Розділ 109 — Насправді, вони знали (3)

— Вони теж люди! Тепер, коли війна проти Царства Демонів не за горами, навіть якщо ми об'єднаємо сили, навіщо вбивати інших людей, щоб збільшити кількість ворогів?

Правильно. Сварка лунала не просто десь поруч, а прямо знизу.

Ні, чому вони взагалі тут сперечались?... Я перехилився через перила і подивився вниз. Мені вдалося розгледіти потилиці чоловіків, які сварились в тіні тераси.

Власник потилиці, який спокійно та розслаблено слухав, відкрив рота, ніби не мав до цієї ситуації жодного стосунку. Акуратна та елегантна манера говорити була схожа на обливання співрозмовника холодною водою.

— У тебе гучний голос. Це так хвилююче. Якщо у тебе блакитна кров, тобі слід тримати голову холодною.

Це не благородно.

— Ха, не достатньо мати просто холодну голову. А як щодо серця? Якщо у тебе холодна голова, ти лише наполовину дворянин. Ні, для початку, я людина з блакитною кров'ю, якій не потрібно докладати таких зусиль, тож це не має значення.

Він був народжений аристократом.

— ... Ти маєш бути вдячним, що ти маркграф. Якби ні, ти б зараз не стояв переді мною.

— Як я можу бути вдячним за посаду, яку отримав власними зусиллями? І ви мені зараз погрожуєте? Якщо ви вб'єте здібного маркграфа за нинішніх обставин, яким би Героєм ви не були, Його Величність вам цього не пробачить.

— Я тебе не вб'ю. Я ж тобі казав.

Мені так страшно! Що це за сутичка?

... Але мені стало цікаво. Що він мав на увазі, говорячи про «Героя»? Хазяїн потилиці — Герой? Це не може бути генерал Немезеус чи Круель, то як щодо Стигми Приміро? Він маркіз. Хто стане сперечатись із Героєм, який є маркізом?

Я сперся на перила та опустив голову, щоб зазирнути під терасу. Спину маркіза Приміро стало видно краще, а з іншого боку було взуття його ймовірного супротивника.

— Якщо ми продовжуватимемо так, ні до чого, окрім безглуздих суперечок це не призведе. Повернімося до суті.

— ... Що б не казав маркіз, моя думка залишається незмінною. Варвари — теж люди. Немає сенсу вбивати супротивника, з яким можна об'єднати сили, оскільки війна проти Царства Демонів вже не за горами, не можна витрачати можливих союзників, вбиваючи їх. Найкраще використати їх як корисних союзників, переконавши їх.

— Вони варвари. Вони завжди вторгалися на мою територію, вбиваючи людей, крадучи зброю та їжу. Так було з тих пір, скільки я себе пам'ятаю, як народився і виріс на тій землі. Чи віриш ти, що такі люди можуть змінитися зараз? Якби можна було вирішити це через діалог, це було б вирішено вже давно. Вести війну зі Царством Демонів, залишивши їх у спокої, це як битися з кимось за спиною, хто в будь-який момент може на тебе напасти. У мене немає іншого вибору, окрім як убити їх усіх.

— Це занадто жорстокий варіант!

— Це ти занадто м'який.

Гадаю, якщо я трохи опущу голову, то зможу побачити обличчя іншої людини

Але якщо ми зустрінемося поглядами, станеться незручна ситуація. Я слухняно відступив і підняв голову, аж раптом затнувся.

— ?!

Я втратив хватку.

А це вже проблема. Що станеться, якщо втратити хватку, нахилившись верхньою частиною тіла над поручнями?

«Я падаю!»

Тіло обернулось навколо поручнів і почало падати вниз.

Я спробував вхопитися за перила однією рукою, але що я міг вдіяти зі своєю нікудишньою силою? Замість того, щоб втриматися за перила, я впав прямо вниз з відчуттям, що відірвав кілька нігтів.

Падіння було швидким.

«На щастя, тут не так високо, і я уникнув падіння головою вниз, тому не помру».

Якщо я просто впаду, то все ж буде нормально?

Я заплющив очі та почав відраховувати час. Замість твердої землі я відчував, ніби приземлився на щось міцне.

— ...?

— Тоді давай зробимо ось так.

— ?!

— Залишимо рішення цій дитині.

Якого біса, відпусти мене.

Я здивовано підняв голову. Маркіз Прміро зустрівся зі мною поглядом, не уникаючи його, а потім обережно заплющив очі та посміхнувся. Навіть коли людина раптово впала на нього зверху, він зовсім не здавався збентеженим.

— Привіт, молодший. Я вперше бачу тебе так близько. Мені дуже подобаються твої очі.

Що? Що йому подобається?

Я порожнє кліпнув очима, а потім повернув голову, щоб стимулювати свій мозок, який перестав працювати. Трохи далі стояв чоловік зі здивованим виразом обличчя.

— ... Будь ласка, відпустіть мене.

— Як побажаєш.

— Ні, маркізе. Що це...

Чоловік зітхнув, провів рукою по обличчю. Поки я приводив себе до ладу, пролунав роздратований голос, ніби його власник нарешті усвідомив мою особу.

— Хіба це не почесний граф Харт? Що значить, що він ваш «молодший»...

— Це дружнє звернення Другого Герой до Третього.

— Тоді ви також будете називати Четвертого Героя Круеля Харта своїм молодшим?

— Ні. Мені подобається тільки почесний граф Деон Харт.

— ... Тоді ви називаєте Першого Героя, генерала Немезеуса, «старшим»?

— Чому я маю його так називати?

— ...

Рот, який, здавалося, ніколи не здасться і не підніме голос проти цього, замовк. Я теж онімів.

Чому він сказав, що я йому подобаюся, якщо ми вперше зустрілись...?

— Ви з самого початку планували залучити свого друга? Це обтяжливо.

Тим часом чоловік, який кілька разів здивовано відкрив і закрив рота, підняв руку і помасажував потилицю, ніби вона заціпеніла. З важким зітханням пролунало запитання.

— ...Ви це планували?

— В жодному разі. Це збіг обставин.

— Ви назвали графа своїм молодшим. Якщо так, то хіба ви не друзі? Було б несправедливо залишити рішення комусь близькому вам.

— Ти вже забув, що я сказав, тільки привітавшись із ним? Це вперше я побачив його достатньо близько, щоб поговорити. Тож це наша перша бесіда.

— ... Ха, добре. Чудово. Дозвольте тоді мені запитати.

Чоловік повернув голову і подивився на мене. Я був наляканий його палаючими очима, і перш ніж встиг відступити, він вирішив відрекомендуватись.

— Для початку, дозвольте привітати вас. Я Тендер Аміайбл. Маркграф на південному кордоні Імперії. Вибачте, що потурбували вас.

— Тепер, якщо подумати, здається, що я також не представився. Я Стигма Приміро. Маркіз. Вибач за мою грубість хвилину тому.

— А... все гаразд. Я Деон Харт.

— Я винен у тому, що ви виявились втягненим у таке делікатне питання...

— У нас немає часу, і ми закінчили знайомство, тож давайте пропустимо все і перейдемо одразу до суті. Графе, ти ж чув нашу розмову, так?

— !

Я рефлекторно застиг на місці. На щастя, вони, здається, не помітили моєї присутності раніше, тож не було причин для занепокоєння... Чи ні, трясця. Маркіз посміхався.

Дійсно, від «Героя» нічого не приховаєш, еге ж? Він, мабуть, навіть знав, що я був на терасі у нього над головою.

Однак я був надто чутливим, щоб погодитися, тому просто відвів очі, але коли здалося, що він збирається копнути глибше, він повернув голову і, природно, змінив тему.

— Ти, принаймні мав чути підсумування нашої суперечки. Включно з фрази «Повернімося до суті».

Я слухав їх задовго до цього, тому, звісно, я знав, про що мова.

— Причина нашої суперечки дуже проста. Плем'я дикунів, що живе в найпівденнішому регіоні Імперії.

— Плем'я Варварі.

— Ця назва така довга, що в мене кожен раз рот болить, варто лише вимовити її. Будь ласка, зрозумійте.

— ...

Не сваріться...

Я не хотів, щоб вони знову починали сварку переді мною. Я був Героєм лише на папері, без фрагментів Героя. Тож не впевнений, що зможу пережити битву між цими двома.

— У будь-якому разі, ці варвари вже давно створюють справжні проблеми. Оскільки вони плем'я, а не країна, вони не позначені на жодній карті, хіба що на детальній, але вони часто вторгаються на мою територію, крадуть їжу та вбивають людей...

— Не кажіть нічого, що затьмарить судження графа.

— Це не твердження, яке здатне затьмарити судження, це факт.

Маркіз з елегантною посмішкою на обличчі відійшов на кілька кроків, потім повернувся і елегантно розвів руки. Його карі очі без усмішки дивилися прямо на мене.

— Отже, я сказав Його Величності. Якщо він збирається воювати з Царством Демонів, краще позбутися варварів, перш ніж це робити. Оскільки це плем'я, а не королівство, важко назвати це справжньою «війною», чи не так? Я сказав, що сам їх знищу, бо не хочу підтримки Його Величності.

Якщо так, Імператор не дуже б цьому заперечував.

Марнувати війська Стигми Приміро було б шкода, але він не міг силою стримувати їх і втратити найважливіше — самого Стигму зрештою.

— Але я виступив проти.

— Це було дурістю.

— Слова, що впливають на судження...

— У будь-якому разі, Його Величність сказав, що він дотримуватиметься плану, запропонованого шляхом співпраці між маркграфом Аміайблом та мною, адже саме наші території межують з варварами. Кінцевий термін — три дні.

Очі маркграфа Аміайбла лякали. Невже ці двоє справді збираються побитися...?

Перш ніж щось сталося, я швидко підняв руку та вислухав слова маркіза. І ось до якого висновку я дійшов.

— Ви хочете залишити вибір мені, бо ви двоє не можете дійти згоди? Союз чи знищення?

Перш ніж розпочинати повномасштабну війну проти Царства Демонів, чи повинні вони винищити плем'я Варварі, чи варто їм спробувати домовитись з ними і зробити їх ще одним союзником у боротьбі з Царством Демонів?

Маркіз задоволено посміхнувся.

— Саме так. Ти розумний.

— Однак...

Я чітко чув суперечку між ними двома. Тому я не міг не задатися питаннями.

Я нахилив голову.

— Вибачте, якщо я помиляюся, але маркграф Аміайбл, здається, впевнений, що вони не стануть на бік демонів.

— Вони ж люди, як і ми, чи не так? Навіть якщо вони ворогують з Імперією, ставати на бік демонів вони не будуть.

— Ви впевнені?

— ...

Він так думав через свій високий статус? Імператор був точно таким же, і граф Аміайбл також дуже щирий у своїх думках.

«Ні, зазвичай чим вищий статус, тим гнилішою є людина».

Здається, це просто тому, що вони ближчі до чесних генералів, ніж до хитрих стратегів. Але ця людина — не Імператор, і запитує моєї думки, тож я міг сказати те, що справді думав.

Я подивився йому прямо в очі та чітко проговорив.

— Немає жодної гарантії, що такі ж люди як ми, стануть на бік власного виду.

— ...

Маркграф Аміайбл закривав рота. Маркіз кивнув.

— Це вірно. Маркграфе Аміайбле. Ти дивишся на світ надто ідеалістично. Рушійною силою, що впливає на рішення людей є непереборна сила та ненависть. Якщо Царство Демонів виявиться надзвичайно сильним, «люди» одразу ж приєднаються до нього щоб вижити. Так само є люди, які залюбки продадуть свої душі Дияволу, аби знищити когось, кого вони ненавидять. Можна продати свою душу, але хіба не було б краще приєднатися до сторони Короля Демонів? «Вид» не має значення.

Він вмів говорити такі речі благородним тоном. Ні, я думаю, я теж помилився. Це було лише на мить, але якщо поглянути на неприємний вираз його обличчя після того, як він вимовив ці слова...

Я спробував уважніше подивитися на його обличчя, але незворушний голос покликав мене.

— Як ви знаєте, варвари мають погані стосунки з нами. Краще їх знищити, особливо враховуючи можливість того, що вони можуть стати на бік Царства Демонів. Хіба ні, молодший?

— Так...?

— Чудова відповідь. Оскільки мій молодший підтримав мене, ми діятимемо відповідно до моєї думки щодо варварів. Я доповім Його Величності, тож, маркграфе, можеш йти.

Той не міг нічого сказати і просто кинув на нього невдоволений погляд, але маркіз був більш безсоромним, ніж хтось міг собі уявити.

Маркграф, який поглянув на нього, зустрівся з поглядом, який відверто казав йому йти геть, а потім глухо зітхнув, ніби знав, що не було сенсу сперечатися далі.

— Тоді я піду першим. А ви двоє...

— Ми ще трохи поспілкуємось з молодшим.

— ?

Ну чому знову я?

— Так, я розумію.

— Бувайте...