Розділ 103 — Мисливські змагання (4)

Мені ледве вдалося витягнути палець і заблокувати рух, який, рослина, здавалося, ось-ось зробить. Я обережно обгорнув пульсуючий палець.

Чорт забирай. Подивіться тільки на мій почервонілий набряклий палець. Ти дав мені таку небезпечну рослину. Хієн, клятий покидьку...!

Тим часом квітка, на стебло якої я вказував моїм набряклим пальцем, згорнула листок і виструнчилась, ніби чимось пишаючись. Мій кров'яний тиск різко підскочив, коли я побачив щось на кшталт піднятого великого пальця.

— Що ти робиш...!

— Гіік.

— Не видавай жодного звуку... га? Ти хочеш, щоб я використав це як привід піти?

— Гіік.

У відповідь пролунав ще тихіший писк. Мій вираз обличчя став ще більш беземоційним.

Ні... Я вдячний, але я все ще маю гідність Героя. Я ніяк не можу піти додому лише через травму пальця.

А може, це тому, що вона справді піклувалась про мене? Хіба вона не дратується від того, що я її постійно тицяю?

Здавалося, що надворі було людно, але зрештою, шум усередині неможливо було ігнорувати. Її голос почувся разом із наполегливими кроками, ніби Лієн наближалась до намету.

— Мій лорде! Я чула, що щось не так! Можна мені зайти?

— Зачекай хвилинку! Ні! Будь ласка, зачекай хвилинку!

— ...

Чорт забирай. Я ж казав їй не заходити, то чому Лієн тут?

Я поспішно запхав квітковий горщик у сумку.

Можливо, це була не та відповідь, на яку вона очікувала, але на деякий час запанувала тиша, і поки я боровся з застібкою своєї сумки, яка не замикалась належним чином, пролунав урочистий голос.

— Схоже, справді є проблема. Я заходжу.

— !

Я ще не повністю закрив свою сумку!

... просто поставлю її в куток. Я швидко штовхнув сумку ногою. Майже одночасно з цим тканина, що закривала вхід, була відсунута вбік.

Лієн зайшла всередину з мечем наготові, різко відкрила очі та озирнулась всередині. Переконавшись, що все гаразд, її погляд упав на мене, коли я незграбно стояв, прикриваючи свою сумку.

— Ви в порядку?

— Так, так...

— Мій лорде, ви завжди так відповідаєте. Я не повірю.

Якщо це так, навіщо питати?

Невблаганний погляд ретельно мене оглянув. Її погляд, який вивчав мене з наміром перевірити кожну волосинку, нарешті зупинився на моїх злегка набряклих пальцях.

Її вираз обличчя став похмурим.

— Зрештою, це ж замах на вбивство!

— Чому це має якесь відношення до замаху на вбивство! Це просто розтягнення зв'язок!

— Якби це не було чимось особливим, ви б не кинулися зупиняти охоронця чи мене, коли ми намагалися увійти! Мабуть, тут був вбивця!

— ...

Мені було нічого сказати...

Я не міг сказати, що зробив це, бо мені було що приховувати, тому я тримав язик за зубами, а її впевнений голос продовжував говорити так, ніби вона сприйняла моє мовчання як згоду.

— Я розумію ваше бажання вирішити це тихо, але вартовий і я тут, щоб захистити нашого пана. Буде важко, якщо ви продовжуватимете намагатися приховати це таким чином.

— ...

— Я чула, що один з видів убивства полягає у застосуванні голки, змоченої в отруті. Я негайно викличу лікаря.

— Ні, зачекай... зачекай...!

— Не зупиняйте мене! Хіба ваш палець не червоний і опухлий? Нам потрібно його вилікувати, перш ніж отрута пошириться далі!

Чого вона боялась? До чого така метушня?

Навіть якщо це соромно, я ніколи не дозволю їй покликати лікаря. Я простягнув руку, щоб спіймати Лієн, яка, здавалося, ось-ось піде. Чоловіча рука з товстими суглобами, яка була зовсім не схожа на її, перехопила мене.

... га?

— Ти сказала отрута?!

Коли він прийшов? Ні, до цього, будь ласка, відпусти мою руку!

Клетер, здавалося, почув крики Лієн ззовні та увірвався всередину. Раптом мене схопили за руку та плече, і я безпорадно затремтів, коли він зарухався. Я прийшов до тями із запізненням, і в моїх очах з'явився вираз люті.

— Чому ти зайшов без дозволу...?

— Де це! Де вас отруїли? Це може бути отрута?!

— Ні...

— Тоді що?

— Нічого...

— Клетере. Я покараю тебе за твою грубість пізніше. Негайно приведи лікаря.

— Добре!

Ні! Зупинись зараз же!

Я швидко наздогнав Клетера, який намагався зникнути в будь-яку мить. Як це хлопець так швидко рухається? До вашого відома, я навіть зашпортався, коли біг за ним.

Коли моє тіло почало завалюватись і падати на підлогу, збентежений Клетер забув, що збирався піти, і поспішно допоміг мені підвестися.

— Чому ви мене зупиняєте?

— Це не отрута. Дама Лієн просто неправильно мене зрозуміла.

Він кліпнув очима, потім глибоко зітхнув, ніби з полегшенням, і плюхнувся на підлогу. Чорт! Водночас я теж упав на землю.

Ти покидьку... Я підняв голову, потираючи носа, і все ще чув голос, сповнений сумніву.

— Тоді чому у вас опухли пальці?

Лієн стояла, схрестивши руки, і дивилась на мене з підозрою.

— Я ж казав, що це просто розтягнення.

— Тож я маю спитати, як так сталось?

— ... Чи маю я взагалі тобі це казати?

Я просто розтягнув палець, то й що?

Навіть якщо мій рот розірветься, я не можу сказати, що мені завдала шкоди рослина. Тому що вона небезпечна? Ні, мені просто соромно.

Лієн також прокашлялась і похитала головою, мабуть, бо не вважала за потрібне обговорювати це надалі.

— Ні. Я рада, що це не отрута.

— Тож... Дамо Лієн.

— Так?

Очі, сповнені сумнівів, звернулися до мене.

Я просто сказав те, що спало мені на думку після зустрічі з нею. Я байдуже випалив ці слова.

— Я хочу додому.

— А, я чула від дворецького, що ви, мабуть, втомилися через купу паперової роботи. Але ні.

— ?

Як і очікувалося, вона рішуча.

Ні, хіба її відповідь не була дивнішою за це?

— Його Величність також прийде, тож ви не можете повернутися першим, чи не так? Якщо причина в тому, що ви не хочете брати участь у мисливських змаганнях, вам не потрібно змушувати себе ловити монстрів, тому просто займіть своє місце.

Мимоволі вона підняла голову, і її погляд зустрівся з моїм.

Вона зупинилася, розправила руки та випрямила поставу. Її вираз обличчя, який трохи розслабився, знову став напруженим, ніби зміни раніше не було.

— Лорде, чи не могли б ви підняти голову?

— ?

— Клетере. Підніми голову пана. Зроби так, щоб було гарно видно його обличчя.

— Ти... маєш на увазі ось так?

Клетер схопив мене за підборіддя і підняв його до Лієн.

— Пане, чи не могли б ви прибрати руку?

— ...

— Клетере.

— Так.

Трясця. Клетер схопив мою руку, яка закривала нижню частину обличчя, і опустив її.

Тепла рідина, що текла з мого носа, почала стікати до підборіддя, збиратись і капати на підлогу.

— У вас кров з носа!

— Ох... то це була кров?

Знову це. Я подумав, що це нежить, і відчайдушно намагався це приховати.

... Ні, зачекайте. Кровотеча з носа?! Чому саме зараз?

Я підвів свої тремтячі очі й подивився на Лієн. І справді, в її очах горів вогонь.

— Звичайно, вас все ж отруїли...!

— Ні! Я просто впав через цього покидька раніше...!

— Коли це я... ах оу?!

Клетер, який стрибав угору-вниз, рефлекторно зупинився, ніби щось згадав. Було чітко видно, що його зіниці затремтіли.

Так, поки він допомагав мені, він відчув полегшення і сів. Завдяки цьому я теж упав на землю.

Чи мав я потягнути його на дно з собою? Я схвильовано похитав головою та звернувся до дами Лієн, в очах якої все ще стояло питання. Оскільки я прикрив носа хусткою, я видав легкий носовий звук.

— Клетере.

— Так... Графе...

— Чому ти прийшов?

Я мав вислухати його причину.

Не могло бути, щоб хлопець, який метушився з божевільними собаками десь далеко звідси, опинився перед моїм наметом випадково.

Клетер, здавалося, запізно згадав мету свого візиту та випростав поставу з коротким вигуком «А!» Моє обличчя відбилось в його очах.

— Я чув, що ви хочете взяти Дана помічником на мисливські змагання.

— Так.

— Чи не могли б ви взяти ще хоча б одну людину? Я трохи нервую через те, що ви будете лише вдвох.

— Чому...?

Максимальна кількість помічників, яких можна взяти на мисливські змагання, — чотири. Ох, насправді тільки королівська родина може взяти чотирьох, то, мабуть, якщо бути точним, «три» правильна відповідь.

У мене не було особливо пристрасних планів ловити монстрів, тому будь-яка надмірна допомога була б зайвою розкішшю... Спочатку я планував брати участь сам, навіть без кинджала.

Клетер заговорив поспішно, ніби мій вираз обличчя показував, що мене дуже зворушили його слова.

— Очі Дана виглядають трохи підозріло.

— Що?

— Під час підкорення нещодавно... те, як він дивився на графа...

— ?

— ... Гм... Отже... Надмірне роздратування? Сумніви, що пробились назовні? Палаючий гнів?

Яке заклинання він бурмотів собі під ніс?

— У будь-якому разі, це було дуже підозріло.

— Так... це вірно... тоді, дамо Лієн.

Виведи його звідси.

Лієн, яка стояла нерухомо, вийшла уперед і схопила Клетера за руку.

Їй просто потрібно було вивести його.

— Графе?

— ... Дамо Лієн? Чому б вам не поспішити і не вивести його...

— Я не знаю подробиць, але погоджуюся з думкою, що вам слід взяти ще одного помічника.

«Я піду». Говорив її рішучий погляд.

... Я ціную вашу турботу про мене, але... далі так продовжуватись не може.

Мене вже ледь не спіймали раз чи два таким чином. Я теж людина з певною здатністю до навчання на власних помилках.

Я відвів очі, щоб уникнути обтяжливого погляду.

— Ні.

Навіть не через дивну істоту в сумці.

Що мене найбільше вражало, так це її особистість. Дан цього не знав, але здається, що найгірша ситуація, яку можна уявити, розгорнеться в той момент, якщо вона його в чомусь запідозрить.

Переконавшись, що кровотеча з носа зупинилася, я склав хустку, поклав її в кишеню і тихо схопив сумку.

— Виходьте. Я теж виходжу.

— Лорде?

— Ні. Ні в якому разі.

— Графе?

— Ні. Це моє рішення.

— Графе, ну чому? Чому ви відмовляєтесь без жодної поважної причини?

Ох, я навіть не знаю. Ні. Я сказав «ні». Спочатку я взагалі збирався піти сам.

Якщо на мене тут так тиснутимуть, я краще просто вийду надвір. Я вийшов, відсунувши двох людей від виходу.

І одразу пошкодував про це.

— Чому до почесного графа звертаються як і до справжнього графа... Цк.

Що сталося з моєю удачею?

Щойно я вийшов, втрапив у сварку. Я подивився на людину, яка прагнула посперечатись зі мною, з легким захопленням.

Оскільки він гордо вихвалявся своїм статусом «графа», він, мабуть, людина з титулом. Він нещодавно став головою родини? Він дуже молодий.

Але це виглядало дуже підло. Поки я дивився на обличчя, власник якого, здавалося, доклав всіх зусиль, щоб виразити свою сяючу особистість, Клетер, який не міг довго зберігати тишу, вийшов уперед.

— Вибачте, але чи можу я запитати, хто ви?

— Забирайся з дороги. Ти не той, хто має право зі мною говорити.

Тож.

Якщо господарю не пощастило, то й підлеглому теж навряд чи поталанить.

Клетер закрив рота та посміхнувся.

«Гей... Гей, прибери руку з меча. Швидше».

Яким би роздратованим ти не був, що мені робити, якщо ти вихопиш меча? Що мені робити, якщо він дворянин, проти чийого статусу я не матиму влади?

Я подивився на нього втомленими очима, а потім знайшов поглядом Лієн. Ця жінка, мабуть, спостерігала, як Клетер поклав руку на меч, але не зупинила його...

«Е-ех... точно... вона теж намагалась витягнути зброю разом із лицарем...»

Тепер, якщо подумати, слова та дії цієї людини торкнулися її «лицарської честі», що була напряму пов'язана з її «лордом».

Все ж тобі не варто вихоплювати меча. Знай, хто твій опонент.

Я заблокував двох людей помахом руки та тихо подивився на зарозумілого чоловіка.

Що він сказав раніше? О так. Він сказав: «Чому до почесного графа звертаються як і до справжнього графа?» Чесно кажучи, мені теж нічого сказати на цей рахунок.

«Він не помиляється загалом».

Мій офіційний титул — «почесний граф Харт». Правильно називати мене так, щоб уникнути зайвої плутанини.

Однак.

— Хто ти...?

Хто ти, щоб розпочинати таку сварку?

Чоловік, який зустрівся зі мною поглядом, затремтів і відповів підвищеним голосом. Крик у відповідь пролунав радше спробою приховати страх, ніж зарозумілістю.

— Я «справжній» граф Харт! Я відрізняюся від такої фальшивки, як ти!

Га?

— ...

— ...

Запала тиша.

У тихому просторі я повільно кліпнув.

Що я щойно почув? Варто обдумати це ще раз.

Гм... знову.

Знову. Знову. І знову.

— ... ага.

У цей момент чоловік переді мною почервонів і зробив крок назад.