Розділ 123 — Незручне повсякденне життя (4)

Звук носка черевика, який зачепився за щось. Ознака того, що я падав.

Я рефлекторно махнув руками, щоб утримати рівновагу. Із запізненням я зрозумів, що це може виглядати негарно, тому свідомо стримався і простягнув руку, щоб торкнутися землі, стіни чи чогось іншого.

— ... Еде?

— Так... Пане Аруте. Вибачте.

Ед схопив одну з моїх рук і підняв її. Я не впав, бо моє тіло безпорадно підняла неймовірна сила... але.

Я почув, як Ед клацнув язиком.

— Отже, якщо ти не хочеш померти, віддай це мені...

Здається, він щось тихо бурмотів, але я не міг чітко розчути. Він скаржився на те, що я мало не впав? Ні, судячи з того, як Ед вибачився переді мною, не думаю, що це так.

Відчуваючи тривогу, я тихо відвів очі та зустрівся поглядом з демоном, який щойно слухав погрози Еда. Його обличчя повністю зблідло. Я перевів очі, стежачи за поглядом хлопця, який був так наляканий, що майже перебував у паніці. Моя рука, яку тримав Ед, привернула мою увагу.

Якщо бути точним, то гостро вирізьблена дерев'яна шпажка в тій руці.

« ... ах».

Я мало не вштрикнув її в того хлопця, коли падав. Це була б велика проблема. Не дивно, що цей демон так зблід.

Скоріше, він перебував на межі життя і смерті?

Коли твоє життя в небезпеці через чиюсь помилку, твої емоційні зміни зазвичай коливаються від здивування до страху та гніву. Здається, демон переді мною вже досяг стадії страху.

Навіть якщо я вибачуся, чи справді він це прийме?

Ед, який спостерігав за моїм виразом обличчя, оскільки ми опинились у ситуації, що загрожувала чиємусь життю, обережно відкрив рота.

— Я перепрошую, що наважився перегородити шлях пану Аруту. Але зараз не найкращий час вбивати демонів Замку Короля Демонів.

— ...

— Навіть Королю Демонів це не сподобається.

Останні слова містили вираз страждання через те, чи справді нормально говорити щось подібне.

Я ніколи не намагався вбити демонів. І яким би гострим він не був, те, що я тримав у руці, зрештою, лише тонкий дерев'яний шампур. Демон ніяк не міг би померти від чогось такого.

« ... Що я маю на це відповісти?»

Ед рухався швидше, ніж я встиг придумати доречну відповідь.

Чоловік, який дивився на мене з порожнім поглядом, вибачився за свою грубість, відпустив мою руку, яку тримав весь цей час, і зробив кілька кроків в сторону. Лише після того, як він забрав у мене дерев'яний шампур і глянув на мене стурбованим поглядом під приводом того, що допоможе мені винести сміття, він повернув голову і поглянув на демона... точніше, схопив його за комір.

« ...?!»

***

Як і очікувалося, один із демонів мало не загинув.

Трохи заспокоювало, що в нього в руках не було справжньої зброї, але було неочікувано, що він використає дерев'яну шпажку.

Це була всього лише тонка дерев'яна паличка, яка легко ламалась, якщо стиснути її в руці та застосувати навіть найменше зусилля, але гострий кінець може бути небезпечним залежно від того, де і як його використати.

Пан Арут спробував встромити її демону в очі.

«Причина, мабуть... у тому, що він змусив його занадто довго чекати».

Навіть якщо ні, йому мабуть було некомфортно і він був роздратований тим, що його дорогоцінний час витрачається на таку марну суперечку.

Ед вважав, що не повинен змушувати Арута чекати надто довго, тому він навіть люб'язно пояснив, що якщо той демон не бажає померти, то краще хай швидше віддасть йому те, що він попросив. Це не тому, що він хвилювався за демона перед ним, а тому, що він бажав запобігти тому, щоб пан Арут спробував вбити цього хлопця і виявився втягнутим у бійку.

«Навіть якщо це не так небезпечно, як коли він випив алкоголь, його стан все одно був би загрозливим...»

Але перш ніж Ед встиг закінчити люб'язне пояснення, Демон Арут рушив.

Ніби його терпіння вичерпалося, він схопив дерев'яний шампур, що залишився від шашличків, і покрокував сюди, без вагань замахнувшись рукою в бік очей демона. Розмах був досить загрозливим.

«Чи варто мені його зупинити?»

Не відомо, скільки Ед думав про це за цей короткий проміжок часу.

Чи варто йому зробити щось таке, що образить пана Арута, якому й так некомфортно, чи просто почекати й подивитися?

Зупинивши Арута, Ед поставить під загрозу одне життя, але Демон Арут, пробуджений вбивством цього хлопця, стане загрозою для безлічі життів.

Хоча останній варіант мав перевагу у вигляді більших шансів на виживання порівняно з першим, Ед, вірний підданий Замку Короля Демонів, обрав перший.

Обличчя хлопця зблідло, коли він надто пізно усвідомив, що майже потрапив у халепу. Коли Ед побачив це жалюгідне видовище, не міг не клацнути язиком.

— Отже, якщо ти не хочеш померти, віддай це мені...

... Він же його попереджав.

Ед повільно перевів погляд і подивився на вираз обличчя пана Арута. Він дуже засмучений? Він, мабуть, сердився.

У будь-якому разі, тепер час переконати його. Ед насилу відкрив рота.

Чи матимуть сенс його слова? Відповіді на його щирі вибачення не було.

Здавалося, Ед не мав наміру робити щось ще, тому він озирнувся і поспішно взяв дерев'яну шпажку з його рук. На щастя, вдалося позбувся всіх турбот завдяки цьому.

... Він більше не буде так раптово діяти.

Замість того, щоб вимастити руки в крові, пану Аруту, який перебував в незручному стані, краще спочатку позбавитись цієї штуки. Оглянувши його стурбованим поглядом, Ед обернувся і схопив демона, що трусився від страху, за комір.

***

— Ти бачив це? Пан Арут сердиться. Тож, сподіваюся, ти розумієш, що це твій останній шанс.

— Зараз, будь ласка, зачекайте хвилинку.

Так, це правда... Я вже звик до того, що мене використовують як причину...

Я мовчки спостерігав за розвитком ситуації.

Дії демона були швидкими. Невдовзі Ед зміг отримати у хлопця дві палички.

... палички?

«Виглядає просто. Ти так метушився, щоб отримати це?»

Це просто паличка. Її зовнішній вигляд такий простий, що я не можу придумати нічого, крім цього слова.

Поки я не міг повернути собі дар мови через абсурдність ситуації, Ед підійшов до мене і простягнув паличку. Він відкрив рота, ніби планував щось пояснити, але швидко закрив його.

— Пане Аруте, будь ласка, вибачте мене на хвилинку. Це річ, для використання якої потрібен дозвіл від Короля Демонів...

— ...?

Це щось, на що потрібно отримати дозвіл від Диявола? Не було потреби витрачати на подібне стільки уваги...

Я ненавмисно простягнув руку, але було вже надто пізно. Швидкий лейтенант дістав камінь зв'язку та одразу ж зв'язався з Королем Демонів, перш ніж я встиг його зупинити.

— Еде? Що відбувається?

Ха-ха... Ти так швидко дієш...

Чорт забирай.

— Пан Арут в поганому настрої, тому я хотів би спробувати використати паличку-сніжинку. Я хотів би запитати, чи можна її використати.

Паличка-сніжинка? Що це взагалі таке, що називається як дитяча іграшка?

У мене поганий настрій? Відколи?

— Е-ем...

Ед, який збирався щось сказати, скоса поглянув на мене, ніби спостерігаючи за мною.

Гадаю, я щось прочитав у цьому ваганні, але знову почув голос Короля Демонів.

— Звісно, звісно. Ти, мабуть, здогадався і знайшов відповідне рішення. Це здається досить серйозним, тож не соромся використовувати це скільки завгодно. Я подбаю про решту.

Не роби цього. Тобі не потрібно давати дозвіл.

Чому це в мене поганий настрій? Я не дитина. І чому Диявол піклується про таке?

Було так багато речей, об які я міг спіткнутися, тож зрештою тримав язик за зубами. Коли я подивився на Еда очима, що звільнилися від надії і втратили душу, він здригнувся, підняв паличку в руці та швидко почав пояснювати.

— Просто відріжте кінець ножицями та спрямуйте паличку до неба.

— ... Що ж тоді станеться...

Я не встиг закінчити речення.

— Повідомлення для всіх жителів Замку Короля Демонів. Командир Нульового загону Демон Арут планує випробувати раніше розроблену паличку-сніжинку. Жителям Замку Демонів не варто лякатися від раптової зміни клімату, продовжуйте виконувати свою роботу.

Раптова зміна клімату?

Сумнів тривав лише мить. Демони не тільки вміють використовувати магію, але й створюють та застосовують магічні інструменти у повсякденному житті. Використання магії наразі заборонено... але оскільки ця штука була розроблена раніше, вона класифікувалась як магічний інструмент.

Оскільки її назва «паличка-сніжинка», невже вона викликає сніг чи щось таке?

Природно, промова, виголошена безпосередньо Королем Демонів, сильно привернула увагу демонів.

— Тест? Хіба його вже не проводили?

— Тссс, хіба ти не знаєш, що це просто відмовка? Пан Арут в поганому настрої, тому вони намагаються вирішити цю проблему мирним шляхом.

— Цікаво, чи спрацює це на пана Арута...

— Оскільки він із світу людей, це не означає, що взагалі немає жодного шансу. Сподіватимемося, що це спрацює.

— Нам доведеться докласти чимало зусиль, щоб прибрати все за ними потім.

Я не чув їх чітко, але знав, що говорили про мене.

Здається, демони обговорювали слова, які щойно почули, але мені було так соромно, що я навіть не міг підвести погляд.

«Я сказав, що це неможливо... Я хочу додому...»

Якщо я піду до резиденції маркіза, мені захочеться повернутися сюди знову. Тож справді немає місця, де мені можна було б почуватися комфортно?

Я витер своє розпашіле обличчя та зосередився на глибокому вдиху, щоб заспокоїти свій розум.

Тим часом Ед, який отримав ножиці від іншого демона, відрізав кінець палички та спрямував її до неба. Щось вилетіло з відрізаної частини та вибухнуло в повітрі.

«Це була бомба? Ну... Я не особливо здивований».

Сила бомби була в межах очікуваного діапазону. Ед не зробить нічого, що зашкодить моєму тілу, тому немає чого боятися. Проблема в реакції інших демонів...

Це очевидно. Якщо так відкрито об'явити про щось, що їм зашкодить, звісно, вони звинувачуватимуть мене, чи не так? Моє життя знову стало коротшим. Ха-ха.

Минуло багато часу відтоді, як я був звільнений від цього почуття, тому я дивився на небо, де вибухнула бомба, напівмертвими очима. Але я не зміг не розширити очі.

Білі, холодні пухнасті кристали, що падали вниз, як пелюстки квітів.

— ... Сніг?

— Так. Вам подобається? На відміну від Царства Демонів, де немає зміни клімату, у світі людей іноді йде сніг, тому я подумав, що це може допомогти підняти настрій пана Арута...

— Це дійсно не так вже й погано...

Такий мирний метод. Гадаю, демони теж знали, як використовувати цей інструмент. Тож чому вони так відреагували?

Я простягнув руку і впіймав сніжинку. Холодна. Це справжній сніг. Цікаво, навіщо взагалі було робити подібне оголошення?

Відповідь на моє запитання прийшла швидко.

— Сміття падає з неба...

— Ми повинні це прибрати...

— Що ми можемо зробити... Це те, що подобається пану Аруту... Це краще, ніж померти від його рук. Правильно... давайте замовкнемо і приберемо...

— Ха-ха-ха-ха. Все добре, тож сподіваюся, вони не використовуватимуть це занадто часто...

— Сподіваюся, вони не запустять ще й червоний... це ж не спрацює, правда?

Ах...

Я зрозумів.

Вони ніби частково приголомшені. Що мені робити? Мені стало їх шкода, і я озираюся навколо, але, не усвідомлюючи цього, Ед поклав мені в руку ножиці та закликав теж відрізати край палички. Ні, справа не в тому, що він не помітив цього, справа в тому, що йому просто було байдуже.

Він здавався безсердечним покидьком.

Однак, було приємно побачити сніг після довгого часу, і я хотів спробувати сам це зробити, тому вдав, що нічого не помітив, і взяв ножиці.

Ед здивовано вигукнув, побачивши моє забинтоване зап'ястя.

— Ах, пане Аруте, ваша рука... Я сам відріжу.

— Ось і все.

Минув деякий час відтоді, як до мене ставились як до дитини, тому мені це не сподобалось.

Звичайно, це не було моїм наміром, але я більше не хотів, щоб до мене так ставилися, тому я тримав паличку в одній руці, а ножиці — у зламаній іншій та цілився в позначену лінію.

« ... Мої руки тремтять».

Моя пошкоджена рука продовжувала тремтіти, і я не міг правильно відміряти кут порізу.

Це не спрацює. Я перемістив пальці руки, яка тримала кінець палички, ближче до позначеної лінії та знову натиснув на ножиці.

Аж раптом.

— ... Ах.

— Ваша рука...!

Для початку, я зміг відрізав кінчик. І одразу ж перемістив руку так, щоб лінія зрізу була спрямована до неба.

Бах! Почувся той самий гул, що й раніше, і червоні сніжинки почали падати серед білого снігу. Мені здалося, що я почув сумний стогін демона поблизу, але, мабуть, мені просто здалось.

Я подивився на червону рідину, що розтанула на моїй долоні, а потім поглянув на Еда, ніби просячи пояснень.

— Еде?

— Так, пане Аруте.

— Чому...

Червона рідина мала знайомий запах.

Щойно я зрозумів, звідки відчуваю цей запах, сніжинки в небі, які виглядали досить гарно, видались моторошними.

Я насилу відкрив рот, намагаючись не відчувати огиди до того, що приземлялося мені на голову.

— Чому я відчуваю запах крові від снігу? Цього не може бути.

Це справжня кров?