляху, з самого початку мій супровід був дуже скромним. Такого бути не могло.

«Це все тому, що я прибув сюди».

Я дивився на Кривавих Лицарів. Лієн дорікала їм за черговий інцидент, який вони влаштували.

Лієн, яка розлютилась через згусток крові на шиї, підняла голову, ніби запізно усвідомивши ситуацію. Її обличчя проясніло, коли вона без труднощів знайшла мене в натовпі.

— Мій лорде, ви тут?

— Так. Давно не бачились, дамо Лієн.

— Ви, мабуть, втомилися від довгої подорожі, ви почуваєтеся добре? Будь ласка, дайте мені ваш багаж.

— Не варто, я сам понесу цю сумку. Я почуваюся добре... трохи втомився, але все не так погано.

Мій фізичний стан був такий самий, як завжди, але варто просто вдати, що сьогодні я втомився.

— Однак....

Я замовк і озирнувся. Я вже деякий час про це думав... але в цьому було щось дивне.

Чому здавалося, що ми тут самі? Хіба сьогодні не мисливські змагання? Враховуючи, що Імперські Лицарі були тут, не думаю, що мені здалося... Можливо, захід вже закінчився?

— А де всі інші люди?

— Що? Хіба ви не знали?

— Про що?

Що. Здається, я вже був у такій ситуації раніше.

Коли це було... Ах так, це мабуть було, коли я тільки повернувся з Царства Демонів і попрямував до імператорського палацу, де проходив бенкет, нічого не знаючи.

«Усі інші були в курсі, тільки я нічого не знав...»

Тільки-но мій вираз обличчя став ледь роздратованим, я почув позаду знайомий голос.

— Я зібрав вас раніше навмисно. Це мало би бути написано в запрошенні, тож як ти не знав?

— Ваша Королівська Високість кронпринце.

— Давно не бачилися, графе.

Кронпринц посміхався і махав мені рукою. Я поспішно вклонився.

— Слава Імперії. Деон Харт вітає майбутнє Імперії.

Якби я знав, що все буде так, бо так було написано в запрошенні, я б його прочитав.

Здавалося, що слів Імператора було достатньо. Я не думав, що потрібно турбуватися читанням таких речей, як запрошення, оскільки Ремембер подбає про все, і мені не доведеться про це турбуватися.

Навіть попри це, я так втомився через паперову роботи, що виконував протягом останніх кількох днів, що не хотів знову читати щось.

— Добре. Я покликав тебе раніше, бо мав дещо запитати, але перепрошую, якщо тебе це образило. Вибач.

— Ох ні. Мені просто трохи соромно, тому вам нема за що вибачатися. Про що ви хотіли запитати?

Кронпринц вирівняв вираз обличчя, ніби цього й чекав.

Золоті очі кинули погляд на Кривавих Лицарів, а потім знову на мене. Його очі звузилися, ніби він щось оцінював, і його обережний голос продовжив.

— Ти знаєш, на кого ми збираємось полювати на мисливських змаганнях, які скоро розпочнуться?

— Я чув, що це будуть дем... монстри.

Я мало не назвав їх демонічними монстрами.

— Це так. Але ніколи не знаєш, що може статися, якщо просто провести мисливські змагання. Тож заради безпеки ми плануємо спочатку зменшити кількість монстрів, а потім провести мисливські змагання з рештою...

— Це чудова ідея.

— Дякую за комплімент. У будь-якому разі, я хочу запитати ось що: «Я планую залучити до цього Імперських Лицарів та Благородних Лицарів. Ти згоден?»

— ... Ви маєте на увазі Кривавих Лицарів...?

Я б не зміг з цим впоратися.

Примітка перекладача: сьогодні вже другий день, коли в мене є світло майже цілу добу, тому вважаю, це гарний знак відновити переклад)