Розділ 120 — Незручне повсякденне життя (1)

Деон Харт відлучився саме в цей час. Герцог зім'яв записку та злегка насупився.

«Чому зараз...»

Скільки часу минуло відтоді, як він уклав цю угоду? Принаймні, йому потрібно було позбутися його, перш ніж справді спалахне війна із Царством Демонів.

Він глянув на Круеля і побачив, що той, як завжди, мав безвиразне обличчя. Дивлячись на його, здавалося б, спокійний вигляд, судження герцога спотворилось без причини, а куточки його рота піднялися, і він посміхнувся.

— В такому випадку я справді вражений. Деон Харт вирушив в дорогу за наказом Його Величності.

— ...

— Як йому могло так пощастити?

Чи це світ щедро благословляє його?

Якщо щоразу зазнавати невдачі та не вгадувати час, можна почати розчаровуватися.

— Сподіваюся, він скоро повернеться.

Фіолетові очі моторошно засяяли. Круель, який спостерігав за цим, опустив погляд, не кажучи ні слова.

Герцог, який нервово писав ручкою на документі в кімнаті, де вони були самі, зупинив руку, коли йому раптом спало дещо на думку.

— Тепер, якщо задуматись про це, здається, існує більше людей, яких дратуватиме відсутність Деона Харта...

Ідіоти, які прийшли до нього того вечора, коли Імператор оголосив війну з Царством Демонів і робили дурні коментарі.

Вони були справді вражені теорією про Деона Харта-вампіра і наполягали на тому, щоб її розслідували. Це було так абсурдно, що дивувало, що ці люди аристократи.

Незалежно від того, чи дивився Круель на нього незбагненним поглядом, чи ні, герцог пробурмотів з широкою посмішкою на обличчі.

— Він такий... везучий.

***

Імперія оголосила про припинення війни. Повідомлення про те, що, ймовірно, розпочнеться війна з Царством Демонів, було бонусом.

Ця новина швидко поширилася по всьому континенту. Реакція кожного королівства на це була різною.

— Дякувати богу за це...

— Ми вижили! Ми вижили!

— Уф...!

Було також королівство, яке зітхнуло з полегшенням і раділо, що грізний Імператор зупинив війну.

— Це безсоромно. Вони самі розпочали війну, а потім самі ж її й зупинили. За кого, в біса, вони нас мають?

— Якщо вони говорять, що зупиняться самі, чи повинні ми їх слухати? От же зарозумілі покидьки.

— Наше королівство ніколи не надаватиме підтримки Імперії.

Було королівство, яке відклало проблему Царства Демонів і просто розлютилося на безсоромну та зарозумілу поведінку Імперії.

— Я ненавиджу Імперію, але в нинішній ситуації головним пріоритетом є запобігання її падінню. Ми не можемо стояти осторонь і спостерігати, як вона стикається з ворогом та руйнується, коли на порозі велика біда.

— Імперія — це перша і найміцніша оборонна стіна людського світу. Якщо Імперія паде, це означатиме знищення всього людства. Війна вже поглинула значну кількість ресурсів і військ, тому ми не можемо просто сидіти склавши руки і розслаблятися.

— Навіть якщо нам не подобається Імперія, ми мусимо допомогти їй зараз. Щось потрібно зробити.

Було також королівство, яке було розумнішим.

І, як не дивно, між усіма цими королівствами було виявлено спільну рису. Імператор, який першим дізнався про це зі звіту, м'яко посміхнувся і показав зуби.

— Схоже, дії герцога спрацювали досить добре.

Серед багатьох лідерів всіх цих королівств, принаймні одна спільна риса заслуговувала уваги.

Як не дивно, навіть королівства, які виявляли сильну ворожість до Імперії, ніколи не вимовляли порожніх слів на кшталт: «Ми б воліли бути на боці Царства Демонів».

***

Я викинув тонік.

Ремембер справді піклувався про мене. Я так неймовірно хвилювався, що цей страшний дворецький знайде докази та почне допитувати, якщо я покину його у світі людей, та зрештою перейду до Царства Демонів.

Можливо, тому що це була рідина, вона була неймовірно важкою.

У будь-якому разі, я дістався до Замку Короля Демонів без жодних серйозних проблем. Після того, як мою особу підтвердили, я впевнено зайшов... Що це? Щойно я увійшов до замку, майже всі демони, що проходили повз, повернули голови до мене.

Подібне відбувалось і раніше, але ніколи до цього на мене не дивились із такою палкою цікавістю, то в чому ж справа?

— Пане Аруте!

— Це Демон Арут!

— Пан Арут прибув!

— Ласкаво просимо!

— Нехай живе Арут!

— Нехай живе Арут!!!

Що це? Що це ще за «Нехай живе Арут»?

Навколо збиралось все більше й більше демонів. Я завагався і відступив через їх надзвичайний натиск.

У будь-якому разі, демони з червоними брошками у формі серця на грудях підіймали руки вгору та кричали «Нехай живе Арут!». Так страшно!

У мене не вистачило сміливості прорватися крізь них і побігти аж до центру міста, тому я просто завмер і здригнувся, коли натовп розступився і з'явилася дівчина.

— Пааане Аруте! Ласкаво просимо!

— ... Рірінель?

— Так!

Боже мій, Рірінель! Ти прийшла мене врятувати!

Тепер, коли командирка Одинадцятого загону з'явилась, ці божевільні мають відступити. Коли я подивився на Рірінель з цією думкою, дещо привернуло мою увагу. Дещо червоне на її грудях...

Мій мозок на мить застиг.

« ... Що? Чому на грудях Рірінель ця брошка?»

Крім того. Одяг також був дещо дивним.

По центру чорного капелюха, який носила Рірінель, була вишивка у формі червоного серця. Мені було досить неспокійно, адже я бачив таку червону вишивку навіть на чорній тканині, яку демони навколо тримали в руках...

— Майстре! Це наша лідерка!

— Ох, лідерка культу!

... вона лідерка культу?

Напевно, ні. Точно ні. Ця мила дівчинка не могла зробити щось подібне. Хоча вона й демон.

Рірінель розправила чорну тканину в руці, легенько розтоптуючи мою надію на те, що сталася якась помилка. Тканина з вишитим посередині червоним серцем затріпотіла, і водночас пролунав жахливий рев.

— Вааа!

— Хай живе Арут!

— Хай живе Арут!!!

Зрештою, ці демони були вірянами культу Арута?!

Це, звичайно, здавалося ненормальним і раніше, але коли ж це стало таким химерним? Що робив Король Демонів, що все так закрутилось?

Я озирнувся на Рірінель, яка, здавалося, була винуватицею всього цього. Вона дивилася на демонів, які кричали «Хай живе Арут!» з щасливою посмішкою.

— Рірінель?

— Так, пане Аруте!

— Що це все таке? Що означає це «Хай живе Арут»?

— Це демони, які поважають вас, пане! «Хай живе Арут! — це скорочення від «Хай живе пан Демон Арут!». Як ви себе почуваєте?

— Як... як почуваюсь... Ах, мій кров'яний тиск....

О ні. Варто заспокоїтись. Якщо мій кров'яний тиск значно підвищиться або я почну блювати кров'ю, Бен точно прибіжить. Тоді я не зможу почати працювати відразу, щойно прибуду до Замку Короля Демонів.

Мені було важко заспокоїтися, і я тихо покликав Рірінель.

— Що... хто тобі про це розповів?

— Я довірила розслідування командирці Другого загону! Я чула, що релігії в людському світі такі, чи не так?

— Це зовсім не так...

Девелланія!

Навіщо всі ці ігри? Що, як ти так зіпсуєш невинну дитину?

Для початку мені треба позбутися цієї тривожної групи. Оскільки Рірінель — лідерка культу, я можу її попрохати, чи не так?

— Дякую, але я трохи втомився... Можеш попросити їх піти?

Прямо зараз.

Було б краще, якби вони розійшлися назавжди.

— О, це...! Звичайно! Вибачте, пане Аруте. Мабуть, я надто захопилась...

Рірінель панічно махнула рукою. Ніби нічого й не було, великий натовп раптово зник.

Рірінель подивилася на тло, яке стало набагато тихішим, ніж раніше, і обережно заговорила.

— Ви йдете до Короля Демонів? Я проведу вас до нього.

— ... Будь ласка.

Якщо лідерка культу буде поруч зі мною, ці божевільні не чіплятимуться до мене.

Це була справді жахлива церемонія привітання.

***

— Ти тут. Ти повернувся швидше, ніж я очікував.

Король Демонів, який сидів за своїм офісним столом і обробляв документи, підняв голову та посміхнувся.

Однак, вже за мить посмішка зникла з обличчя Короля Демонів, коли він зустрівся з червоними очима. Його очі звузилися, ніби він щось помітив.

Він встав зі свого місця, повільно підійшов і став перед Деоном.

— Ти...

Він злегка зігнувся в талії, наблизив обличчя до нього та встановив зоровий контакт. Моторошні інвертовані в кольорах очі зазирнули в червоні напроти.

— Ти дізнався щось важливе.

Що? Що ж це?

Що ж він почув такого, що це зробило цю людську дитину такою нездатною керувати мімікою?

Здається, він казав, що справляється з цим по-своєму, але не можна обдурити очі Диявола, який прожив так довго.

Він простягнув руку, схопив Деона за підборіддя та підняв його. Встановив зоровий контакт, ніби бачив його наскрізь, і тихо запитав, ніби щось декламуючи.

— Хочеш мені розповісти?

— ...

— Мабуть, ні. Адже ти хвилюєшся, як я сприйму цю інформацію? Думаєш, що твоє життя може бути в небезпеці?

Відповіді не було.

Король Демонів справді зміг отримати вирішальну відповідь, відштовхуючись від його поведінки.

Якби це була інформація про Короля Демонів чи Імператора, Царство Демонів чи Імперію, він би не був такий схвильований. Однак його мовчання було надто відвертим, щоб вважати, що він обрав бік Імператора. Якби він справді був на боці Імператора, він би переконливо доводив свою позицію.

Отже, залишається лише...

— Імператор все ж наважився.

— ... Це правда.

— Як шкода.

Що ж, час був вдалий, тож це цілком природно.

Він промовчав про це, бо був приголомшений, чи просто не хотів, щоб Король Демонів дізнався?

Ймовірно, останнє. Якщо він дізнається про це, незважаючи на невдоволення Імператора, Диявол також приєднається.

— Якби я не помітив, ти б не сказав мені цього до кінця, правда?

— ...

— Все гаразд. Не те, щоб я не розумів.

Але...

Це справді слід було вирішити.

Рука, що тримала його підборіддя, ковзнула вниз і обхопила шию. Природним чином, його великий палець дістався до місцезнаходження клейма і міцно натиснув на нього, і тіло Деона тихо затремтіло, ніби його лякала ця ситуація.

— Я впевнений, що ти знаєш, де тобі варто бути.

Деон думав, що Король Демонів відпустить його, якщо він втече?

Незалежно від того, наскільки вільно він міг подорожувати між Імперією та Замком Короля Демонів, важко забути про це.

[Саме тут тобі потрібно бути.]

— Не відповіси?

— ...

— Чи мені знову вчепитися за твою штанину?

Він примружився та посміхнувся.

Чоловік відпустив Деонову нечутливу шию та розвернувся, щоб відчинити вікно. Перед ними розгорнувся відкритий пейзаж з чітко видимими трьома круглими місяцями.

— Хіба місяць не гарний?

— ...

— Ти чутливий до сонячного світла. Тож обери місце, де тобі не доведеться турбуватися про сонце. Тут завжди ніч, але місяць такий яскравий, тож що не так?

На цьому тлі він розкинув руки до Деона та широко посміхнувся. Він був освітлений яскравим місячним світлом.

— Якщо ти залишишся тут, усі демони, крім мене, вклоняться тобі. Ні, якщо схочеш, я теж вклонюсь.

Якби хтось об'єктивно запитав Диявола, чи Деон Харт гідний того, щоб зайти так далеко, щоб його залишити у Царстві Демонів, він би без вагань похитав головою.

Однак для Короля Демонів було важливіше за все знайти когось, хто міг би прогнати його нудьгу, а також важливо було виграти приховану гру, в яку він зараз грав з Імператором.

Ось чому він міг говорити подібне без вагань.

— Якщо ти чогось хочеш, я дам це тобі. Якщо обереш це місце, я не стану звертати особливої уваги на те, що ти буваєш у людському світі, як я робив досі. Якщо хочеш землю людського світу, я можу завоювати її та віддати тобі.

Через своє становище, володар Імперії мав багато обмежень щодо того, щоб дарувати щось Деону Харту.

Але це місце, де влада Диявола була абсолютною. Король Демонів був упевнений, що може дати йому більше, ніж вже дав йому Імператор, незалежно від того, чого той схоче.

Йому хотілось трохи наполегливіше натиснути та отримати чітку відповідь, але...

«Я можу тиснути лише до такої міри».

Якщо тиснутиме сильніше, Деон може збожеволіти.

Король Демонів слухняно відступив.

— Тож подумай добре.

Деон, не сказавши ні слова, обернувся, коли Диявол жестом дозволив йому піти.

Коли він дійшов до дверей, зробивши лише кілька кроків, Король Демонів докинув йому в спину, ніби забув про щось раніше.

— Ласкаво прошу назад, але мітка не буде знята.

Знаючи, що він повинен вважати себе щасливчиком, адже до клейма не було додано нічого, крім функції відстеження місцезнаходження, Деон відповів тишею та відчинив двері.