Розділ 104 — Мисливські змагання (5)

Круель також відмовився від титулу, тож зрештою посаду зайняв невідомий нікому покидьок з побічної гілки, як цей.

«Існує система побічних ліній родини. Для мене, прямого нащадка, вони майже що чужинці».

Але йому вдалося стати головою родини.

Що ж, це зовсім не було несподіванкою. Вважалось, що родина Хартів «вимерла», але оскільки було два прямих нащадка з прізвищем Харт, які все ще були живими, рід не втратив дворянський статус, і «на той час» усі васали були живі, тож родина була в тому стані, коли могла відродитись.

... Чи справді це можна назвати «відродженням»?

Я засміявся. На моєму обличчі зараз, мабуть, був вираз з піднятим вгору одним куточком рота. Я навіть не міг уявити, як цей невідомо хто смів заїкатися про подібне й сміятися з мене, підживлюючи свою гордість.

Я просто заплющив очі, посміхнувся і щиро заговорив.

— Ось як.

— ...

— Вітаю тебе.

Навіть не маючи титулів, офіційні Герої Імперії в основному користувались повагою. Це не можна порівнювати зі ставленням до дворянина конкретного титулу, оскільки сфера зовсім інша, але якщо Імператор піклувався про це, то справді піклувався і навіть регулярно виплачував плату на їх утримання, то цим було все сказано.

Так грубо поводитися з Героєм? Маю сказати, що він ідіот.

Цей ідіот не міг би самотужки очолити родину, і це, ймовірно, тому, що жадібні васали родини Харт підкорили дурника, якого було легко впіймати на гачок та маніпулювати ним.

Тож я засміявся.

Родина Харт руйнувалась так просто.

Мене це так радувало.

***

— Чому до почесного графа звертаються як і до справжнього графа... Цк.

Коли дворяни почули ці слова, вони тихо перевели подих. Вони не знали, навіщо було здіймати сварку на цю тему. Чи знає ця людина взагалі, що вона сама накликає на себе гнів?

Чому «почесного графа Харта» називають «графом Хартом»? Хіба це не знак поваги?

Це лише вдруге в історії, коли титул «почесний граф» його власник носить так довго.

Деон Харт — Герой Імперії, улюблений меч Імператора та маркграф з територією, що межує з кордоном. Цього було достатньо.

Дворяни, які не хотіли образити чоловіка різними страшними прізвиськами, називаючи його «почесним графом», називали Деона Харта «графом» без жодних нарікань.

— Хто цей чоловік?

— Цього хлопця я часто бачу в соціальних колах останнім часом... але я не зовсім впевнений, бо він мені нецікавий.

— Ну... зважаючи на його поведінку, я насправді не хочу ним цікавитися, бо він такий поверхневий. Чи може це бути дворянин з далекого краю?

— Ну. Я не знаю, хто це, але він дурний. Невже він справді хоче побачити кров?

Його суперник — граф-вампір, майстер вбивчого загону.

Увага дворян була зосереджена на цій невеликій метушні.

Деон Харт, який мовчки дивився на зарозумілого чоловіка, не вражений раптовою суперечкою, тихо поставив запитання.

Коли його запитали про його особу, персона чоловіка, який нікого не цікавив, була розкрита.

[Я «справжній» граф Харт!]

Тільки тоді дворяни могли дізнатися, що відбувається.

Оскільки прямі нащадки графської родини Хартів, Круель Харт і Деон Харт, не цікавилися родиною, їхнє місце зайняла бічна лінія.

«Ось і все...»

«Те, що цей дурень став головою родини, означає, що васали опинилися в подібному становищі».

«Навіть якщо цей чоловік, який відмовився від цієї дорогоцінної посади та сходить з розуму, роздратувавшись, захоче повернути її назад, зараз вже надто пізно...»

Це буде досить важкий шлях.

У їхніх очах була зацікавленість.

Як відреагує цей жорстокий Герой? Він розсердиться? Чи він піде далі, зазнаючи труднощів, намагаючись відібрати цю посаду? Або це, або він може вихопити меч.

Однак, всупереч очікуванням, Деон Харт не розсердився. Він яскраво посміхнувся, навіть заплющивши очі, ніби це було просто смішно.

— Ось як.

— ...

— Вітаю тебе.

Це була відверта зневага.

Обличчя «справжнього» графа Харта стало яскраво-червоним. Він наблизився великими кроками, ніби ось-ось мав вибухнути від гніву, але потім побачив щось, що здається здивувало його і відступив.

— Ти... що...

— ...?

Дворяни, які спостерігали за ситуацією, обмінялися здивованими поглядами.

Здавалося, Деон Харт ще нічого не зробив, але палець, що вказував на нього, затремтів.

Дух дурного дворянина, який злетів вище небес, помер на місці. Його очі безкінечно тріпотіли, але щойно Деон Харт зробив крок ближче, він розвернувся і втік.

Запанувала глуха тиша.

— ... Що таке?

— Невже почесний граф Харт зробив з ним щось?

— Але він нічого не зробив.

— Можливо... він піддався його імпульсу? Це щось, що називають духом Героя, який запалює поле битви.

— Ох, думаю так і є. Прогнати опонента просто силою духу...

Вони були так поглинуті своїми розмірковуваннями, що навіть не помітили, як Деон Харт зник з поля зору.

Деон Харт струшував комаху з плеча. І здригався, бурмочучи щось.

***

— Угх, це гидко. Що це за комаха така велика?

Завдяки своєму військовому досвіду в мене був певний імунітет до комах, але я все ще був досить гидливий, щоб носити щось таке на плечі.

Я подякував хлопцеві, який сперечався зі мною, і знову струснув плечима.

«У будь-якому разі, схоже, він також хотів взяти участь у мисливських змаганнях... Це взагалі можливо?»

З таким менталітетом?

На думку спало його обличчя, коли той побачив комаху.

Здається, він навіть її злякався, але хоче полювати на монстрів?

Навіть якщо спочатку їх кількість зменшили і вони були достатньо слабким, через що їх виштовхнули до світу людей, вони все одно залишались чудовиськами. Такий хлопець ніяк не міг легко впіймати чудовисько.

« ... Ну, мені не варто про це хвилюватися. Якщо він помре, то помре».

На цьому думки зупинились. Я втупився в подіум, коли почув заклик Його Високості кронпринца щось сказати.

Поки дворяни схиляли голови, кронпринц граційно йшов і піднявся на сцену. Нарешті він дав дозвіл підняти голови.

...

Чому б нам не розпочати змагання раніше?...

Я оглянув сцену, що розгорталася переді мною, порожніми очима. Рожева пристрасна атмосфера розливалась звідусіль.

— Дамо Лієн.

— Так, мій лорде.

— ...

— Лорде, ви вирушаєте на змагання, але вам ніхто не подарував хустинки?

— Так.

— Я не сумніваюся, що мій лорд переможе навіть без усіх цих речей.

О так...

Слова «навіть без усіх цих речей» пронизують моє серце... але я все одно вдячний...

— Скажені пси... А як же лицарі?

— Думаєте, в них є щось подібне. Навіть якщо в мене це й було б, я не можу вам це дати. Я не хочу спричиняти непотрібні непорозуміння.

Лайно. Все завжди так.

Вона жестом запросила лицарів піти та прихилитися до стіни в кутку, щоб не світитись завчасно. Залишилося вісім хвилин до початку змагань? Гадаю, це будуть найдовші вісім хвилин у моєму житті.

Промова кронпринца, яка, здавалося, мала бути довгою, як це завжди бувало, коли справа стосувалась можновладців, закінчилася швидко. «Сподіваюся, вам сподобається», «хай все обійдеться без серйозних травм». Гадаю, він мав на увазі щось подібне.

«Можливо, тому що він молодий, кронпринц мав здоровий глузд. Чим коротша промова, тим краще».

Проблема була наступною.

Він виділив десять хвилин, щоб всі бажаючі подарували стрічку або хустинку коханому, члену сім'ї чи близькому другу!

Чувся високий сміх, схожий на щебетання жайворонка. Також чулись звуки короткого поцілунку. В чому справа? Вони щойно поцілувалися і заснули?

«Трясця».

Подарувати стрічку тому, кого ви любите, як коханого, і хустку тому, за чиє безпечне повернення ви молитесь.

Оскільки учасники змагань — дворяни Імперії, яких тренував сам Імператор-тиран, полювання на монстрів за своєю суттю було небезпечним та пов'язаним із ризиком для життя. Тому, хоча це були мисливські змагання, не було відчуття дискомфорту, коли передавали хустки, як під час виходу на поле бою.

Звичайно, я не отримав хустку, яку отримали всі інші.

— Я хочу додому...

— Ні.

Я знаю, знаю. Я вже чув достатньо. Його Величність прийде, тож я не можу покинути змагання на півдорозі. Правильно. Тож я намагаюся повернутися додому через травму.

Зустріч з Імператором. Розмова, яка буде за цим. І хмари війни, що пливуть на тлі.

« ... »

Я закотив очі.

Певною мірою я міг передбачити, що скаже Імператор, коли зустрінеться зі мною віч-на-віч. Що це буде наказ, який спричинить мені нові проблеми.

Це не війна з іншим королівством, а війна між світом людей і... війна між Імперією та Царством Демонів.

«Знаючи усе це».

Я тихо клацнув язиком.

— Як і очікувалося, мені варто піти у відставку...

— Що?! Ви кажете, що підете у відставку, бо не отримали хустку?!

— Ні. Це не так, тож говоріть тихіше.

Я ненавиджу війну. Я навіть не хочу брати участь у ній. Особливо тому, що ця війна — війна проти Царства Демонів.

... Ні, варто пропустити слово «особливо».

«Мені це не подобається, бо я боюся просто загинути там, тож це просто відмовка».

Я ще не втік від кошмару війни.

Усвідомивши вагу сумки, перекинутої через плече, я підвів погляд від землі та подивився в очі Лієн.

— Дамо Лієн.

— Так, лорде.

— Ви... брали участь у Восьмирічній війні?

— Що?

Знадобилася мить, перш ніж вона відповіла, можливо, тому, що це було несподіване запитання.

— Ні. Мій брат брав участь у Восьмирічній війні.

— Зрозуміло. Тоді, якщо спалахне ще одна велика війна, чи братиме участь у війні брат дами Лієн знову?

Дама Лієн, лицарка, братиме участь у війні окремо від військ її родини?

Імператору це дуже сподобається...

— Ні. Ніколи.

— ?

Обличчя Лієн було напруженим, коли вона це сказала.

— На той час я не була лицаркою, тому в нього не було вибору, але зараз це не так.

— ...

— Моєму братові більше ніколи не доведеться йти на війну.

— Що...

Я швидко зупинив те, що збирався запитати, ніби на це була якась причина. Я вперше стикався з такою ситуацією.

Чи цікавився я коли-небудь Лієн Райнер поза роботою?

Для мене вона здібна бійчиня, послана безпосередньо Імператором, дресирувальниця скажених собак і жінка з духом лицарства, який був жорстким і непохитним, що межував зі стандартами.

Я думав швидко.

«Не варто ставити питань».

У нас були стосунки лорда і лицаря, але я не можу дозволити собі звертати увагу на інших, коли навіть не можу подбати про себе.

Немає потреби ставити питання та дізнаватися про її вразливі місця...

— Мій брат слабкий.

— Ем...

Тобі не потрібно було цього казати.

— Спочатку я хотіла брати участь у Восьмирічній війні, але мої батьки так піклувалися про мене, що мій брат зрештою пішов воювати замість мене. Я краще володію мечем і маю кращу фізичну форму, але мій брат слабкий...

— ...

— Тож я стала лицаркою. Якщо я стану лицаркою, мої батьки не зможуть заперечувати.

Тому що те, що було причиною для опору, зрештою розірва її на шматки.

— Тож мій брат не братиме участі у війні. Тому що я буду.

— ... Це дуже схоже на декого, кого я знаю.

Хоча кінцівка була іншою.

Я відвернувся. В моєму полі зору були люди, які ретельно перевіряли свою зброю та сідали верхи на коней. Я також сів на коня, якого привів Дан.

Час милувань закінчився. Настав момент початку мисливських змагань.