Розділ 108 — Насправді, вони знали (2)

Ставка в цій грі на виживання — його життя. Що це за жарт?

Але доки все відбувалось так, як він того очікував, він був задоволений.

Поки Імператор не спробував зруйнувати рівновагу, яку Деону вдавалося підтримувати.

«Так, я протримався досить довго. Я знав, що час для цього настане. Але...»

Він ніколи не думав, що це вдарить по ньому так одразу.

На це питання не можна було відповісти прямо. Імператор, здавалося, теж це знав, прибравши руку з його плеча та зробивши крок назад, вдаючи великодушність.

— Це було раптово, тому я дам тобі час подумати. Сподіваюся, ти ретельно подумаєш, перш ніж давати відповідь.

— ... Дякую за вашу щедрість.

— Добре. Гадаю, цього разу я не затримаюся надовго.

Так буде справедливо.

Неважливо, чи повідомить він про це Короля Демонів, чи ні. Навіть якщо Деон Харт змовчить першим, Диявол, якого він знав, одразу все зрозуміє.

Можливо, замість того, щоб відчувати невдоволення від участі у парі, він би так само підбадьорював і спокушав Деона Харта.

Що Диявол йому вже дав і що може дати в майбутньому, і що найкраще може запропонувати Імператор? Що він може дати йому зараз, так це...

— ... На знак визнання твоєї наполегливої праці я дарую тобі титул почесного маркіза. Усі документи, ймовірно, будуть готові до завтра.

...

Знать мала б сильно протестувати проти цього, оскільки це було раптове рішення, але не було жодних сумнівів, чи влаштовувала самого Деона нинішня ситуація. Від нього не пролунало ні слова подяки, але Імператор пройшов повз без жодних вагань.

Це було природно. Бо він ніяк не міг сподіватися отримати вдячність за дії, які чітко показували його наміри. Він просто додав.

— Дозволь мені повторити. «Ти людина».

Імператор простягнув руку, показуючи, що йому вже слід йти. Деон, який бачив, як той відвернувся, тихо пішов геть.

А потім зупинився.

— ... Що сталося з Есперансом?

— Кажуть, що це фортеця, благословенна небесами, і це не перебільшення.

Він зазнав невдачі. Знову зрозумівши, що Ремембер не збрехав, Деон відновив свої невпевнені кроки.

***

Вона помилилась. Принцеса гризла свої доглянуті нігті.

Оскільки всім було відомо, що їй подобався Деон Харт, вона мала би подарувати йому стрічку перед мисливськими змаганнями. Або хоча б хустку.

«Звичайно, це був важливий момент».

Як вона могла повністю забути про цей факт?

Її дядько Імператор взяв графа з собою та пішов геть. Хоча вона не знала всього, її «чуття», що виходило за межі уяви, підказувало їй ситуацію.

Мета Імператора полягала в тому, щоб міцно прив'язати його, який, здавалося, плив самотньо, не осідаючи ніде, до цього місця. Можливо, враховуючи особистість її дядька, буде важко делікатно задобрити його. Навіть якщо він вдаватиме турботу, його тверда та гостра сутність невдовзі розкриється.

«Я могла б допомогти».

Її дядько був ближчий до тирана, ніж святий до короля. Суворий і харизматичний монарх, а не доброзичливий і лагідний.

Умиротворення або переконання такої людини призводить до надзвичайних наслідків. Якщо погодитись із ним, ви будете вірно служити йому як господареві, але якщо відмовитись, він стане вашим відвертим ворогом.

Спосіб утримати графа — це шлюб. Хоча це старомодно, це метод, який був достатньо ефективний, щоб використовувати його й донині, тому це те, що варто було спробувати...

У бенкетній залі просто неба, куди вона прибула з запізненням, принцеса взяла келих вина, щоб втамувати спрагу.

«Варто перестати робити безглузді припущення».

Вона знала, що коли прийде час озирнутися на минуле, виправляти помилки буде запізно.

Через війну, через турботи дядька, через внутрішні чвари, через клопіт брата... Було багато виправдань, але яке це мало значення зараз?

Вона повинна була залучити Деона Харта на їх бік способом з якомога меншою шкодою для дядька.

«Тому що досі існує багато проблем...»

Якщо вона наполегливо працюватиме, підозри щодо цього питання якимось чином будуть подолані.

Принцеса помітила Деона, який йшов між деревами з боку ліса, і побігла до нього.

— Графе!

— Ваша Королівська Високість.

— О боже, я чула, що дещо сталося на мисливських змаганнях? Ви не постраждали? Я...

— Дякую за вашу турботу. Я кажу вам це, бо хвилююся, що ця історія буде довгою, але якщо не вважатимете це за грубість, чи не заперечуєте ви, якщо ми відійдемо деінде?

— ...?

Це було навмисно? Перш ніж вона публічно виявила свої почуття, він вишукано перервав розмову.

Однак було б великою помилкою думати, що вона цього не помітила. Принцеса яскраво посміхнулася та голосно відповіла.

— Я готова піти куди завгодно, аби лишень залишитись наодинці!

— ... Дякую, що охоче погодилися.

Оскільки вона жалілась раніше, що її ноги болять через незручне взуття, він не міг просити про це зараз.

Це був ніби удар під дих. Хоча це було лише на мить, вираз розчарування, що промайнув на його обличчі, здавалося, довів, що він теж людина, тому вона щасливо посміхнулася та зробила перший крок.

Вона знала, що Деон Харт перед нею — це не звичайний Деон Харт.

Вони рушили, щоб уникнути незручних стогонів, які час від часу чули з трави, і дійшли до чарівного саду з квітами в повному цвітінні.

Принцеса, яка витончено сіла на лавку, підняла голову та побачила Деона Харта Він зробив крок убік і повернувся до неї, ніби уникаючи грубого поводження.

Замість того, щоб одразу заговорити, вона мовчки чекала, коли його погляд зустріне її, а тоді яскраво посміхнулась.

— Дійсно краще втекти від зайвих вух. Що ти хотів сказати?

— ... Я хотів поговорити на самоті, щоб нам ніхто не заважав, Ваша Високосте.

— Ох, це правда! То про що ти хотів поговорити?

— На мисливських змаганнях я...

— Ох, точно! Ти ж не постраждав, правда? Я була засмучена, що не змогла дати тобі стрічку, тому новини про те, що на тебе напали, змусили мене хвилюватись ще більше..!

— Я в порядку.

— Все ж, я досі почуваюся дуже незручно. Для цього не було вагомої причини, а я просто ось так забула...

— Повторюсь, все гаразд. Забути ж просто.

Це була просто фраза, яка мала підкреслити дурнуватість принцеси, але Деон Харт злегка підняв куточок рота, ніби вказуючи на щось.

Принцеса, побачивши його посмішку, завмерла. Відчуття було таке, ніби по всьому її тілу пройшлись мурашки з ніг до голови.

Що означала ця посмішка? Ревнощі? Розчарування?

«Цього не може бути».

Вона проковтнула сміх, який ось-ось мав вирватися назовні. Коли вона побачила цю посмішку, її голова була достатньо ясною, щоб не пов'язати її з емоціями, притаманними прихильності.

Вона мала чіткий вигляд глузування.

— Забувати — це природно.

Він засміявся. Цього разу це була звичайна усмішка з обома піднятими куточками рота.

Ні, хіба можна було назвати це нормальним сміхом?

Цей сміх не був чистим та щирим. Деон передавав значення своїх слів цим сміхом. Її Високість розумна. Тож він був впевнений, що вона зможе його зрозуміти.

[Забувати — це природно.]

Перш ніж інтерпретувати значення цих слів, принцеса мала переконатися, що її маска міцна.

— Ваша Високосте.

— Так.

— Я ж вам не подобаюсь.

« ... Він дізнався».

Її обличчя спалахнуло, але це тривало лише мить.

Приховування емоцій та безсоромність — це базова навичка королівської родини, якій доводиться мати справу з дворянами, як зі снобськими зміями.

«Чому він так вирішив?»

Варто впевнитись.

У будь-якому разі, було широко відомо, що принцеса мала почуття до Деона Харта, тому його шлюбний шлях був заблокований для всіх, окрім принцеси.

Тож ніякої паніки, варто просто спокійно продовжувати грати далі. Якщо ця тактика не спрацює, вона просто атакуватиме його в лоб.

— Почесний графе Деоне Харте.

— ...

— Як щодо того, щоб одружитися зі мною...

— Ваша Королівська Високість.

Ах.

Щойно слова, що звертались до неї, вирвалися з його вуст, принцеса відчула невдачу.

Звісно ж, вона стиснула губи, ніби просила його сказати щось ще, а потім слова, що полились ввічливим тоном, все ж виразили відмову.

— Не витрачайте своє дорогоцінне життя на когось на кшталт мене.

Життя було лише одне, хіба ні?

...

Принцеса не змогла нічого сказати, доки Деон Харт не повернувся спиною і не зник.

Він, мабуть, знав, що це остання пропозиція. Але така тверда відмова.

Він відповів так впевнено і різко, що вона навіть не подумала про те, щоб запитати його ще раз. Оскільки він відхилив пропозицію руки і серця принцеси, членкині імператорської родини, з якою має нині тісні зв'язки, чи можна припустити, що він планує прожити один до кінця свого життя?

« ... До речі, якщо загадати, в нього ніколи не було скандалів із жінками».

Не може бути.

Обличчя принцеси закам'яніло, коли їй спало на думку неочікуване припущення.

Він був готовий прожити один без жінки до кінця свого життя. Не мав скандалу з жодною леді. Можливо, це від початку була помилка з боку «принцеси», коли вона намагалася його спокусити.

« ... Йому подобаються чоловіки?»

Принцеса мала досить неупереджений розум.

***

Мені вдалося вижити та повернутися до бенкетної зали! Це диво!

Я так нервував, та почувався розсіяним, що не міг згадати все, але точно пам'ятав найважливіше.

Імператор...

«Мені справді потрібно це пам'ятати?»

... дав мені більше часу. Гадаю, він дозволив мені відвідати Царство Демонів, хоча я пробув тут лише короткий час.

Я нічого не розумів, але знав, що скоро знову маю потрапити до Царства Демонів. У майбутньому, здається, час, проведений у Царстві Демонів чи у світі людей, буде надзвичайно коротким.

Що стосувалось решти розмови та того, що я пережив... Я не дуже хочу це згадувати, тому просто поховаю це десь у глибині моєї пам'яті.

«Але чому всі продовжують дивитися на мене?»

Це відчуття трохи відрізнялось від поглядів, які кидали на мене на бенкеті в минулому. Здається, я звикаю...

— Серія особистих розмов з королівською родиною....

— Здається, я знаю, про що вони розмовляли з Її Королівською Високістю...

— ... Він може й вбивця, але все одно Герой...

— Він набагато вродливіший, ніж...

— ... Про що вони говорили з Його Величністю...?

Її Королівська Високість? Чому вони згадували про Її Високість принцесу, дивлячись на мене?

Не знаю, в чому справа, але погляди, спрямовані на мене, кололи. Я не був упевнений, чи можу вже піти додому, тож краще поки що триматися подалі від натовпу.

На щастя, будівля була частково відкрита, нічим не відрізняючись від того, коли проводився бенкет у приміщенні. Ні, насправді в приміщенні проходив невеликий, але повністю обладнаний бенкет.

Здавалося, що дворяни, обтяжені шумом зовні, зайшли відпочити або поговорити про роботу.

«Тут людей менше, ніж надворі, тож і поглядів в мій бік менше, але... гм...»

Вони занадто інтенсивні, щоб не означати нічого.

Щойно я зайшов до кімнати, на мить застиг, оскільки вся увага зосередилась на мені. Я вдав, що нічого не сталося, обрав їжу та тихо сховався на терасі.

Лише коли обережно зачинив штори, я відчув полегшення та сів на стілець неподалік. Тільки тоді, ніби усвідомивши це, шлунок, який тихо сигналізував про свою порожнечу, почав скаржитися на голод. Я був у заціпенінні, коли взяв принесену їжу та поклав її до рота.

«Я втомився».

Незалежно від того, скільки часу минуло відтоді, як я повернувся, під моїми очима знову почали з'являтись темні ділянки. Торкнувшись їх, я зітхнув.

Я мав справу з Імператором і Дияволом, тож поки що не хотів про це думати. Мені теж потрібно відпочити.

Поки я просто жував закуски, не замислюючись ні про що, почув гучний звук.

— Тож ти хочеш убити їх усіх зараз!

Я злякався! Поспішно схопив печиво, перш ніж воно впало на підлогу.

Хто це, чорт забирай? Чому вони сваряться? Я запхав спіймане печиво до рота і повернув голову в той бік, звідки почув звук. Голос доносився звідкись поблизу відкритого саду за терасою.