Розділ 110 — Насправді, вони знали (4)

Пішов! Він пішов, навіть не озираючись!

Запала глуха тиша. Я тихо відвів очі та задумався про наміри маркіза.

Про що він, заради всього святого, хотів зі мною говорити? Коли я завмер, не в змозі обернутися, думаючи, чи пов'язана ця розмова з чимось поганим, делікатний голос позаду мене постукав по моїх барабанних перетинках.

— Ти злишся, бо я так поводився?

— ...?

— Ти здаєшся сердитим. Однак було б ввічливо дивитися людям в обличчя, навіть перебуваючи в гніві, чи під час розмови. Навіть якщо мені здається, що ти можеш захотіти мене вбити, якщо ми зустрінемося очима.

Це жарт? Він, мабуть, жартує?! Хто кого хоче вбити?!

Я ніяк не міг хотіти убити «справжнього Героя». Коли я здивовано повернув голову, маркіз, з яким я зустрівся очима, спокійно посміхнувся, ніби не він щойно виплюнув різкі слова.

— Хочеш спершу прогулятися? Або навіть кудись піти?

— ... Як щодо бенкетної зали просто неба...?

Навіть якщо щось піде не так, він же не спробує мене вбити в людному місці. Здавалося що ні.

... У мене так пересохло в горлі, що мені відчайдушно потрібно було щось випити.

— Бенкетний зал... Мені подобається. Якщо хочеш, молодший.

Хоча це може бути не дуже гарне місце для особистої розмови, він взяв ініціативу на себе, ніби це не мало значення.

Після деякого часу бездумного слідування за кроками маркіза, які були не тільки безладними, але й безшумними, ми нарешті дістались яскраво освітленого місця.

Бенкетний зал просто неба. Так, це бенкетний зал просто неба, але...

« ... Трясця».

Світло було не єдиним, що мене там зустріло. Я відчув, як на мене зусібіч лилися погляди, загальна увага ніби-то вдарила мене по голові.

«Я ж пішов звідси, щоб уникнути саме цього...!»

В мене що, пам'ять золотої рибки?

Дворяни одразу помітили двох Героїв. Вони переглядались, перешіптувались між собою, а потім тихо підходили ближче, зацікавлені побачити, про що ми говорили. Не те щоб вони відкрито втручались в нашу розмову, але їх цікавість було важко не помітити.

Ці дії були припинені одразу, коли Стигма вжив заходів. Для цього йому навіть не знадобилось казати щось конкретне.

Він просто відвів очі, поглянув на мене, а потім зробив крок уперед. З високо піднятою головою і гордо, до межі зарозумілості, він мовчки оглянув дворян поглядом, який, здавалося, заморожував. Карі очі, оголені під світлом, мали недоречно холодне сяйво.

Як припливи та відпливи хвиль, дворяни відійшли.

— Ви...

— В чому справа?

— Ні, нічого. Я просто тільки зараз помітив, що в вас карі очі.

Останні слова зірвались з моїх вуст неусвідомлено.

Зелене волосся та карі очі. Мені не здалося це чимось значимим, це просто був колір, який нагадував мені дерева...

— Так, це дуже поширений і вульгарний колір.

— ...?

— Бажаєш келих вина?

Навіть коли я несподівано прийняв запропонований мені келих, я не зміг приховати свого збентеженого виразу обличчя. Я заплутався.

Що? Він говорив так вульгарно, що я мало не впустив суті, але невже це воно? Спосіб світського лева вставити меч у свої слова! «Це поширений і вульгарний колір». Це тому, що я згадав про карі очі? Але чому... ах.

Все скінчено.

«Стигма Приміро був позашлюбною дитиною».

Я чув, що його матір'ю була служниця. Невже карий колір очей належав саме його матері низького походження?

... Варто спочатку розібратись із цим. Не знаю, чи мені вдасться, але я спробую.

— Маркізе.

— Називай мене Стигмою.

Тим часом, ти дозволяєш кликати себе на ім'я? Невже він не розсердився?

Рідина у винному келиху неспокійно переливалась. Коли мої очі підтвердили мій нестабільний стан, я обережно поставив його на сусідній стіл і повернувся до чоловіка обличчям. Почуття тривоги та хвилювання заспокоїлися, щойно я зустрівся із ним, котрий все ще посміхався, поглядами.

Я почувався впевнено тепер.

«Ти не сердишся».

Для початку, мені не довелося турбуватися про те, чи варто мені вибачатися за свою помилку, чи вдавати, що нічого не сталось і змінити тему.

Бо він уже сам дав раду ситуації. Мені потрібно було лише вдати, що нічого не помітив, та ігнорувати його намір, коли він запитає знову, чи не хочу я келих вина.

Це був неочікуваний висновок.

Я знову взяв келих вина. Ніби нічого не сталося, я повернув келих і байдуже заговорив.

— Тоді... Старший Стигмо.

— ...

— ...?

Чому він не відповідає?

Коли я трохи підняв голову, то зустрівся поглядом зі Стигмою, який дивився на мене. Чому, чому?

— Я казав, що від початку називав тебе молодшим, але ніколи не думав, що ти справді так до мене звертатимешся...

Він злегка нахилив голову, ніби дивився на щось, чого не міг второпати, і тихо забурмотів. Здавалося, що він розмовляв сам з собою, але я все чув.

... Він почав називати мене молодшим від самого початку. Я підлаштувався під нього, але тепер його це дивує? Це абсурд.

Я подивився на нього абсолютно холодним поглядом, аж він, ніби щойно закінчив щось обмірковувати, випрямив голову та приємно посміхнувся.

— ... Гадаю, це нормально мати хоча б одного молодшого у своєму житті.

— ...?

— Я думав, що ти безжальна людина, вбивця, але ніколи не думав, що в тебе є така наївна сторона. Зрештою, чуткам не можна довіряти.

— Я все чую.

— Тоді чому ти мене так назвав?

Він знав, як все перекрутити...

Але оскільки я спочатку був грубим, то просто пропущу це повз вуха. Ось чому люди не повинні висловлюватися, не подумавши.

Знову усвідомивши, що незнання — це також гріх, я слухняно заговорив.

— Його Величність оголосив сьогодні про припинення війни. Коли ви запропонували Його Величності розв'язок питання племені Варварі?

— Після особистої зустрічі молодшого з Його Величністю, я пішов до нього, щоб поговорити. Насправді, я проявив певну впертість... але в будь-якому разі результат виявився хорошим, тож все гаразд. Хіба ні?

— Впертість..

По відношенню до Імператора?

— ... Ви дивовижні.

Імператор може казати, що піклується про талановитих людей, але справді вірити в це та бути впертим при розмові з ним — це зовсім інша історія. Як це можливо?

Стигма тихо засміявся від чистого захоплення.

— Це дивовижно. Ти, як мій молодший, маєш знати, що Його Величність особливо цінує тих, хто схожий на нього. Це рівень, який Його Величність може прийняти.

— Що..?

— Чому ти здивований? Ти сам належиш до особливої групи його «улюбленців». Гадаю, якщо справа стосуватиметься тебе, Імператор готовий стерпіти певну частку зарозумілості, доки вона не переходить межу.

— Справді?

— ... Ти впевнений, що не знав цього?

— Так?

— Ого... Тоді мені варто пояснити це тут? Просто знай. Його Величність особливо цінує тих, хто схожий на нього серед талановитих людей.

Але важливою передумовою для цього була наявність самого «таланту».

Моє бурмотіння було проігноровано. Я розплющив очі та подивився на нього.

Тож він каже, що я схожий на Імператора! Що ти, чорт забирай, маєш на увазі! Якщо необережно сказати щось подібне, можна отримати звинувачення в образі королівської родини!

— Я не блондин... і в мене також не золоті очі...

— Не в цьому справа. Щоб було легше зрозуміти, поговоримо про наших Героїв? Його Величність особливо цінує трьох із чотирьох офіційних Героїв.

Три Герої... Перш за все, генерал Немезеус та Стигма були включені, а останній — я, згідно з його словами...

Чесно кажучи, я не міг в це повірити. Все, що я міг згадати, це психологічне насилля. Минулого разу, коли я бачив Його Величність, він, здавалося, ненавидів Круеля, тому я точно знав, що це не Круель... але хіба маркіз не міг припуститись помилки, вирішивши, що Імператор піклується про трьох Героїв, а не двох?

Стигма, який ніяк не міг знати про мої сумніви, підняв три пальці вгору. Він почав пояснювати, загинаючи їх один за одним.

— Людина, яка піднялася з низин завдяки своїй майстерності.

Це історія генерала Немезеуса?

— Людина, яка не визнає свого статусу і одержима ідеєю довести це.

Я не впевнений, але з огляду на обставини, це схоже на власну історію Стигми.

Але хіба Імператор не визнав сам себе Імператором? Якраз коли я розмірковував, голос продовжив.

— Людина, яка власноруч убила свою родину.

— ...

Я покрутив келих вина в руці.

Ніби не бажаючи пропустити момент, коли його вираз обличчя зміниться, я подивився прямо в його пронизливі карі очі та підніс келих до рота.

— Його Величність найбільше плекає тебе. Йому подобається в моєму молодшому те ж саме, що й мені. Як тобі спало на думку таке?

Алкоголь почав стікати по моєму горлі.

— Хотів би ти поговорити зі мною про це?

На цьому моя пам'ять обірвалась.

***

Імператор підняв руку в рукавичці та нервово притиснув куточок ока. Він зараз страждав від надзвичайного стресу, ніби насміхаючись із своєї колишньої думки про те, що повсякденне життя — і є стресом, і нічому тут дивуватись.

Спочатку він покликав Деона Харта на розмову. Він навіть міг зрозуміти Стигму Приміро, який звернувся до нього пізніше. Але тепер ще й Старб Іллюстер. Хоча минуло не так вже й багато часу з його повернення, тож хіба це не забагато відвідувань?

Однак він не міг просто проігнорувати ситуацію, яка склалася. Він поворухнув рукою, притиснув її до чола, і назвав ім'я людини, яка його дратувала.

— Отже... що привело тебе сюди цього разу, лорде Іллюстере?

— Я прийшов запитати Вашу Величність про дещо, але...

Відповідь прийшла не одразу.

Герцог глянув на рукавички Імператора, які той зняв, а потім швидко надів природну посмішку та знову втупився поглядом у його обличчя.

— З вашими руками все гаразд?

На мить кінчики пальців Імператора злегка сіпнулися.

— ... Гадаю, ти прийшов сюди не для того, щоб про це питати.

— Мені просто цікаво. Я знаю, що ті, хто володіє фрагментами Героя, мають властивість до зцілення вище середньої.

— Герцогу.

Почувши попередження в його голосі, герцог знизав плечима та зробив крок назад.

— Добре, тоді дозвольте мені перейти до суті.

— ...

— Це не дуже серйозне питання, тож розслабтесь. Здається, вам останнім часом не дуже добре, ви не втомились?

— Якщо ти продовжуватимеш говорити такі нікчемні речі...

— Гадаю, вам час передати трон.

Імператор прогарчав на його відверто виявлене бажання та подивився на герцога.

Невимовний вираз обличчя, ніби він забув, як висловлюватися. Герцог тихо засміявся, дивлячись у приголомшені очі Імператора.

— Ви ж вже достатньо розважились, чи не так? Війна проти Царства Демонів відрізняється від війни в людському світі. Тож я сподіваюся, що ви поступитесь, перш ніж все стане складніше.

— ... Гадаю, саме це ти намагався сказати, коли казав, що сьогоднішній день буде особливо неспокійним.

З його тону було схоже, що поруч чекає вбивця.

Але герцог не міг цього зробити. Навіть під час цієї невизначеної розмови Імператор був упевнений, що навколо нього немає нічого, що могло б йому зашкодити.

Тож, герцог.

— Я хочу вирішити все мирним шляхом. Ваша Величність знає.

Нізащо б так не вчинив.

— Те, що я турбуюсь про чимало речей.

Тому що він ніколи не робив нічого, що могло б «остаточно» вбити чи повалити Імператора. У кращому випадку це був просто тиск і протести, щоб той передав золоту корону.

Не те щоб він не міг цього зробити. Герцог, безумовно, був здатний на багато що. Він очолює аристократичну фракцію, має вигідне становище у підбурюванні народу Імперії через Церкву Спасіння, а також має зв'язки з Революційною армією. Бонусом також має під своїм командуванням одного з чотирьох Героїв Імперії.

Однак дії знаті, спрямовані на привернення спадкоємного принца та принцеси, придушувались, не перетинаючи межу. Підбурювання народу Імперії лише підносило імідж герцога та очорнювало рупутацію Імператора, але далі цього не заходило. Він навіть зв'язав по руках Революційну армію, щоб запобігти її активним діям.

Як Імператор, він не міг цього зрозуміти.