Розділ 106 — Мисливські змагання (7)

Дан мав слідувати за лихом.

За будь-якими оцінками, Деон Харт — лихо.

Отже, Дан йшов за Деоном Хартом.

«А що, якби Деон Харт не був лихом?»

То що ж тоді йому робити?

Поки Деон Харт був у відрядженні, Дан багато для нього зробив.

Він змінив звернення до нього з «майстра» на «графа». Він слухняно виконав наказ дворецького, що його слід називати «графом», хоча він і слідував саме за «лихом», а не за «почесним графом Хартом».

Він навчився володіти мечем. Навіть досяг рівня, коли здатен супроводжувати когось.

Він заснував бізнес, щоб заробляти гроші окремо від коштів графа. Це було природно.

«Якщо він почне поводитися як лихо, буде важко використовувати кошти, накопичені в маєтку графа».

Дан знав, що майже всі мешканці резиденції графа були людьми Імператора.

Тож він зробив все це. А як щодо графа?

«Я це зробив, але що зробив граф? Він справді лихо?»

Було недостатньо того, що стара чаклунка назвала його так. Настав час, щоб довести це.

Для цього він навмисно образив його.

Саме тому він простягнув йому руку, коли той виходив із карети. Дан хотів побачити його гнів.

«Гнів, гідний лиха».

... Але зрештою, він лише навпаки отримав його доброзичливість.

Обґрунтований сумнів підняв голову.

«Все не так».

Він справді лихо?

Але тепер цей сумнів зник.

Яка людина може контролювати монстра? Це може бути лише лихо.

У відчайдушній ситуації монстр у формі рослини почав діяти. Він пронизав нападника та випив його кров, щоб збільшитися в розмірах. Потім він рухався, використовуючи своє коріння, та розправлявся з рештою нападників своїм вільно рухомим стеблом.

Трохи розчаровувало, що Деон Харт не сам уникнув стріли, а невідома особа вийшла вперед, щоб врятувати його...

«У нього зараз тремтіли руки?»

Ніби у тварини, яка мало не втратила дитинча, кінчики пальців чоловіка, який тримав Деона Харта в руках, злегка тремтіли.

Чи був це хтось, кому Деон Харт був не байдужий? Наскільки Дан розумів, його міжособистісні стосунки з іншими людьми були надзвичайно натягнутими.

« ... Ну, це не моя справа».

Дан, який байдуже дивився то на невідомого чоловіка, то на Деона Харта, невдовзі перевів погляд на дивну істоту та ледь помітно посміхнувся.

Йому було трохи соромно, що він вдав, ніби не помітив, що його господар був у небезпеці, просто щоб поспостерігати за цією сценою, але все гаразд, оскільки зрештою він побачив доказ.

«Коли я повернуся до роботи після того, як це закінчиться...»

Він муситиме вірно слідувати за ним.

Відтепер Дан більше ніколи не сумніватиметься в Деоні Харті.

«Просто спостерігатиму зараз».

Він дивився за розвитком захопливої ситуації.

Прибула допомога, а невідомий рятівник зник. Самопроголошений «справжній» граф Харт, чий дух ожив, націлився на Деона Харта, і рослина почала діяти.

Обхопила його щиколотки, щоб заблокувати його рухи, і тримала його руки, щоб запобігти атаці. Монстр стиснув його шию і вдавав, ніби збирається вбити його будь-якої миті, і коли з рота Деона Харта полилася кров, він помер від його рук.

Дан був вражений.

«Не можу повірити, що він так легко уникнув підозри!»

Вони створили сцену, ніби рослина-монстр напала на графа з наміром вбити. Це було чисте підчищення хвостів.

— Ось погляньте! Цим монстром керував Деон Харт!

— Монстр, про якого ви згадали, напав на почесного графа Харта.

— Це гра на публіку!

— Він навіть кров'ю виблював.

Сумніви оточуючих розвіялися.

Деон Харт, який акуратно сховав кинджал у піхви, простим жестом неквапливо підійшов до Дана. Їхні погляди зустрілися, і Дан завмер.

Яскраво-червоні очі сяяли, а куточки рота піднялися, ніби сміючись. Очі, які, здавалося, дивилися на іншу людину згори, питали з милосердям.

— Тепер ти задоволений?

— ...

Він знав це. Ха-ха. Дан засміявся.

Чи задоволений він? Ще й як.

— Звичайно, господарю.

***

Деон повернув голову і подивився на дурного та дратуючого родича з побічної гілки.

В цьому погляді не було вбивчого наміру. Не було божевілля, викликаного жагою крові. Однак, коли той інстинктивно відчув зловісний намір у його погляді, який явно відрізнявся від звичайного, він завагався та відступив. Деон клацнув язиком, підійшов до нього та поклав руку йому на плече.

Хлопець тремтів, ніби його вкусив дикий звір.

— Якщо ви голова родини Харт, ви, мабуть, зупинились в резиденції графа Харта.

Його тон був ввічливим.

Родич здивовано підняв голову від дружньої ввічливості, що промайнула в атмосфері, де він, здавалося, раніше розмовляв неформально, але за мить кивнув.

Хіба не природно, що голова родини живе в графському маєтку з довгою історією? Круель Харт і Деон Харт туди навіть не навідувались.

Він що, намагається вкрасти маєток зараз? Насторожений погляд звернувся до Деона.

Деон подивився йому прямо в очі та широко посміхнувся. Це була така прекрасна посмішка, що аж душу забирала.

— Схоже, вони там як слід прибрали.

— Е-е... е-е що?

— Він був так залитий кров'ю, що її неможливо було відтерти.

— ...!

— Хіба там не багато духів, що блукають коридорами вночі?

Отже, чутки були правдивими! Обличчя родича з побічної гілки зблідло.

Деон Харт справді вбив усіх членів родини Харт! І це в маєтку, де він зараз перебував!

Деон задоволено посміхнувся, побачивши його зблідлим від страху та розгубленим.

На мить запала тиша, приємний сміх стих. Деон дивився на нього з байдужим виразом обличчя, ніби не усміхався до цього.

— Тож варто поводитися скромніше.

Хіба що він хотів померти.

***

[Я... Я хочу жити в іншому маєтку. Чи є поблизу інші вілли?]

[Що? Ні, графе, як же... Граф Харт — символ голови родини. Ми перебуваємо у нестабільному стані, бо ми втратили «територію Харт» — ядро родини, тож васали бажають, щоб ви хоча б в маєтку залишились.]

[Я не знаю... Мені так страшно і незручно, тож я не можу там жити, але яке це має значення зараз...]

[Що? Що ви сказали? Я нерозбірливо вас почув.]

[Нічого! У будь-якому разі, я зупинюся в іншому маєтку тож подбайте про це! Якщо не зможете, я сам знайду місце і зупинюся деінде!]

[Графе?!]

Я засміявся, невиразно слухаючи розмову між побічним родичем та васалами, що чулась здалеку.

Бачити його в страху приносило мені полегшення. Не думаю, що я сказав щось особливе, тож мені трохи цікаво, чому він так налякався.

— Говорять, що почесний граф Харт керував рослиною-монстром.

Ах, а от це вже зовсім не приємно. Чорт забирай цього хлопця.

Якщо йому так страшно, то варто просто тримати язик за зубами. Він був таким безтурботним спочатку, що легко вигадав історію, ніби бачив це і поширив її так, ніби це правда.

Чесно кажучи, це жалюгідно. Навіть демони не можуть впоратися з монстрами. Звичайно, це була не рослина-монстр, це була просто рослина, але в будь-якому разі інші люди прийняли її за «монстра», тож навряд чи хтось би повірив у це...

— Почесний граф Харт заслуговує на це.

— Гадаю, чутки про те, що він вампір, правдиві.

Вони справді повірили в це?

— Я чув, що він привіз рослину-монстра спеціально та спіймав його, щоб виграти мисливські змагання.

— Кажуть, що він використав цього монстра, щоб позбутися тих, хто на нього напав.

— Чи правда, що він таємно має справи з рослинними монстрами за лаштунками вже дуже давно?

Це мене справді приголомшило.

Ні, з точки зору здорового глузду, це не мало сенсу. Чому вони в це вірили? Навіть чутки сміховинно перебільшені!

Я проковтнув сміх, який мав ось-ось вирватися назовні, і вдав, що не чув їхні голоси, аж ось до мене наблизилася величезна постать.

— Ах....

Я рефлекторно здригнув плечима.

Сильна присутність. Важка та гостра аура. Це було очевидно, навіть не дивлячись, хто власник цієї аури, що пригнічувала людей.

Першим в поле зору потрапив червоний плащ. Перш ніж я встиг зустрітися поглядом із лютими золотими очима, я швидко опустився на одне коліно та схилив голову. Я відчув, як дворяни, які теж його помітили, із запізненням один за одним ставали на коліна.

— Слава Імперії.

— Підійміться.

Імператор, якого я побачив уперше за довгий час, виглядав досить виснаженим, ніби в нього було багато роботи. На щастя чи на біду, що виснаженість робила його присутність більш різкою, а не пригніченою?

З точки зору Імператора, можна сказати, це було удачею, що це не виглядало погано, але для мене це проблема.

«Він став ще більш лякаючим...!»

Навіть якби це було не так, мені стало страшно!

Втомлені, красиві золотисті очі оглядали вельмож. Кожен, хто впіймав його погляд, здригнувся, як переляканий равлик, а його погляд ставав лютішим, ніж раніше.

Після короткої паузи Імператор порушив тишу.

— ... Гаразд...

Це був голос, схожий на зітхання, сповнений глибокої втоми.

— Я був зайнятий, тому не міг брати участі, але, схоже, все пройшло добре. Схоже, кронпринц добре впорався.

— Для мене це честь.

— Відтепер я візьму на себе відповідальність.

Імператор, який плавно перейняв естафету від кронпринца, підняв руку в рукавичці та натиснув на свої нахмурені брови.

— Тож час оголосити та підсумувати результати мисливських змагань. Будь ласка, дайте мені аркуш результатів.

Аркуш паперу зі списком форм і розмірів впольованих монстрів передали йому до рук.

Який у мене результат? Через титул «Героя» я не міг повернутися з порожніми руками, тому зловив лише двох монстрів, яких зустрів по дорозі, тож, гадаю, мій показник був посереднім. Здається, що середня кількість монстрів, яких вполювали дворяни, становила два.

Оскільки я не мав наміру привертати уваги, я був цілком задоволений хоча б тим, що не зруйнував цінність титулу Героя.

Імператор, здається, був у дуже поганому настрої, тому мені слід просто бути тихим і зникнути як все скінчиться. У нинішній ситуації, якщо я виділюсь без причини, можу й голови не зносити.

— Третє місце. Круель Харт.

— ?

Коли, чорт забирай, він встиг взяти участь?

Результати його полювання були оголошені перед усіма.

Через те, що тут було дуже людно і не було часу, щоб оголосити результати полювання усіх учасників, лише результати з першого по третє місця привселюдно промовлялись, щоб запобігти підозрам у маніпуляції з рейтингом. Коротше кажучи, якщо ви не зловили достатньо, просто не скаржтеся.

У цьому сенсі місце Круеля було дратівливо заслуженим. Чотири монстри. Він точно зловив більше за середньостатистичний показник дворян. Це показово, враховуючи, що він Герой з фрагментом. На жаль.

Оголошення рейтингу продовжувалося.

— Друге місце. Елпідій Дезерт.

— ...?

На цей раз мене здивувало вже інше. Ні, кронпринц справді брав участь, але була людина, яка посіла перше місце, обігнавши його? Що це за божевільна людина?

П'ять монстрів. Навіть якщо не мати наміру йти на жодні поступки кронпринцу, важко зловити більше. Кронпринц сказав, що це можливо, адже в нього було четверо хороших помічників, але звичайній людині, навіть без фрагменту Героя, буде нелегко перевершити цей результат.

Ця людина справді вигризла перемогу зубами, тож мені було дуже цікаво дізнатись, хто ж то був...

— Перше місце. Деон Харт.

Це я.

Я був тим божевільним, хто вигриз перемогу зубами.

— ?!

Але чому? Чому?! Я впіймав лише двох монстрів...

Три монстри валялися перед збентеженим мною. Не два, а три. Мій вираз обличчя перетворився на невимовний, коли серед них я упізнав монстра зі знайомою зовнішністю.

— Ти спіймав монстра рослинного типу. Мабуть, було досить важко, бо я вперше побачив подібне, але ти чудово впорався.

— Ні...

Я ледве знайшов відповідь. Все було зовсім не так. Бо ця потвора померла за мене. Я навмисно залишив її позаду, хоча мене й гризла совість через це.

Хто, в біса, притягнув її сюди?

М'які золоті очі дивились на мене, а потім знову стали твердішими, коли Імператор перевів погляд прямо перед собою. За крок позаду нього ще один чоловік, схожий на нього, м'яко посміхнувся мені.

«Принц...»

Чому ти посміхаєшся? На перший погляд здавалося, що це комплімент.

Але я не сприйматиму це буквально! Бо я дізнався, що соціальний світ — це місце, де люди носять маску сміху та обмінюються словесними мечами.

Тож ця посмішка, ймовірно, означала попередження. Наприклад: «Як ти посмів мене перемогти? Твоє майбутнє буде дуже виснажливим». Або щось таке.

«Кронпринц дивиться на мене з ненавистю...»

... Якщо він справді сповнений ненависті, мені слід назавжди втекти до Царства Демонів. Поганим був не людський світ загалом, а Імперія зокрема.

— Тоді, на цьому мисливські змагання закінчуються, але мені є ще що вам сказати.

Імператор знову привернув увагу до себе.

Він насупився і змахнув рукою в повітрі, ніби там була муха, потім мовчки заплющив очі, а потім відкрив їх зі слабким зітханням. Його погляд, який став ще суворішим через темні тіні під очима, був спрямований прямо на мене.

— Схоже, ми розпочинаємо війну з Царством Демонів.

— !