Розділ 102 — Мисливські змагання (3)

— Так, поки ти був на місії, вони знову зруйнували будівлю. Це полювання буде їх ціною за це, але, гадаю, мені все одно потрібно отримати дозвіл від їх господаря.

— ...

— Звісно, це не обов'язково, тому, якщо тобі не подобається ця ідея, я просто звернуся до Імперських Лицарів, щоб вирішити цю справу.

Позиція кронпринца стала обережнішою, ніби він по-своєму витлумачив мій побляклий вираз обличчя.

Це не через це... ці покидьки знову спричинили проблеми? Зруйнували будівлю?!

Будьте прокляті, хлопці.

Мій голос був таким же холодним, як і вираз обличчя.

— Використовуйте їх, скільки душі завгодно.

— Добре... якщо тобі це не подобається, я нічого не можу вдіяти, тож... гм?

— Я не знаю, чи зможе це відшкодувати всі їхні звірства. Я вдячний за щедрість Вашої Високості та з радістю передам вам головування над ними. Ви можете використовувати їх скільки завгодно.

Він може просто забрати їх і ніколи не повертати.

Вираз обличчя кронпринца ледь помітно змінився. Вони тримали мечі і сперечались із членами Імперських Лицарів.

Він озирнувся на скажених собак, яких відтягувала Лієн, потім знову повернув голову і посміхнувся мені, вдаючи, що нічого не побачив.

— Про що ти говориш? Весь світ знає, що тільки ти можеш їх контролювати. Не жартуй так.

— Що?

— Це, мабуть, був досить складний вибір, але дякую, графе, що охоче погодився приєднатися до нас.

Отже... ми з цими божевільними собаками будемо в одній групі, так?

Чорт забирай.

...

Я розмірковував над цим, коли їхав верхи на коні.

«Ох, у мене болить дупа».

З огляду на цей величезний ліс, їхати верхи було цілком природно, але навіть це нелегко для мого слабкого тіла. Гарна новина полягала в тому, що мені не довелося очолювати групу.

«Ні, ні. Я маю постраждати, але нічого не вийде, якщо я не опинюсь на передовій, правда?»

Якщо я постраждаю, я муситиму повернутися додому!

Таке рішення я прийняв, коли мене пов'язали з божевільними собаками і потягли в ліс.

Я не міг цього уникнути, тож краще впасти і ушкодитись!

Якщо я знищу монстрів у першому рейді разом з ними, мисливські змагання благополучно відбудуться. І тоді я теж матиму брати в них участь. Після страждань та виснаження там мені, можливо, доведеться ще й зустрітися з Імператором.

У такому разі було б краще отримати травму тут і повернутися додому.

Якби я почав кашляти кров'ю, не було б потреби проходити всі ці труднощі, але це не те, чого б мені хотілось...

«Мені боляче. Я точно отримаю травму!»

Мої очі сяяли ентузіазмом.

— Гей, тільки поглянь на очі графа.

— Ого... це трохи лякає.. він злиться?

— Хіба це не тому, що він до цього не мав змоги застосувати меча на монстрі?

— Це трохи моторошно... Хіба не тому його очі так сяють?

Здавалося, що люди навколо мене щось шепотіли, але це мене не нервувало.

Я вирішив обрати між тимчасовим фізичним болем і постійним психічним болем перший варіант і рушив вперед...

«Невже вже скоро кінець?»

Підкорення монстрів досягло свого піку.

Я кліпнув очима, порожньо дивлячись на лицарів, які готувалися до, здавалося б, їхньої останньої битви.

— ... Дамо Лієн.

— Так, мій лорде.

— Ви надто добре мене захищаєте...

— Ви занадто мене хвалите.

Ні, просто супроводжуй мене як зазвичай. Без ентузіазму.

Весь цей шлях Лієн не дозволила жодному монстру дістатися до мене.

Ох, схоже, мій коментар щойно розпалив Лієн. У її очах з'явилася урочиста рішучість.

«Не роби цього. Я не знаю, про що ти думаєш, але зупинись».

— Я подбаю про те, щоб моєму лорду не довелося брати участь у цій битві.

— Ах...

— Будь ласка, спостерігайте.

— Ні... не потрібно заходити так далеко... Мені теж варто спробувати використати зброю...

— Можливо, у ваших очах я не заслуговую на довіру. Але все ж я можу зробити стільки, тож, будь ласка, повірте мені.

— ...

У цей момент виникла плутанина. Так, я мав обов'язково вийти вперед і отримати травму.

Дама Лієн відійшла від мене, щоб перевірити, як справи у скажених собак. Коли я подивився їй у спину, то почав нетерпляче хитати головою.

У більшості випадків вона навіть не дасть мені й шансу зустрітися з монстрами. Дивлячись на поточний стан дами Лієн, здавалося, буде важко побачити навіть одну волосину чудовиська.

— Графе.

— ... Якщо не вийде, доведеться вщипнути коня, щоб той мене скинув...

— Графе.

— Га? Що?

— Так, графе.

Дан, який дивився на мене зі складним виразом обличчя, швидко похитав головою та заговорив.

Мабуть, це тому, що він відчував, що я навмисно ігнорую його, бо думав, що я втомлений.

Дан кивнув головою з виразом, який виказував намір щось швидко сказати, але його вираз обличчя змінився, ніби він хотів перейти до суті. Я побачив дещо дивне у своєму полі зору.

— Мені повідомили, що моя поведінка деякий час тому була вкрай грубою.

— Ах.

Це коли він простягнув мені руку, коли я вийшов з карети?

Здається, Ремембер добре пояснив йому це. Я посміхнувся і махнув рукою.

— Усе гаразд, але наступного разу будь обережнішим.

— Але...

Як тільки він зрозуміє значення цих слів, він не зможе продовжувати так легко діяти, не подумавши.

Дан глянув на моє обличчя. Обережний голос продовжив, ніби він спостерігав за мною.

— Ви... не сердитесь?

— Це вже в минулому...

Я хотів відповісти недбало, але потім замовк. Мої очі звузилися.

... Здається, він очікував, що я розсерджуся, але, можливо, я помиляюся.

Я мовчки подивився на нього, відчуваючи себе ніяково. Замість негайної відповіді, він здригнувся і відвів очі.

Його чорні очі зазирнули в мої власні, оглянули мій вираз обличчя, а потім знову повернулися до землі. Здавалося, що він спостерігав за мною, але здавалося, що він щось оцінював, тому я трохи забарився, а потім повільно відкрив рота.

— Ти...

— Монстри!

Слова, що я хотів сказати, заглушили крики з одного боку.

Мій квиток додому! Дан зараз не важливий. Я обернувся, щоб побачити, звідки долинав крик.

Один, два, три монстри, які мали стати для мене ідеальним квитком додому, який ніхто не зміг би спростувати... У будь-якому разі, я поспішив.

« ... Хоча це забагато».

Але це все одно ніщо в порівнянні з Царством Демонів.

Причина, чому вони взагалі опинились тут, полягала в тому, що їх було так багато, що їх витіснили у світ людей. Тих, кого витіснили, ймовірно, вигнали через те, що вони були слабкими навіть серед інших монстрів.

Це означало, що це найбільша група монстрів, з якою я стикався досі, але вона не становила загрози.

Довіряючи цій інформації та надійним лицарям, я тихо вихопив кинджал. Якщо вдасти, що б'юся з наснагою, то зрештою отримаю поранення та вийду із гри.

Коли я зробив крок уперед на своєму коні, гучний крик поруч зі мною сколихнув мої барабанні перетинки.

— Імперські Лицарі, готуйтесь до бою! Усі шикуйтеся!

— !

Мене це здивувало. Я рефлекторно схопив кинджал, який мало не впустив.

За криком лідера послідував хаотичний рух. Раптом пролунав ще один клич.

Ого, це круто. Я вже бачив це кілька разів дорогою сюди, але круто побачити це знову. Хіба наші лицарі не можуть цього зробити?

— Благородні Лицарі....

— Ура!

— Той, що з рогами, мій!

— ... Добре, робіть, що хочете.

Почувся голос Лієн, яка, здається, відпустила ситуацію.

Ну, це просто неможливо. Я марно засміявся, побачивши, як дикі собаки кидались на монстрів великими групами. У мене справді були марні надії.

«Тоді я теж...»

Оцінивши ситуацію, я вибрав підходящого монстра та пильно подивився на нього.

Кинджал у моїй руці обертався, а великий палець розпрямлявся та згинався, ніби я в будь-який момент був готовий застосувати зброю.

Щойно я почав неусвідомлено робити жести руками, які стали звичкою, почув знайомий голос.

— Мілане!

Клетер вказав на мене пальцем і покликав Мілана.

— Зупини графа!

— ... Га?!

***

Іноді він думав про це.

Як міг авангард, що складався з бідняків та простолюдинів, які навіть не могли опанувати мізерні навички фехтування, пережити Восьмирічну війну? Чи було достатньо просто влаштувати різанину?

«Це неможливо».

Незалежно від того, наскільки буйна вівця, якщо супротивник — тигр, їй кінець.

Якщо щось подібне докучає, але є можливість переключити свою увагу під час бою на щось інше, то це на щастя, але якщо ні, то помреш, як муха.

На полі бою було чимало тигрів, і було багато моментів, коли лицарям доводилося з ними стикатися. У такі моменти їм доводилося покладатися на допомогу свого капітана Деона Харта, щоб вижити.

«Якщо бути точним... на жертву».

Клетер, член Кривавих Лицарів, гірко засміявся, вимовляючи слова, які були настільки різкими, що могли його поранити.

Їхній капітан, тепер почесний граф, напрочуд точно здатний оцінювати власний фізичний стан. Що означало точне розуміння фізичних «меж» власного тіла.

Враховуючи, що інші люди навіть не розуміють стану свого тіла та продовжують пручатись, доки не зламаються або не здадуться, не досягнувши своєї межі, було зрозуміло, що це також неймовірний талант.

Деон Харт застосовував цей талант дещо химерним чином.

«Знання своїх фізичних меж означає, що він може перетнути цю межу будь-коли, якщо захоче».

Лише одним прихованим ударом, щоб знищити переважаючого ворога.

Щоб заскочити супротивника зненацька та вбити його миттєво, він перевищував швидкість, на яку здатні його ноги, та межу сили, яку можуть виробити його руки. Після цього його кістки та м'язи були пошкоджені, і був необхідний значний період відновлення.

Клетер подумав, що це було схоже на атаку бджоли.

Як тільки він атакував з усієї сили таким чином, він ставав повністю беззахисними.

«Звичайно, відновлення з часом відрізнялось».

Ах, можна сказати, що здатність переносити отруйну хворобу та вдавати, що нічого не сталося, також було чимось неймовірним.

Звичайно, атакувати чи захищатися взагалі неможливо.

«Але це!»

Він просто намагався використати це, щоб підкорити монстрів?!

Це настільки абсурдно, що він навіть не міг засміятися.

Тим часом Мілан, який нічого не помічав, нахилив голову.

— Те, що сказав граф... га? «Потурбуйтесь про це»?

— Замовкни і зупини його!

Звичайно, жест Деона Харта мав на увазі «будь ласка, подбай про це», але скільки б він про це не думав, в цьому не було сенсу.

Невже необхідно, щоб тіло графа було пошкоджене в не надзвичайній ситуації?

— Ну... тоді... зупиніть графа!

— Зупиніть графа!

— Зупиніть графа!

Ті, хто почув голос Мілана, повторили за ним та рушили, а інші, хто чув їх, повторили вже за ними. Не знадобилося багато часу, щоб цей наказ дійшов до всіх лицарів.

— Що ви робите, покидьки...!

— Не рухайтесь!

— Не знаю, в чому справа, але не рухайтесь!

— Відпустіть ви, покидьки! Я йду додому!

Клетер, який спостерігав, як Деон пручається, поки його тримали в захваті члени команди, тихо зітхнув з полегшенням.

Він був радий, що жести руками стали звичкою як для графа, так і для нього. Інакше вже було б кепсько.

Деон Харт переважно використовував жести руками на полі бою. Через це Клетер, який був найспокійнішим, взяв на себе роль спостерігача, який би передавав його сигнали іншим лицарям.

Жест рукою, який він нещодавно зробив означав: «Я скористаюся цим, тож, будь ласка, подбай про мене, поки я буду беззахисним».

— Що це таке...

— Ха-ха...

Клетер незграбно посміхнувся Лієн, яка виглядала розгубленою і була шокована, озираючись на підкорення монстрів, яке було завершено без жодних серйозних проблем, незважаючи на хаотичну сцену.

Дан з обличчям, спотвореним гнівом і роздратуванням, люто подивився на Деона.

***

Перший раунд полювання закінчився. Тепер залишилися лише мисливські змагання.

Я нічого не робив, але був дуже виснажений. Я проходив через зал під відкритим небом зі стомленим обличчям. Щоразу, коли я проходив повз, шляхетні пані закривали роти віялами та шепотіли, але я не хотів звертати на них уваги, тому ігнорував їх.

Я виснажений. Мені потрібно зайти в намет хоча б на хвилинку.

— Лорде, ви бажаєте зайти?

— Так, дамо Лієн. Подбай про це як слід і тримай їх під контролем, щоб вони не спричинили жодних нещасних випадків.

— Добре. Я повідомлю вам, коли Його Королівська Високість кронпринц виголосить свою вступну промову.

— І Дане...

— Так.

— Ти вільний до мисливських змагань, тож роби, що побажаєш... Не йди за мною.

— ... так...

Дан перестав слідувати за мною. Його обличчя виглядало трохи похмурим, тож я махнув рукою і зайшов всередину.

Поставивши важку та громіздку сумку на стіл, я наказав нікого не впускати всередину та обережно вийняв квітковий горщик.

Коли я зіткнувся з цією проблемою, то лиш зітхнув.

— Як мені справді з цим впоратися...

Чи варто мені продовжувати брати його всюди з собою, доки я не повернуся до Царства Демонів?

Однак, якщо я візьму участь у мисливських змаганнях, мені доведеться піти з Даном... хіба мене тоді не викриють?

— Я хочу додому...

Я оплакував заплутану ситуацію і ткнув дивну істоту пальцем. Здавалося, рослині це не сподобалося, тому вона обмотала листок навколо мого пальця і стиснула його.

— Угх, цей божевільний покидьок...! Відпусти. Не хочеш мене відпускати?!

— Графе? Щось сталось!

— Не заходьте!