Розділ 122 — Незручне повсякденне життя (3)

Девелланія, яка з'явилася, як шторм, викликала величезний стрес, але втекла так само стрімко, як вітер.

Це не було великою проблемою, але мені потрібно було дещо дізнатися про Рірінель та культ Арута, тому я почав говорити обережно, і ніби вона, відчувши, що я хочу спитати, просто бігала очима туди-сюди та бурмотіла виправдання.

[Весело насміхатися з наївних людей, тож...]

[ ... ]

[Вибач!]

І вона була такою спритною, коли вистрибнула у вікно.

Коли я в ту ж мить поклав руку на віконну раму та подивився вниз, вона вже була далеко. А коли я пізніше знайшов її, вона сказала, що вирушила тоді на завдання...

«Ну... добре, отже якийсь час вона не буде мені надокучувати одягом».

Я вирішив мислити позитивно.

Після цього минув час у повному неробстві.

Як завжди, мені не було чим особливо зайнятися в Замку Короля Демонів. Час від часу я міг отримати раптове завдання, коли мене викликали озброєним, але це також було дуже рідко.

Тож можна сказати, що це моє повсякденне життя. Зараз не було потреби хвилюватися.

— ... Трясця.

Я хвилююся!

Не встиг я озирнутися, як кинув куб убік і встав. М'яке ліжко спокушало мене полежати довше, але це не спрацювало, бо мені було незручно.

З якоїсь причини, мені здавалось, що мені не варто залишатися на місці. Мені здавалось, що мені варто негайно щось зробити...

Я покликав Еда, який стояв в кутку кімнати і нервово закочував очі.

— Еде.

— Так, пане Аруте.

— Які плани на сьогодні?

— Увечері зустріч командирів загонів.

— Щось ще?

— Нічого.

Я не знаю, чим зайнятись, то що я можу зробити?

— Бляха.

Тривога перетворювалась на роздратування, а мої емоції збуджувались.

Надмірні емоції затьмарювали та притуплювали голос розуму. Це паршиве життя — відстій. Що ж, в біса, я роблю? Я бурмотів усілякі грубі слова, і саме після того, як пробурмотів: «Хотів би я, щоб усе це зникло», я усвідомив його присутність.

Ед був блідий і дивився на мене тремтячими очима.

— Ах...

— ...

Правильно, варто стежити за своїм язиком. Мабуть, я теж занадто звик до Царства Демонів. Коли бачу, як він так нервує і навіть лякається.

« ... Я маю вибачитися, правда?»

Не хочу, щоб мене без причини ненавиділи місцеві демони. Я швидко відкрив рота, щоб продовжити свої слова.

— Еде.

— Так... пане. Вибачте.

— Чому ти вибачаєшся... ні...

Я помилився! Я не повинен був питати!

Зі свого досвіду я зрозумів, що питання про причину неочікуваного вибачення лише погіршують ситуацію... Мабуть, я не здатен не говорити певні речі рефлекторно.

І справді, обличчя Еда стало ще сірішим, його губи затремтіли, і він ледве зміг відповісти.

— Бо я не можу зникнути... Я змусив пана Арута почуватися некомфортно. Вибачте.

— Ах.

Ось що я почув. Чому він тут?

— Добре, я приймаю вибачення. Тож, чому ти тут?

— Вибачте...

— Ні, я не сварюся... Я просто питаю, бо мені справді цікаво, чому.

Я енергійно махнув рукою і спробував заспокоїти Еда.

Він зазвичай був у своїй кімнаті. То чому зараз тут? Щось сталось з його кімнатою? Диявол хоче, щоб я вийшов назовні?

— Король Демонів... сказав мені залишатися поруч із паном.

Ах. Наказав спостерігати.

Говорячи це, він дивився мені в очі, ніби намагаючись перевірити, чи не почуваюсь я так, ніби мене вдарили ножем у спину. Звичайно, це трохи дратувало, але я не мав наміру злитися на бідного лейтенанта. Я не був достатньо сміливим, щоб злитися на демонів.

Замість того, щоб щось йому сказати, я втримав язика за зубами та приніс назад кубик, який викинув. Коли я намагався спорожнити свої думки, випадковим чином складаючи головоломку, щоб придушити тривожні почуття, які все ще пульсували всередині, Ед обережно заговорив.

— Якщо ви не проти... як щодо того, щоб оглянути зовнішній замок? Це може допомогти вам почуватися краще.

— Зовнішній замок...?

Так, я занадто занурився в самоаналіз.

Минув вже деякий час відтоді, як я був у Замку Короля Демонів, тож я вже звик до нього, тому було б непогано ще раз оглянути його.

Звичайно, мене не відпустять самого, лише за умови, якщо Ед піде зі мною як супровід. Я ще не був достатньо готовий, щоб ходити зовнішнім замком наодинці. Ймовірно, так буде до кінця мого життя.

Але мені слід було двічі подумати, перш ніж відповідати.

— Добре...

Майже одночасно зі ствердною відповіддю я згадав, що біля замку блукали божевільні фанатики.

— Але...

Як було б чудово, якби я міг забрати слова назад. Я на власному досвіді відчув небезпеку від таких необережних слів і дій.

Навіть якщо я пошкодую про це, нічого не зміниться. Бо обличчя Еда вже проясніло від радості. Як я міг змінити свої слова, звернені до цього обличчя? Я був би радий, забрати їх назад, але якби всі ці емоції замінилися роздратуванням чи гнівом...

Я стримав своє тремтливе тіло. Не знаю, не впевнений, що зможу з цим впоратися. Мені краще просто піти. Трясця.

Нічого не можу з собою вдіяти. Тепер, коли все так склалося, у мене немає іншого вибору, окрім як залишатися з Едом, що б не сталося.

— Бажаєте переодягнутися?

— Гм...

Цього разу я не відповів поспішно.

Спочатку я подивився на свій одяг. Він не такий вже й поганий... але хотілося б, щоб він був менш помітним. Якомога непомітнішим для фанатиків.

«Крім того, зараз ніч у Царстві Демонів».

Добре, просто вдягну повністю чорний одяг. І переважно ходитиму в тіні, куди не потраплятиме місячне світло.

Прийнявши рішення, я відчинив шафу та дістав чорний одяг, даючи відповідь із затримкою.

— Я збираюся переодягнутися. Будь ласка, вийди.

— ...

Чому він не відповідає?

Коли я озирнувся, то побачив, що Ед дивився на мене тремтячими очима. Ні, коли я придивився уважніше, то побачив, що його тремтячий погляд був прикутий до одягу в моїй руці.

... Чому?

— ... Це чітке попередження для усіх. Зрозуміло.

— ?

Яке попередження?

Гей, мені справді варто так йти? Я починаю хвилюватися без причини!

Двері зачинилися без звуку, і я, залишившись наодинці, тихо підняв свій одяг і пильно подивився на нього.

«Як би я на це не дивився, нічого поганого в ньому немає..»

Я відчув неспокій без причини. Мені слід було одягнути щось інше.

Звичайно, я не відставив ідею вдягнутися в чорне, тому дістав з шафи ще один темний костюм. Завдяки тому, що Король Демонів дав мені багато чорного та темно-синього одягу, не було жодної проблеми з тим, що мені не вистачить іншого одягу, щоб замінити цей.

Ефект чорного одягу був дивовижним!

Ніби фанатики з минулого були лише ілюзією, ніхто насправді до мене не підходив. Радше, кожен уникав мене як тільки міг, але чи можна повірити в те, що серед них були навіть демони з брошкою у формі червоного серця?

«Хай живе чорний одяг!»

Ніколи не думав, що це буде ефективно для відлякування демонів.

Не думаю, що справа була в самій мантії, чи в тому що це був саме такий одяг? Якщо я носитиму його занадто часто, він може втратити свою ефективність, тому мені доведеться використовувати його лише час від часу.

Я йшов вулицею, почуваючись набагато спокійніше.

***

Демон Арут був у поганому настрої.

Після того, як ще давно він одягнув чорний одяг і перекинув тарілку в ресторані, «чорний одяг», якщо він вдягав його у Замку Короля Демонів, вважався попередженням про його поганий настрій.

Повністю чорний, без жодних інших відтінків чи прикрас. Як би почувалися демони, якби побачили командира Нульового загону в такому вбранні?

— Якщо розгнівати його, можна померти.

— Треба бути непомітними.

— За потреби, я міг би використати всю свою магічну силу, щоб втекти... Ах, магія ж заборонена.

— Тобто я помру в будь-якому випадку або від рук Короля Демонів чи пана Арута... Чи не так?

— Не знаю, але навіть якщо помирати, краще б мене вбив Король Демонів чи інший командир загону. Скільки б я про це не думав, не думаю, що смерть від рук пана Арута буде легкою.

Він людина, яка зазвичай перебуває лише у своїй кімнаті. Той факт, що він навіть вийшов назовні, ймовірно, означав, що він збирається зловити цапа-відбувайла та вбити його.

Всі поважали Демона Арута, але власне життя важливіше. Демони почали потроху уникати його та повертатися.

Те саме стосувалося й вірян культу Арута, які носили брошки з червоними серцями. Їх причина трохи відрізнялась, адже вони не могли дозволити, щоб пан Арут почувався гірше.

— Я нічим не можу допомогти, але не можу ще більше засмутити пана Арута!

— Давай добре сховаємося. Якщо серед нас буде хтось, хто образить пана, його негайно відлучать від культу.

— Хай живе Арут!

Знали вони про ситуацію чи ні, нерви всіх незліченних демонів були зосереджені на одному, і коли його блукаючі кроки без мети ненадовго зупинилися посеред дороги.

Водночас демони, що спостерігали, затамували дихання.

У напруженій тиші куточки його рота мовчки піднялися.

«Як страшно».

Чи це тому, що він рідко знаходив цапа-відбувайла? Можливо, це було тому, що він знайшов щось, що його ще більше розгнівало.

На його обличчі була посмішка, яка, мабуть, не означала нічого доброго.

***

Хіба я не казав якось, що розмір Замку Короля Демонів схожий на розмір маленького міста в Імперії?

Річ не лише в розмірі. Можна з упевненістю сказати, що Замок Короля Демонів був маленьким містом.

Замок Короля Демонів значною мірою був поділений на внутрішній та зовнішні замки. Якщо порівняти це зі столицею Імперії, то аналогом внутрішнього замку буде імператорський палац, а зовнішнього — місто всередині стін за межами імператорського палацу.

У внутрішньому замку перебували ключові фігури, такі як Король Демонів, командири загонів та самі загони, а також прислуга, яка відповідала за добробут цих демонів, а у зовнішньому ж замку розміщувались звичайні солдати-демони та...

«Ох, я не знаю».

Як я міг запам'ятати всі ці посади?

У будь-якому разі, у зовнішньому замку знаходились різні демони, які обіймали неймовірно різноманітні посади. Атмосфера тут була схожа на вулиці міста світу людей.

Єдина відмінність полягала в тому, що на вулиці продавали просту їжу... ах, хіба можна це називати «продажем»? Адже всередині Замку Короля Демонів не було обігу грошей.

У будь-якому разі, навіть такі вуличні торговці розміщувались в ретельно продуманих місцях.

Ресторани, вуличні ятки, бари, тренувальні майданчики просто неба тощо... Все, що існувало у зовнішньому замку, було розміщено одне за одним у найефективніших місцях Королем Демонів у співпраці з вищим класом.

«Якщо ворог прорветься через ворота замку, все це стане щитом, що блокуватиме шлях, і прикриттям для раптової атаки».

Або ж це може перетворитися на наступальну зброю.

Яким би не був першочерговий намір, зараз мені здавалось, що це звичайна міська вулиця. Оскільки тут не було обігу грошей, її можна вважати кращим місцем, ніж людський світ.

Мабуть, тут комфортно, бо навколо не було демонів. На моєму обличчі вперше за довгий час з'явилася посмішка.

Ед, який тихо спостерігав за мною збоку, вказав кудись пальцем, ніби відволікаючи мою увагу.

— Пане Аруте, оскільки ви давно не виходили, як щодо того, щоб щось спробувати?

— Я не голодний...

— Розумію. Вибачте...

— Але я поїм.

— ...

Бо, а чому ні?

Виглядало смачно.

«Ням».

Шашлички, я не міг розібрати, з якого м'яса вони зроблені, були дуже смачні. Не варто хвилюватися, звідки це м'ясо. Головне, щоб воно було смачним.

Я дивився на Еда, вдаючи, що не помічаю того, що відбувалось в куточку мого зору. Він щось шепотів демону, який простягнув мені шампур.

Мені здавалося, я чув, як він каже щось на кшталт: «Не нервуйся» або «Ти хочеш померти?» Гадаю, Ед надто роздратувався, бо той демон тремтів надто сильно, коли простягнув мені шампур.

«Ну, він так сильно тремтить, що навіть я це помітив».

Було так смачно, що у нас мало не закінчився соус.

Я думав, що це тому, що він боявся Еда, тому поспішив сам взяти шампур, але цей безсердечний лейтенант проявив ініціативу і взяв його в свої руки.

У будь-якому разі, я подумав, що якщо залишу це так, то станеться щось неприємне, від чого серце бідного демона зупиниться, тому я проковтнув м'ясо та поспішно покликав Еда.

— Еде.

— Так, пане Аруте.

— Я хочу ще оглянутись, можеш показати мені дорогу?

— Ах так. Добре. Будь обережний.

Він, котрий попереджав демонів до самого кінця, поспішно підійшов до мене.

— На чому бажаєте зосередитися?

— Ну... Було б добре мати можливість змінити атмосферу.

— Якщо це зміна атмосфери...

Він подумав хвилинку та зробив крок.

Покірно йдучи за Едом деякий час, ми дістались відкритого входу на тренувальний майданчик.

«Напевно, він хоче запропонувати тренування».

З якоїсь причини я думав, що він поведе мене в нормальне місце, але зрештою все виявилося так.

Я глибоко зітхав подумки та думав про те, як уникнути ситуації, коли мені довелося б взяти до рук зброю, але Ед, який, як я думав, проведе мене прямо всередину, підійшов до демона, який видавав зброю біля входу, і щось сказав.

Обличчя демона стало стурбованим після його слів.

— Принеси.

— Але...

— Я отримаю дозвіл. Тож, якщо ти не хочеш померти...

Ні, ну чому? Я попрохав про щось, щоб змінило б атмосферу. То чому він погрожує іншим демонам смертю?

Якщо так продовжиться і далі, я залишусь винним. Я подумав, що не можу більше витрачати час на пошуки місця, куди можна викинути шампури, тому просто взяв їх у руки та підішов до них.

— Еде, що тепер...!

Почувся зловісний звук.