Розділ 105 — Мисливські змагання (6)

[Деон Харт ненавидить людні місця.]

[Можливо, навіть на мисливських змаганнях він намагатиметься перебувати в місцях, де буде менше людей.]

[Ми встановимо арбалети. Й направимо туди Деона Харта.]

[Хіба не час покінчити з цим важким життям?]

Тук. Саме так.

Шахові фігури переміщувались по дошці туди-сюди. Довгі кістляві пальці, витягнуті вперед, хапали фігури з обох боків поля і рухали їх по черзі.

Оскільки герцог був активно залучений в цю справу, з цим не можна було нічого вдіяти. Неважливо. Зараз не час про це думати.

— Ви казали, що частота кровохаркання у матері лідера Революційної армії зросла?

Саме так.

Чорний король з'являється перед ворогом лише з кількома охоронцями.

— Лідер досі не знає цього факту.

Тук.

Білий табір звернув увагу на чорного короля.

— Він скоро дізнається. Чи варто нам попросити про ретельніше спостереження?

Саме так. Тим часом у чорному таборі відбувався таємний рух.

— Більше, ніж кровохаркання. Через це...

Його брат Деон Харт також часто кашляв кров'ю.

Рука, що рухала фігури, раптово зупинилася. Круель, який, здавалося, не міг зосередитися, тримав чорного слона між пальцями та опустив зелені очі, ніби заглибившись у думки.

«Герцог добре знає Деона Харта».

Він добре і ретельно підготувався до полювання.

«З іншого боку, Деон Харт не знає герцога».

Він пішов на мисливські змагання без жодної підготовки, навіть не здогадуючись, що герцог цілиться в нього.

Добре підготовлений мисливець і мисливець, який нічого не знав.

Результати були очевидними.

[Як людина, ослаблена прокляттям, зможе пережити щось подібне?]

Вправні наймані вбивці встановлювали арбалети, навіть бровою не повівши від саркастичних ремарок в їх бік.

Якщо вони влучать у нього, він буквально перетвориться на їжака.

Сидячи у наметі, Круель тихо клацнув пальцями, почувши новину про початок мисливських змагань. Шахова фігура, затиснута між вказівним та середнім пальцями, вдарилась об стіл, видаючи стук. Зелені очі потемніли.

«На мисливських змаганнях багато дворян. Якщо ми їх використаємо, то зможемо легко керувати переміщенням цілі».

Майстерність вбивць також вражала. Навіть якщо не від арбалету, він може загинути від їхніх рук, і навіть якщо Деон виживе, він буде керуватися їхніми вказівками та дістанеться до засади з арбалетів.

Якщо це станеться...

Саме так. Його пальці зупинилися.

— ...

Груххх. Шахові фігури жалюгідно покотились по столу.

Круель встав, тримаючи меч, і одягнув мантію. Його підлеглий Сензер, який весь час спостерігав за ним, спитав.

— Куди ви йдете?

— На мисливські змагання. Я маю довести свою цінність.

— ...

— Я присвячу свою перемогу герцогу, щоб ти міг піти та поширити новину про мою участь.

***

Я спішився з коня та пішов безлюдним місцем. Це було моє власне бажання.

Було незручно від того, що кожен, хто зустрічався мені на шляху, затамовував подих перед тим як поглянути на мене. Я все одно не планував надто захоплюватися полюванням, тому люб'язно покинув людне місце, щоб забезпечити комфорт нам усім.

А потім на мене напали.

— Графе!

— Ах... божевілля.

Я повільно підвівся з обіймів Дана.

От халепа. Отже... щось сталося. О так. Я зустрів «справжнього» графа Харта. Цей покидьок продовжував сваритися та наполегливо переслідував мене, коли я люб'язно відійшов убік, а потім...

Я відштовхнув Дана та перекотився на інший бік. Кинджал встромився туди, де я був ще мить тому, я затремтів.

— О боже.

Дан відвів очі, озирнувся навколо та щось пробурмотів собі під ніс, незважаючи на те, що він ледь не перестав дихати від здивування. Це все тому, що я не отримав жодної хустинки. Ніхто не молився за моє безпечне повернення, так?

— ... Чорт забирай.

Краєм ока я побачив сумку, яку впустив.

Квітковий горщик не розбився ж, так...? Принаймні, здавалося, що земля розсипалась, але він же не мертвий? Ні, якби він помер так легко, я б навіть не подумав тягнути його сюди.

«Здається, сумка трясеться...»

... Мабуть, мені лише здалося.

Поки що просто ігноруватиму ситуацію.

Я відвів погляд від сумки та зробив крок ліворуч. Лезо знову беззвучно встромилось в землю.

Крім того...

— Чому ти чіпляєшся до мене?

— Ти говориш так зарозуміло!

Зі «справжнім» графом Хартом поруч я не мав наміру гинути.

Якщо ти вже подав сигнал, бо злякався, то варто було й далі тихо сидіти в кутку, поки не прибуде допомога. Чому ти пристав до мене?

Ох, я роздратований.

— Якщо ти не здатен захистити себе, тобі не слід було брати участь у мисливських змаганнях.

— Це вже не змагання!

— Ти змушуєш мене згадувати про комах.

— Ти... ти...!

«У будь-якому разі, мені загрожує смерть через тебе! Візьми на себе відповідальність і захисти мене!» — ось що пискнув цей хлопець.

Я подивився на нього з жалібними очима, схопив його за потилицю, відштовхнув і зробив кілька кроків далі. Щось справді було не так?

«Ніби полюють на мене...»

Угх.

Перш ніж я встиг оцінити ситуацію, моя голова пішла обертом.

— Ох... ках-кхх...!

Наслідки першого разу, коли Дан відкинув мене на землю, раптом нахлинули.

Якимось чином, зраджуючи волі свого власника стриматись та стекти назад у горло, кров продовжувала виходити з рота. Червона рідина капала вниз та мочила землю.

Краєм ока мені здалося, що сумка, що лежала на землі та корчилась, почала робити це активніше.

Але, звісно, мій погляд, який мимоволі звернувся до неї, мав знову змінити напрямок. Адже з'явилися кляті найманці та почали атакувати нас.

Мечі рухались туди-сюди, як божевільні. Ні, їх вістря були спрямовані односторонньо на мене.

Вони всі цілились лише в найважливіші точки, щоб точно вбити. У мене не було іншого вибору, окрім як відбивати удари, щоб вижити.

На жаль, шансу атакувати у відповідь мені не давали. Щоразу, коли я блокував вхідну атаку, ставало зрозуміло, що моє життя на кону.

«Трясця, врятуйте мене вже хтось».

Це страшно.

Я з жахом відкинув спогад, який підступав до мого горла, і зробив два кроки назад. І клац.

Почувся тихий звук.

— !

— Це кінець.

На мить світ сповільнився.

Звідти, звідки долинув шум, летіли численні стріли. Коли я знову підвів очі, то побачив, як вбивця встромляє меч знизу, цілячись мені під підборіддя.

Було надто пізно уникати удару. Щоб уникнути одного, треба пропустити інший. Який би з них я не отримав, все закінчиться моєю смертю.

Я стану їжаком від стріл чи шматком м'яса на шампурі з пірсингом з-під підборіддя і аж до мозку?

Це був той випадок, коли я на мить завагався щодо рішення, яке не міг легко прийняти.

Фіііть!

— ...!?

— ...

— Угх... ні, зачекайте хвилинку...

Що, чорт забирай, відбувається?

Я знову опинився на землі у чиїхось руках, намагаючись сфокусувати свій зір, щоб зрозуміти ситуацію.

У той відчайдушний момент стебло рослини вирвалося з грудей вбивці. Перш ніж я встиг здригнутися, хтось схопив мене і покотився по землі поза зоною досяжності стріли.

Рослина... оце так. Для початку, я не думав, що вона була причиною. Хто ж ця людина, яка мене врятувала? Це Дан?

«Трохи раніше він грубо мене перевернув, через що мене ледь не знудило, але цього разу він був дуже обережним і спіймав мене без жодної шкоди...?!»

Це не Дан.

Коли я підняв голову, мій погляд зустрівся із зеленими очима під каптуром. Він одразу ж відвернув голову, щоб приховати це, але я не збирався пропускати цей момент.

У мене ніби кров захолола в жилах.

— Ти.

— ...

— Що ти задумав?

Я схопив за комір хлопця, який намагався залишити мене без відповіді та піти геть.

Я наблизився до його обличчя, вищирив зуби та загарчав.

— Ти думаєш, я б не впізнав тебе, якщо ти вдягнув плащ?

Круель Харт.

Хай пояснить, чому він тут.

— ...

— ...

Запанувала тиша. Круель, який міцно тримав язика за зубами, подивився на мене згори вниз. Я також не здавався і пильно дивився на нього своїми очима, повними нерозуміння.

Тишу, яка, здавалося, триватиме вічно, порушив звук гуркоту, що знову почувся, і звук наполегливих кроків здалеку.

— Сигнал тривоги пролунав звідси! Сподіваюся, всі в безпеці! Що це?!

— Що це за потвора? Це монстр?! Я вперше бачу рослину-монстра!

Рослина... монстр...?

Зі зловісним відчуттям, що пробігло по спині, я швидко повернув голову і оглянувся в пошуках рослинного монстра, про якого згадував голос. І я був шокований.

«Що це?!»

Це ж та рослина, яку мені дав Хієн, так? Вона могла ходити?!

Істота, схожа на чорну троянду, ходила по землі, звиваючись корінням! Стебло вільно рухалося, обхоплюючи кінцями вбивць.

Можливо, через те, що вона пила кров, вона виросла до жахливих розмірів.

«Вона подбала про всіх нападників... тож... дякую...»

Це правда, що ситуацію, що загрожувала моєму життю, вдалося уникнути... але чому вона, здавалося, стала небезпечною з іншого приводу?

Будь ласка, не вдавай, що знаєш мене. Я повернув голову і помолився в серці. Я спробував знову запитати Круеля...

«Де він?»

Він просто втік! Будь ти проклятий!

Одного цього було достатньо, але був голос, від якого мій кров'яний тиск підскочив ще більше.

— Цей монстр належить Деону Харту! Я це бачив! Цей монстр виліз із сумки Деона Харта!

— ...

Я тихо схопився за потилицю.

Підозрілі погляди були спрямовані на мене. Так, мабуть. Я розумію. Тому що я «майстер вбивчого загону».

Насправді я нормальна людина, а люди нижче мене — божевільні, але ззовні я, їх господар, виглядатиму так само.

— Цей монстр врятував Деона Харта від вбивць! Зрозуміло, що саме він ним керував!

Але у що вірить цей ідіот?

Хіба мені не страшно? Якою б не була правда, моя репутація, мала здаватись жахливою за таких обставин.

Я втратив дар мови, побачивши цю мерзенну постать, що перевершувала всі мої уявлення, але швидко усвідомив реальність.

У будь-якому разі, нинішня ситуація поверталась проти мене. Потрібно щось зробити, щоб розвіяти сумніви...

«Чи варто мені вбити цього монстра?»

Можливо, я не зможу його вбити, а навіть якщо зможу, всі можуть подумати, що я просто підчищаю за собою хвости.

Що мені робити...?

Якраз коли я стогнав, бо не міг знайти відповідного способу дій, рослина почала рухатися.

«Чому... чому ти йдеш сюди?»

Не йди!

Рослина наближалась, вигинаючи коріння. Коли я спробував відступити, вона зупинила мене, обхопивши стеблом мою щиколотку, від чого я мало не впав, і обережно підхопила мене за спину та обвила ногу.

Мене охопив сильний страх.

«Трясця».

Будь ласка, врятуйте мене, мені страшно!

Ось чому не варто обирати рослини з чорними головками.

З інстинктом самозбереження я розмахнув кинджалом, який тримав у руці. Мене легко придушити. О, будь ласка.

— Гіііік.

Е-е... е-е, гаразд... ти ж хороша квітка, правда? Можеш, будь ласка, відпустити мене? Ні, не хапай за шию... хе-хе!

Стебло обвилося навколо моєї шиї. Здавалося, що воно будь-якої миті задушить та вб'є мене, але, на щастя, жодної сили не було прикладено, оскільки мета була іншою. Ні... хіба можна казати «на щастя» у подібній ситуації?

Гуп!

Я відчув тупий поштовх у живіт.

Боляче. Що? Мій живіт прокололи, як і у випадку найманців? Але це не такий біль. Якби я міг із чимось порівняти, це було так, ніби хтось ударив мене кулаком...

У цей момент інша лоза ніжно натиснула на моє підборіддя. Коли питання заполонили мою свідомість, з мого шлунка піднявся запах крові.

— Каххкк!

Чорт... Я висловлюю своє захоплення передбачливості Імператора, який надіслав мені червоний одяг. Я стиснув зуби, а кров текла з рота.

Тепер, якщо подумати, я вже кашляв кров'ю не так давно. Навіть якби це було не так, як таке могло не статися, якщо мене вже одного разу знудило кров'ю, і удар прийшовся по хворому шлунку?

Щось гаряче знову піднялося в мені. Цього разу це не кров.

Ця дурна квітка...

— Ти покидьок!

Аж раптом!

— ... га?

Здається, я був такий розлючений, що забув про те, що мене тримають, і просто махнув руками. Але чому рослина відлетіла вбік? Коли мої руки звільнились?

Я не міг зрозуміти ситуацію, тому на мить закліпав очима.

Рослина-монстр, ніби вмираючи, повільно руйнувалась та згортала листя. Лише піднявши стебло, на манір людського великого пальця, щоб я зміг зрозуміти, що відбувається.

«То ось який був її намір».

Заради мене, знаючи, що я в біді.

Вона удала, що атакує, навмисно обхопивши мене за шию і руки та стиснувши. Викликавши у мене кривавий кашель ударом в живіт, вона обдурила глядачів. Моє слабке тіло випльовувало кров від найменшого удару, тому це, мабуть, було не важко.

Тож, чи то з інстинкту самозбереження, чи то з гніву, щойно я змахнув рукою якомога сильніше, вона відпустила мою руку та підставила життєво важливу точки.

А потім померла.

— Ха...

— Ви в порядку... ви в порядку?

— ...

— Почесний графе Харт...?

— ...

Чомусь я не міг нічого сказати.