Розділ 118 — Індивідуальні дії (2)

На дворі розвиднювалось, і світ тихо змінювався.

Відбувались зміни та дії, про які знали лише ті, хто був обізнаний.

Імператор мовчки проглянув повідомлення про те, що лихі чутки про Царство Демонів почали швидко поширюватися, а потім покликав прем'єр-міністра.

— Ти знаєш, в чому слабкість герцога?

— Чи існує в нього взагалі якась слабкість? Гадав, що щось подібне буде важко знайти, бо він приховує свої слабкості, тож цікаво, як ви про це дізналися...

— Він сам не знає про власні слабкі сторони. Тож ніколи не дізнається, що я вже усвідомив, що саме це таке.

Тому що це саме така слабкість.

Холодна посмішка розлилася по обличчю Імператора.

— Звичайно, навіть якби я знав, я б не зміг це виправити. Як ми можемо вилікувати «зарозумілість»?

— ... Ви говорите про зарозумілість?

— Він вважає себе найрозумнішим та дивиться на всіх згори вниз. Я ніколи не думав, що хтось дивитиметься на мене згори.

Невже Імператор справді не розглядав можливість того, що хтось стане на бік Царства Демонів? Це була позиція, де не виживеш, якщо ти наївний, чи не так?

Звучить смішно. Він просто знав це.

Якщо вдати, що не помічаєш цього, герцог продовжуватиме поводитись поблажливо.

— Завдяки цьому ми змогли заощадити людські ресурси, яких інакше бракувало.

— ... Ви справді сміливі. Ви плануєте залишите важливі питання, від яких залежатиме доля Імперії, внутрішньому ворогу?

— Я довірив це йому саме тому, що від цього залежить доля Імперії. Герцог прагне трону задля країни. Він нізащо не дозволить Імперії впасти.

Зокрема, здавалося, що герцог бачив в Імператорові дитину... але він скористається цим, хай то зарозумілість, чи приниження, головне, щоб спрацювало.

Відкинувши свої незручні почуття, Імператор перегорнув звіт.

— Одного дня, настане момент, коли він піддасться цій зарозумілості та паде. Цікаво, яким тоді буде вираз обличчя герцога.

***

Став почесним маркізом!

Я очікував, що негативна реакція дворян буде сильною, але вона виявилась тихішою, ніж я очікував, тож я розібрався в ситуації і виявив, що Круель став почесним графом.

Так, псу лідера аристократичної фракції також було надано титул, тож вони лише трохи поскаржились і на цьому закінчили. Насправді, з точки зору аристократичної фракції було багато чого критикувати, але герцог, їх лідер, тримав язика за зубами і прийняв це, тому всі інші були майже змушені замовкнути. Чесно кажучи, я теж був вражений. Невже між герцогом і Імператором була укладена таємна угода?

Ну, це не важливо. Головніше...

— Я... я справді повернувся живим...

— Чому ви говорите такі страшні речі?

Ремембер поставив свою склянку на стіл і пильно подивився на мене.

Хіба це справді не так дивовижно? Це диво, що я проник на секретну базу таємної організації та вийшов звідти живим. Навіть мою особу було розкрито. Коли той чоловік зав'язав мені очі пов'язкою, я подумав, що мене відведуть у тихе місце та позбудуться, тож я був здивований, побачивши, що мене безпечно повернули на вулицю.

Не маючи змоги пояснити події минулої ночі, я просто відвів очі та підняв чашку.

— Пфуу!

— Пане, ви в порядку?

— Кхак, що це таке...

— Імператорський палацовий лікар знову надіслав вам ліки.

Це тонік, але чому мені здалося, ніби моє відчуття смаку зіпсувалось?

Чорт забирай, я думав, що це кава. Ніколи б не подумав, що ліки будуть у кавовій чашці. Немає сенсу в тому, щоб використовувати такі хитрощі, старий...

У мене таке відчуття, ніби я нічого не відчував на язиці, можливо, мені лише здається.

— Це... спроба отруєння...

— Тест на отрути вже проведено. Не змушуйте серце старого битися частіше, і просто приймайте це, коли слід.

— ...

Чорт забирай.

Зі сльозами на очах я зробив ковток зі своєї чашки. Тим часом запах все більше нагадував каву.

Жахливий смак і запашний аромат кави зовсім не поєднувались.

— Чому пахне кавою?

— Я спеціально просив про це. Я сказав, що маркіз погано сприйме ліки, тому знадобиться хитрість.

— Я що, дитина?! Ні, що це за палацовий лікар, який виконав таке прохання...! Пфуу...!

— Будь ласка, зберігайте спокій і глибоко дихайте. Маркізе, це небезпечно, якщо у вас підвищиться кров'яний тиск.

— Ремембере, ти ж робиш це навмисно.

Я схопився за потилицю, хрипячи, і глянув на Ремембера.

Змієподібний дворецький лише посміхнувся і змінив тему розмови.

— Я чув, що ви керували рослиною-монстром.

— Кхахк!

— Ви давно тренуєте рослин-монстрів і використовуєте їх, щоб таємно розправлятися з тими, хто турбує вас вночі...

— Що це за нісенітниця?!

Ах, ну ось знову. Хоча я знав, що він просто знущався наді мною, я знову повірив словам Ремембера.

Я спробував отямитися, хоча було вже надто пізно, але...

— Ох, чи краще так? Тоді маркіз — вампір, а рослини-монстри народилися з крові маркіза...

— Це якась нісенітниця.

— Тоді ходять чутки, що ви плануєте завоювати світ...

— Чи є в мене якась причина помирати через зраду?!

Що за людина цей дворецький!

... Як я міг ігнорувати це, коли він казав подібне?

Це те, що називається старістю? Я захитав головою, наповнюючи свою голову хибними уявленнями про слово «старість», коли Ремембер заговорив голосом, сповненим ледь помітної грайливості.

— О, навпаки, ходять чутки, що ви задумали знищення світу.

— Це божевілля. Як, заради всього святого, можуть поширюватися такі чутки?

Мені захотілось аплодувати людській уяві.

При згадці про кінець світу Дан, який працював з паперами в кутку, підвів погляд, але я проігнорував його та клацнув язиком.

А точніше, задумався, чому він взагалі тут?

Я подивився на нього здивованими очима, а потім побачив Ремембера. Усміхнене обличчя звернулося до мене, ніби питаючи, чи є якась проблема.

— ...Чи не надто ви упереджений? Все ж таки, він не сторонній... він приїхав сюди нещодавно.

— ...

— Немає потреби бути напоготові, оскільки маркіз сам доручив його мені, тому природно віддати йому свою шану відповідно до його рівня компетентності. І ви самі привели його та сказали спостерігати за ним. Можливо, на початку так і було, але після впорядкування системи ведення документації ви повністю прийняли його, чи не так? Дан буде засмучений, якщо почує.

— Вибач.

— ...

— ... Ох, добре... Мені шкода...

Як і очікувалося, авторитет віку лякає.

Старих людей бити не можна, а з Ремембером взагалі краще не зчіплятися. Я злегка повернув голову і мовив ще дещо.

— Гадаю, мені знову доведеться на деякий час бути відсутнім, щоб виконати місію Його Величності.

— Ліки зіпсуються.

— Це було б чудово... тобто, це дуже погано.

— Я подбаю про це, коли пакуватиму ваші валізи.

— ...

Мені доведеться це викинути.

Я будував амбітні плани для своїх смакових рецепторів, коли Дан поставив запитання з питальним виразом обличчя.

— ... Ви сказали, що це місія Його Величності?

— Так. Як і минулого разу, я знову буду відсутній деякий час.

Від думок про Імператора в мене заболіла голова. Вона не тільки розболілася, але й стрес зріс.

Коли я притиснув пальці до пульсуючих від болю скронь та повільно вдихнув, щоб прогнати незрозумілу тривогу, Дан, який спостерігав за мною, тихо відкрив рота.

— Можна мені теж піти з вами? Я вам допоможу.

— Що, ні.

— ... Будь ласка.

— Ти не можеш таємно слідувати за мною. В такому випадку або тобі, або мені, можливо, доведеться померти.

Адже не варто залишати свідків.

Але оскільки він сказав, що навчився фехтувати, померти зрештою можу я. Це було лише раз під час мисливських змагань, але враховуючи, що він врятував мене від нападу, мабуть, я не можу повністю ігнорувати цю можливість.

Було б ще гірше, якби я не помітив його і опинився в замку Диявола з цим хлопцем на хвості. Я помер би з цим хлопцем через те, що привів туди людину.

«Було б не так погано, адже тоді б я помер не сам».

Ох, це викликало стрес. Я тримав позу, поклавши руки на скроні, і тихо промовляв ці слова.

Але чому так тихо? Відповіді не було.

Я повільно підняв голову.

« ...?»

Ремембер і Дан дивилися на мене з незрозумілими виразами облич. Зокрема, очі Дана, здавалося, тремтіли.

Можливо, він неправильно щось зрозумів?

На відміну від мого наповненого тривогою погляду, я відчув дивну радість в очах того, з ким зустрівся поглядами, тому поспішно уникнув його, щоб дати йому часу пригледітись до мене уважніше.

Дан злегка опустив голову, ніби отямившись, обтрушуючи мурашки по шкірі.

— Ніколи не думав, що ви можете мати такий загрозливий вигляд навіть у своєму звичайному стані...

— Га...?

— Я не піду за вами.

— О, добре...

Я невпевнено відповів і відвів очі.

Атмосфера була дивною. Це було лише легке передчуття.

Ніби щоб відновити нормальну атмосферу, Ремембер змінив тему.

— Коли ви плануєте вирушати?

— ... зараз?

Якби я залишився тут на довше, мені довелося б займатися паперами та приймати гіркі ліки.

Краще було б якомога швидше вирушити до Царства Демонів.

— Тоді я підготуюся.

— Будь ласка. О, і ці покидьки...

Я робив щось подібне минулого разу, але на даний момент мені варто було знайти інший спосіб. Мені щастило поки що, і ніхто не постраждав, але це все одно небезпечно. Неможливо уникати їхньої погоні кожного разу.

Хіба немає якогось... зручнішого та легшого способу?

Кмітливий дворецький одразу ж придумав інший варіант.

— Якщо маркіз трохи відтермінує свій від'їзд, я можу дати їм снодійне під час обіду, щоб полегшити вашу подорож.

— Вони стійкі до ліків, тому більшість снодійних не подіє.

— Цього разу я отримав сильніші ліки від Дана. Я чув, що залежно від того, як розрахувати дозування, можна приспати навіть слона за три секунди.

— Ні... це трохи...

Хіба було щось погане у виведенні їх із ладу таким чином?

... Але якщо він знав про цей простий метод, чому він не сказав мені раніше? Зважаючи на те, що відповідь надійшла одразу, схоже, він знав цей метод давно. Якби отримання ліків було проблемою, він міг би просто сказати мені.

Ремембер, на якого я поглянув сповнений сумнівів, одразу зрозумів мене і посміхнувся.

— Хіба це не весело?

— ... Мені не було весело.

Мені здавалося, що я перетинаю межу життя і смерті.

Я пробурчав про себе і махнув рукою, щоб він поспішив та приготував все до мого від'їзду.

Вклонившись один раз, Ремембер повернувся та відчинив двері. Він наштовхнувся на людину, яка підняла руку, ніби збиралася постукати у двері.

« ... Що?»

Я витягнув голову й подивився на слугу через плече Ремембера. Хлопець, з яким я зустрівся поглядом, злякався й відсахнувся.

Голос, який ставав дедалі тихішим, ледве зміг зірватися з його губ.

— Його Королівська Високість кронпринц... прибув.

***

Принцеса рішуче наполягала на своєму.

— Йому, мабуть, подобаються чоловіки!

Кронпринц висловив своє несхвалення.

— Цього не може бути.

А потім він зупинився і подумав про це.

Чоловік, чиї стосунки з жінками взагалі не скандальні. Чоловік, у якого надзвичайно нерівномірне співвідношення статей серед оточуючих і який не цікавиться жінками...!

— Цього не може бути...

— Ти впевнений?

— ...

Не те щоб жінок навколо нього взагалі не було. Оскільки Деон був чоловіком, на якого поклала око принцеса, кронпринц це знав, бо ретельно досліджував і стежив за тим, чи є навколо маркіза жінки.

Коло нього завжди була Лієн Райнер. Але це були цілком робочі стосунки, що пов'язували лорда і лицарку. Тож кронпринц втратив інтерес.

Виконуючи місію Церкви Спасіння, Деон Харт звідкись привів чоловіка та жінку. Їх звали Дан і Ран відповідно?

Коли місія закінчилася, чоловік залишився, а жінка пішла. Хлопець зараз проживав з Деоном Хартом в маєтку Хартів. Кронпринц, який хвилювався, що та жінка могла мати до нього почуття, розслабився на той момент.

«Можливо, мені не слід було розслаблятися...»

Він ніколи не думав, що йому можуть подобатись чоловіки.

— То як щодо спроби спокусити його?

— ... що?