Розділ 113 — Насправді, вони знали (7)

Мене це так здивувало, що я одразу ж спробував застібнути комір.

Як я посмів з'явитися перед Імператором в такому розхристаному вигляді? Звичайно, були випадки, коли я був весь у крові, і мені здається, що сталося вже забагато всього, щоб думати про такі речі зараз... Але існує велика різниця між тим, щоб удавати, що мені байдуже, і тим, коли мені справді байдуже.

... Тим часом, куди подівся ґудзик на комірці? Після спроби застібнути комір на шиї, звідки зник ґудзик, я здався і поглянув угору, щоб побачити реакцію Імператора.

На щастя, він, здається, зрозумів моє збентеження і вдав, що не помітив.

— Перевір також його зап'ястя. Була вивихнута кістка. Я вправив її, але краще оглянь, щоб потім не виникло проблем.

***

Прокляття Диявола послаблювало організм. Саме через це також почастішала частота кривавого кашлю. Це була інформація про прокляття, яку знав Круель.

Тим не менш, причина, чому Деон діяв так, ніби все було в порядку, полягала в тому, що інформація була невірною, чи це через його вперте зусилля не показувати слабкість?

Круель, а точніше всі в кімнаті, включаючи Круеля, були переконані в останньому, спостерігаючи, як Деон Харт намагається швидко приховати мітку.

«Хоча він кашляв кров'ю, він не згадав про це і просто простягнув зап'ястя, кажучи, що воно болить».

Він навіть прибрав кров з рук, витерши її об поділ одягу.

Він приховав справжню слабкість, проявом якої був кривавий кашель, якомога недбаліше, і замість цього вказав на менш важливе ушкодження. Травма, з якою вже впоралися і інформованість про яку не мала жодної користі.

Деон не був п'яний, і не було потреби на це акцентувати увагу. Імператор, здається, також помітив це і відвернувся, вдаючи, що нічого не побачив, і наказав палацовому лікарю обробити його зап'ястя.

— Кістка вправлена, тому немає потреби в додатковому лікуванні. Я накладу пов'язку, тому, будь ласка, утримайтеся від використання зап'ястя на даний момент. І...

Далі коментарів не було. Палацовий лікар, який виглядав так, ніби збирався сказати ще щось, втримав язика за зубами і подивився на Деона зі сльозами на очах. Те, як він міцно тримав його зап'ястя обома руками, чітко показувало, що йому було його шкода.

Його почуття були зрозумілими, але чи міг він так вчиняти. Хіба він не розкриє усе те, що Деон намагався приховати, а Імператор вдавав, що не розумів?

Варто було зупинити це. Але Круель не міг поворухнутися. Герцог спостерігав. Він уже зробив забагато, щоб викликати його підозру, тому йому було небезпечно діяти далі, навіть заради майбутніх планів.

Натомість він подивився на Імператора. На щастя, той, здавалося, думав те саме і тихо покликав палацового лікаря.

— Дякую за твою наполегливу працю, можеш бути вільним. А тобі, почесний графе Харте, було б добре повернутися додому і відпочити.

— ... Дякую за вашу турботу.

Деон розвернувся спиною. Ніби хотів довести, що з ним усе гаразд, він навіть відмовив відданому слузі, який обережно запропонував йому допомогу, і впевнено покинув це місце на власних ногах.

Підлеглий Круеля, Сензер, який по волі випадку проходив повз, поглянув на нього, а потім подивився на Круеля. Той зупинився, злегка стискаючи та розтискаючи кулак, не відводячи погляду від брата.

« ... Він не почувається добре».

Чи варто йому зробити це зараз?

Це план, який він сам розробив. Весь час хтось стежив за ним, і от нарешті з'явилася нагода. Не потрібно було пережити це, щоб зрозуміти, що це незамінна можливість.

Здійснити свій план або відкласти його на потім.

... Хвилювання було короткочасним. Круель озирнувся, щоб переконатися, що ситуація вирішилась, і підійшов до Сензера. Він відчував, що герцог дивиться в його бік, але він цього не показував.

— Іди і скажи Деону: «Тільки на сьогодні, не блукай вулицями та одразу йди додому».

Бо той міг.

Він знав, що це незамінна можливість.

***

До того як Деон Харт був приборканий рукою Імператора та не покинув бенкетну залу.

Винуватець цієї ситуації, Стигма Приміро, який тихо спостерігав за всім цим, опустив очі та задумався.

Коли ситуація вгамувалась, і він зміг вільно видихнути, він дещо помітив.

Сп'яніння його молодшого Деона Харта.

«Я вже бачив таке».

Все здавалося на диво знайомим.

Таке надмірне п'яне шаленство, мабуть, рідкість. Чому ж воно здавалося йому таким знайомим?

Він міг би просто відмахнутися від цього, але оскільки цей випадок на диво так роздратував його, Стигма з нехарактерною для нього наполегливістю спробував заглибитися в цю історію. Він спробував згадати нещодавню ситуацію, повернувшись подумки в минуле і розглянути кожну деталь одну за одною.

Дещо заскочило його зненацька під час слів Імператора.

[Час повертатися до реальності.]

[Ти не на полі битви.]

... Ах.

П'яниця шукає ворога. Репліка Імператора, який здолав його, наказавши йому схаменутися.

Стигма бачив багато битв на півдні. Серед нинішніх офіційних Героїв він, мабуть, той, хто пройшов найбільше битв і зараз продовжує брати в них участь. Ось наскільки він знав про цей симптом краще за будь-кого іншого.

«Це не просто п'яне шаленство».

Існували симптоми, які зазвичай відчувають люди, які пройшли війну, отримали поранення, вбивали людей і бачили смерть товаришів.

Спектр симптомів настільки широкий і різноманітний, що неможливо описати їх усі, але якщо вирізнити деякі, то до них входили галюцинації, надмірне уникнення людних місць, надзвичайна агресивність, депресія та млявість.

Серед усіх симптомів є надмірна агресивність, яка появляється у баченні кожного зустрічного навколо ворогом, або ж людина блукає навколо, вишукуючи цього самого «ворога».

Стигма називав це «посттравматичним стресовим розладом». Його скорочено ще називали ПТСР.

«Так. Було б дивно, якби він вирушив на війну в такому молодому віці і все ще залишався б здоровим».

На відміну від фізичної шкоди, психічний шок — це область, до якої неможливо торкнутися. Навіть сама людина не здатна усвідомити ступінь та тяжкість власного стану, тому з ним важко впоратися, і залежно від особи, часто бувають випадки, коли шок залишається назавжди та має сильний вплив на повсякденне життя.

Було відомо, що Деон Харт пішов на війну, коли йому було чотирнадцять років. Вік, коли розум ще не повністю зрілий.

«Зрештою, ти теж був просто людиною».

Розчарування не було. Швидше, Стигма був вражений.

Якщо інтерпретувати той факт, що ці симптоми з'явилися лише тоді, коли його розумові здібності були ослаблені через дію алкоголю, чи не означає це, що коли він тверезий, Деон пригнічував їх дивовижною розумовою силою?

Чим більше його пізнаєш, тим цікавішим він стає.

Відчуваючи, що його симпатія до Деона Харта зростає, Стигма помітно посміхнувся.

***

Я вийшов з бенкетної зали, ніби тікав від когось. Лієн запропонувала мені допомогти, але я відмовився. Натомість віддав їй інший наказ.

[Ні, дякую. Натомість я хочу, щоб ви зупинили інших, хто переслідуватиме мене. Наприклад, інших лицарів чи наш загін, що прийде сюди... Га? Дан? Чому ти тут... Ах, це ж я тебе сюди привів.]

[Графе...?]

[Виконуйте накази.]

[Дамо Лієн? Ні, зачекайте хвилинку. Графе! Ви залишили свою мантію!]

[ ... Будь ласка, виконуйте, дамо Лієн.]

[Так.]

Приблизно так сталося з появою Дана, про якого я забув.

Лієн, яка слухняно відправила Дана разом зі мною, все зрозуміла і відступила, кажучи, що спіймає наших лицарів, які спробують послідувати за мною. Я чув, як хтось трохи здалеку наполягав на тому, щоб піти за мною, але я не міг обернутися.

Я зустрівся поглядом з Даном. Уф, можеш не дивитися на мене такими сумними очима?

— ... Це через алкоголь. Я не зробив це навмисно, я просто на мить забувся через алкоголь.

— Розумію.

— ... Вибач.

— Вам не потрібно вибачатися. Швидше одягайте свою мантію.

Він виглядав на своєму місці, тримаючи мою мантію, ніби збираючись допомогти мені з одягом.

Я на мить втратив дар мови, побачивши когось знайомого в цьому видовищі. ... Можливо, мені просто здалось?

— Ну... все гаразд, я одягну.

— Ні. Я вам допоможу.

— ... Еде?

— Хто це?

Дивно... радше, незнайомець здався мені кимось знайомим.

Моє обличчя прийняло здивований вираз, коли я згадав Еда, лейтенанта Царства Демонів, і Дан, здавалося, був шокований моєю реакцією, але потім його вираз обличчя затвердів, ніби він не міг здатися.

Я сподівався, що така тверда воля буде проявлена деінде.

— Я це роблю, щоб вибачитись, тож вам не потрібно відчувати себе обтяженим.

— Вибачення...?

— Я наважився випробовувати майстра.

— ...?

Не знаю. Не розумію. Що це за нісенітниця з випробуванням? Коли це сталося?

У будь-якому разі, зважаючи на атмосферу, здавалося, що він ніколи не здасться. Тож мені краще просто не вдягати накидку.

— Якщо подумати, мені не так і потрібно вдягати мантію. У будь-якому разі зараз ніч...

— Проблема не в цьому. Ви збираєтесь ходити з оголеними грудьми?

Ах, я рефлекторно поправив свій розстібнутий комір і розгладив його. Диявольська мітка була на виду знову.

Коли я торкнувся її кінчиками пальців, голос продовжив, ніби це ще не кінець.

— Крім того, як щодо вашої вражаючої зовнішності? Біле волосся та червоні очі — це майже як відмітний знак, чи не так?

— ... Дай її мені. Я одягну.

— Я допоможу вам вдягнути мантію.

— ...

Мій одяг був медом намазаний, чи що?

У будь-якому разі, я більше не міг відмовлятися, тому слухняно прийняв допомогу Дана, щоб вдягти верхній одяг. Було дивно, що мені допомагав хтось, хто нагадував мені Еда, адже він навіть не був моїм помічником і не був зі мною таким близьким, але мене втішало те, що я зміг таким чином відвадити цього наполегливого хлопця хоча б на мить.

Зараз я не був один.

«Спочатку мені було ніяково і я хотів побути один...»

Дивлячись на свій зіпсований одяг і стан бенкетної зали, було зрозуміло, що я щось накоїв, коли був п'яним.

Існувала реальність, яку не можна було заперечити.

Я не пам'ятав, що сталося, і в мене бракувало сміливості підняти цю завісу, але, пам'ятав я чи ні, обставини, які мене оточували, морально мене розчаровували.

Це точно було так...

«Зараз я морально виснажений, тому хочу побути сам...?»

От тільки він все ще тут.

Якби його план полягав у тому, щоб відволікти мене та компенсувати моє збентеження, я б сказав, що це був величезний успіх.

Коли я думав про Дана, у мене починала боліти голова. Тож варто подумати про інше. Коли я був п'яний у бенкетній залі...

«Не це!»

Збентеження, про яке я забув, поверталось. Швидко подумай про щось інше...!

... Так, придворний лікар. Згадаю краще про лікаря, який мене оглядав. Ця людина не тільки оглядала мене, але й поводилася дещо незвично.

«Він щось зробив, коли тримав мене за руку».

Він написав на моїй долоні дещо пальцями. Як абсурдно було це інтерпретувати.

[Я ж казав вам, будь ласка, залишайтеся здоровим!]

Він навіть дуже чітко вивів знак оклику.

Е-ем... добре... і він навіть надіслав мені деякі тонізуючі засоби...

Коли ми знову зустрілись, лікар був здивований, він подивився на мене пригніченими очима, через що в мене мурашки по спині побігли. Чому людина, яка вже достатньо доросла, робить подібне?

Добре, що Імператор зупинив його в потрібний момент. Якби він продовжив, то міг би отримати удар.

«Ох, чорт».

Замість того, щоб заспокоїтися, моя голова запаморочилася ще більше. Я обрав неправильну тему для роздумів.

Я струсив руки, вкриті мурашками, і пришвидшив крок. Мені слід поспішити додому та відпочити.

— Почесний графе Харте?

— ...?

А ти ще хто?

— Вітаю, мене звати Сензер, і я служу Круелю Харту. Я прийшов передати слова пана Круеля.

— ...

Що робила Лієн замість того, щоб зупинити цього хлопця?

... О, я ж наказав їй зупинити божевільних собак. Їх було так багато, що не дивно, що один хлопець зміг проскочити.

Це повідомлення від Круеля... Цікаво, яку нісенітницю він хотів сказати. Я кивнув головою, намагаючись вгадати.

— Він попросив вас лише на сьогодні послухати його і не блукати вулицями, а негайно йти додому.

— ... Що?

На мить я не міг повірити своїм вухам.

Що це за поведінка, ніби він мій опікун? Що він, заради всього святого, задумав?

Я подивився на чоловіка, сподіваючись, що він пояснить більше, але той зник, навіть не відповівши на моє запитання.

Оскільки він був схожий на свого начальника, то й поведінка була відповідно зарозумілою. Цк.

« ... Варто спочатку повернутися до головної теми».

Просто заспокойся і подумай про це.