Розділ 119 — Індивідуальні дії (3)

— Адже здається в мене не вийде це зробити. Об'єктивно, мій брат гарний і має хороший статус, тому, якщо йому справді подобаються чоловіки, тобі не складе труднощів закохати його у себе.

— ... Невже нам справді доведеться заходити так далеко?

— Невдовзі почнеться війна із Царством Демонів. А Деон Харт залишається найнебезпечнішим і найнестабільнішим Героєм Імперії. Я довіряю своїй інтуїції.

Але цьому не було жодного підтвердження.

Принцеса навіть не знала, що Деон Харт подорожував до Царства Демонів і назад.

Кронпринц зітхнув, дивлячись новим поглядом на принцесу, яка мала досить обмежену інформацію про Деона Харта, але зробила подібні висновки, ґрунтуючись лише на інтуїції.

— Звичайно... зараз саме час пов'язати його з імператорською родиною.

Якщо пропустити цей момент, нікому не відомо, коли знову може з'явитися така можливість.

Кронпринц, який на якусь мить замислився, схрестивши руки та стуливши рот, злегка відвів погляд, подивився в яскраві очі принцеси, міцно заплющив повіки та встав.

— Будь ласка, не забувай, що я маю обов'язок залишити спадкоємця.

— Ох, звичайно. Після того, як ти його міцно прив'яжеш до Імперії.

Після цього він зможе зустрічатися зі стількома жінками, зі скількома забажає.

Принцеса посміхнулась та махнула рукою.

Тож кронпринц вислухав заяви принцеси, які будь-хто інший вже б відкинув.

Кронпринц також був неупередженою людиною, як і принцеса.

***

— Я завітав до тебе, щоб висловити привітання з отриманням титулу почесного маркіза.

— ... Якщо ви про лист про призначення, я його вже отримав.

Що це в біса за букет у його руці...?

Тепер, коли я дивився на нього, я не міг не помітити, що кронпринц доклав багато зусиль до своєї зовнішності, зокрема до зачіски. Він планував зустрітися з дівчиною після зустрічі зі мною?

Кронпринц, одягнений екстравагантніше, ніж зазвичай, з волоссям, зачесаним набік, спокійно посміхнувся та сказав.

— Хіба справа лише в листі з присудженням титулу? Оскільки Його Величність був зайнятий, він надіслав листа про призначення поспіхом, але ж ти не міг просто отримати титул і забути про це, не пройшовши процедуру присяги Імператору, чи не так?

— Хіба це можливо?

Чому він це каже? Смерті моєї хоче.

Коли я напружено похитав головою, відчуваючи, що моє життя опинилось в небезпеці, він посміхнувся, ніби до цього жартував, і простягнув букет квітів, який тримав у руках.

— Можеш розслабитися, я просто жартую. Хоча я й прийшов як представник Його Величності, щоб отримати присягу від його імені, Його Величність насправді сказав, що немає потреби в такій показусі. Він сказав, що нікому не потрібна нещира присяга. Я прийшов сьогодні просто тому, що хотів побачити маркіза.

Що. В певному сенсі, це відчувалось трохи дивно.

Я вказав на простягнутий букет квітів і заїкаючись заговорив.

— ... Ці квіти...?

— Це подарунок на честь того, що ти став почесним маркізом і здобув перше місце на мисливських змаганнях.

— Е-ем... дякую.

— А ще коштовності та гроші... але це переможний приз і нагорода, яку Його Величність вручив тобі за перемогу на мисливських змаганнях.

Здається, він не засмучений через програш на змаганнях. Слава богу.

Думаючи про щирість людини, яка мені його подарувала, я кілька разів торкнувся букета, потім взяв його в руки та повернув голову, щоб подивитися у вікно. Слуги, які, здавалося, прибули з імператорського палацу, несли щось важке.

Якщо придивитися уважніше, можна побачити, що вони несли кілька скринь, саме так «кілька»...?

— Тож... ти.

— Ах так. Будь ласка, говоріть.

Я знову перевів погляд на спадкоємного принца.

Чоловік, чия зовнішність була настільки яскравою, що створювала ілюзію блиску навколо, вагався, не в змозі вільно висловитися, що було для нього рідкістю.

Що ж, заради всього святого, цей змієподібний чоловік хоче сказати?

Спадкоємний принц насупив брови, розмірковуючи над тим, що сказати, і нарешті заговорив благородним тоном.

— Як ти думаєш... якщо закон зміниться, одностатеві шлюби стануть можливими?

— ... Що?

Чому він мене про це питає? Ні, це було аж занадто неочікуване питання. Яке навіть не стосувалось війни. Чому ми говоримо про шлюб у подібні часи?

Однак, оскільки кронпринц поставив запитання, я мушу відповісти. Я придушив абсурдне відчуття, яке ось-ось мало мене здолати і використав свою голову, щоб придумати найпростішу відповідь.

— Я не впевнений, але думаю, що деякі люди будуть щасливі.

Чи є якісь могутні дворяни, яким подобаються люди своєї ж статі? Він намагається привабити цих дворян зміною закону?

Це безумовно мирний метод. Хоча це не те, про що варто говорити в нинішній ситуації.

— Тобто... Ти хочеш сказати, що тобі не подобаються чоловіки?

— Так.

Якщо бути точним, я б сказав, що не маю здатності закохатися в будь-кого.

Я надто зайнятий турботою про себе, тож як можу піклуватися про інших? Для мене інші люди — це просто двовимірні персонажі.

Немає потреби надто хвилюватися чи заглиблюватися в історію іншої людини, достатньо просто ставитися до неї таким чином, як вона себе проявляє зовні.

Якщо поглянути на все, як на п'єсу, всі ніби другорядні герої... Або, істоти, ніби персонажі у книзі, які діють відповідно до заданого сюжету.

— Розумію...

Дещо спустошений голос торкнувся моїх барабанних перетинок.

В мене виникли сумніви. Бути не може.

«Я був ціллю?!»

Невже всі ці натяки про одностатеві шлюби та той факт, що він прийшов охайно вбраним, були спрямовані на мене?

Оскільки принцеса, здається, не мала жодного успіху, кронпринц вирішив сам зробити хід, чи що? Я приблизно зрозумів ситуацію. Але...

«Я все можу зрозуміти, але чому ви вирішили змінити мою сексуальну орієнтацію...»

Якщо з принцесою не спрацювало, можна було просто сказати: «Гадаю, принцеса не в твоєму смаку» та знайти іншу жінку. Чому Його Високість кронпринц вирішив діяти «особисто»?

... Можливо, це через вподобання самого принца...?

Здається, я відсахнувся назад, не усвідомлюючи цього. Кронпринц махнув рукою з розгубленим обличчям.

— Це непорозуміння.

— Ах так. Гаразд.

Я б ніколи не подумав, що кронпринцу подобаються чоловіки.

Звісно, мені байдуже, чи подобаються йому жінки, чи чоловіки. Навіть якщо йому сподобається хлопець, я лише коротко задумаюсь про те, що він робитиме із спадкоємцем, і більше не цікавитимусь цим... але якщо ця людина виявиться мною, це вже інша історія.

Я незграбно простягнув руку вбік і потягнув за мотузку. Жодної реакції. Я потягнув знову. Все одно ніхто не прийшов.

Я смикав за мотузку, як божевільний.

— ... Мотузка, за яку ти зараз смикаєш, — це не мотузка для виклику прислуги, а декоративний шнур.

— Ах.

З якоїсь причини один бік мого поля зору ніби сяяв.

— Я ж сказав, що це непорозуміння.

— Так, я вірю. Зачекайте хвилинку...

Я обережно встав, зробив крок назад і підійшов до дверей.

Поглянувши на принца здивованим поглядом, я швидко розвернувся спиною, відчинив двері та крикнув у коридор.

— ... Ремембере! Ремембере!

— Маркізе. Спочатку заспокойтеся...

— Коли закінчаться приготування?

— Маркізе?

Кронпринц схопив мене за плече!

Я не знав, коли він підійшов ззаду, але почув голос поруч, відчув мурашки по шкірі та востаннє крикнув за двері.

— Ти можеш використати це для слона за три секунди, тож скоріше закінчуй!

— Слон, три секунди...?

В мене не було вибору, оскільки я вирушав у Царство Демонів.

Якби я крикнув у цей момент, Ремембер би мене почув. Навіть якби він цього не почув, інші слуги почули б і передали йому.

Тож варто було просто виграти трохи часу. Ніби нічого не сталося, я повернувся, звернувся до спадкоємного принца і спокійно заговорив.

— Я довіряю вам, Ваша Високосте. Звичайно, це непорозуміння.

— ... Але чому ти тоді так близько до дверей?

— Ах.

— ...

Після цього я був змушений затриматись через кронпринца, поки не прийшов Ремембер, і вислухати пояснення, поки непорозуміння не було вирішено.

Зрештою, непорозуміння розвіялось.

Кронпринц, мабуть, пережив великий стрес за цей короткий проміжок часу, оскільки його охайний вигляд був майже марним, але він не відчував жодного жалю.

То хто ж стояв за цим всім?

***

— Ходімо їсти!

— Ти божевільний! Не влізай у чергу!

— ... Але хіба революційні сили не тихі в ці дні?

— Здається, але... чорт забирай. Сьогодні нам дали інше завдання. Як довго Його Величність має намір нас експлуатувати?

— Ми маємо відплатити за будівлі... Скільки будинків ми знесли?

— Чесно кажучи, все це через бомби Революційної армії. Їх було так багато, що знешкоджувати їх всі по одній було б тією ще морокою! Все, що ми могли зробити, це кинути їх у небо.

— У будь-якому разі, частота інцидентів справді зменшилася останнім часом. Чому? Це через війну?

— Але чому в тебе тремтять руки?

— Неважливо. Це наслідки. Навіть так, оскільки я сьогодні відповідаю за боротьбу з революційними силами, мені потрібні препарати...

— Пхах! Гей, хлопці! Тут є покидьок, який досі не може оговтатися від наслідків!

— Справді? Минуло чимало часу відтоді, як ми використовували наркотики!

— Ох, ти слабкий покидьку. Ми маємо зробити все можливе. Так? У мене недостатньо сили.

— Ви всі замовкніть!

Гуп!

— ... Я сказав тобі замовкнути, а не покласти голову в тарілку.

— Це якийсь новий метод харчування? Їсти як собака, не використовуючи рук?

— Він не прокидається, тож не задихатиметься і не бігатиме навколо як учмелений... Круто.

— Гей, він спить. Вирубився в мить.

— Що ви всі робите...

Бум! Гух!

— ...

— ... Ка-кха-ха.

— ... Навіть після прийому ліків, які, як кажуть, мають приспати навіть диких звірів, вони все одно здатні розмовляти ще десять хвилин перед сном.

Як маркіз зміг зібрати і зараз веде за собою таких божевільних людей? Якщо це не талант, то тоді що?

У будь-якому разі, наступного разу можна буде застосувати сильніші ліки.

— Передай маркізу, що підготовка до відправлення завершена.

***

Як завжди, Деон Харт їхав на своєму коні звичним маршрутом, і дістався до гірського хребта, до якого було важко добратись.

І Імператор, і Король Демонів знали, що тут був кордон, але вони не відправляли сюди військ. Невеличка лінія кордону, якої було ледве достатньо для проїзду однієї людини, існувала виключно для Деона.

Доки сторона, до якої б примкнув Деон Харт, не була чітко визначена, два різні, але схожі монархи дали неявну обіцянку утримуватися від дій, які могли б передчасно розкрити його місцезнаходження, відправляючи когось до кордону, розташованого на гірському хребті.

Ось чому ті, хто проводжав його, щоб уникнути знищення, не йшли за ним далі в гори.

«Доки я чітко не визначуся зі стороною...»

Очевидно, що якщо його життя — не їжа, воно має термін придатності. Хоча він і був готовий до цього, його гниюче серце було чимось іншим.

Чи змовчав би Король Демонів, якби дізнався, що Імператор вирішив перемогти? Ні в якому разі.

Він засміявся, потираючи мітку кінчиками пальців.

«Хлопець, який вирізьблює щось подібне, ніяк не може бути нормальним».

Ініціатива все ще була на цьому боці, тому він не має бути надто наполегливим, але все ж варто бути готовим. Король Демонів недарма є Королем Демонів.

Деон відправив коня назад і ступив у гори. Піднявся крутою гірською стежкою, навіть не озираючись, і коли дійшов до середини шляху, почув звук, якого не мав почути.

Звук булькаючої крові. Іншими словами, звук смерті.

Він повернув голову. Трохи віддалік хтось закривав чоловіку рот і витягував кинджал, що застряг у нього в горлі.

Зелені очі, чорне волосся. Це справді нудно. Чому він опинявся всюди, куди йшов Деон?

— Круель Харт.

Він пробурмотів щось, ніби розмовляв сам із собою, і витягнув кинджал.

Круель, який дивився на труп, що впав на землю, підвів погляд і побачив Деона. Їхні погляди зустрілися, і запанувала тиша.

Свідків треба вбити. Можливо, він не встиг побачити лінію кордону через її розташування, але причина, чому він зайшов аж настільки далеко, настільки очевидна, що вбити його зараз буде правильним вибором. Особливо, якщо супротивник — підлеглий герцога, голови аристократичної фракції.

Але хоча він і добре знав це, Деон не ворухнувся. Він не хотів ворушитися. Деон зараз був надто виснажений, щоб виявляти до нього ворожість.

— ...

— ...

Круель, який тихо дивився в виснажені очі Деона в дивній тиші, невдовзі повернув голову.

У відповідь на цю неочікувану дію, Круель вдав, що нічого не побачив, і, не подаючи жодних ознак впізнавання, залишив тіло в спокої та пішов геть, ніби хотів повернутися туди, звідки прийшов.

Деон, який не міг зрозуміти думок Круеля, міг лише насупитися та дивитися на його постать, що віддалялась.