Розділ 125 — Захист світу (2)

Ця плямиста, запліснявіла насінина розміром з кулак була такою гарною, що він навіть не думав озиратися навколо, та просто дивився на неї.

Навіть якщо він вперше бачив таку насінину, клятий ти садівнику.

Раптом погляд Короля Фей упав на мене. Блакитно-зелені очі засяяли цікавістю.

— Так, Королева Русалок може бачити майбутнє... Я вже бачив його раніше, але він дуже цікава людина. Як його звати?

— Це Деон Харт...

Він відповів пошепки, але про всяк випадок глянув на Хієна.

Очевидно, той цього не почув. Король Фей також, здавалося, зрозумів ситуацію і кивнув.

— Гм... Добре, я запам'ятаю це.

Тобі не потрібно запам'ятовувати моє ім'я. Будь ласка, забудь про це.

Незважаючи на мої почуття, Король Фей уважно оглянув мене, ніби оцінюючи, потім повернув голову і подивився на Короля Демонів. Набагато спокійніший голос, ніж раніше, звернувся до іншої особи.

— Королю Демонів, чому ти привів цю людину сюди? Чи є щось, що мені потрібно почути?

— Тому що краєвиди тут найкращі в Безодні.

— ... Що?

— Я привів його сюди, щоб забезпечити психічну стабільність.

— Це не туристичне місце!

Голоси знову підвищились.

... Хіба зараз час сперечатися про щось подібне? Я точно чув, як жінка, яка очевидно була Королевою Русалок говорила про смерть Короля Демонів. Чому немає жодної реакції?

«У мене були галюцинації?»

Я повільно підняв голову й побачив жінку, яка все ще тримала мене за плече. Ніби відчувши мій погляд, вона одразу опустила голову, зустрілася зі мною очима і м'яко посміхнулася.

Я одразу ж повернув голову та уникнув зорового контакту. В її очах була невідома доброта, яка чомусь змусила мене почуватися ніяково.

Її м'який та елегантний голос почувся позаду мене.

— Здається, тебе дуже ненавидить увесь світ, Королю Демонів. Цей Герой не жарт.

— Для початку, наш вид сам по собі є скалкою в боці світу, тому немає можливості бути ще більше ненависним. Хіба ж бачення майбутнього чимось відрізняється від пророцтва? Майбутнє, яке ти бачиш, може змінитися будь-якої миті.

— Ну... майбутнє, яке я побачила цього разу, трохи особливе... хіба не було б дивом, якби ти зміг його змінити?

— Я ж казав: «Світ на межі».

Ці зауваження, зроблені лідерами двох рас. Хоча я знав небагато, я розумів, що це те, що не варто ігнорувати.

Тим не менш, Король Демонів був незвично спокійним для того, хто почув погрозливе передбачення. Його гладеньке обличчя, без жодного натяку на хвилювання, було осяяне посмішкою.

— Розповісти вам цікавий факт?

Як завжди, з його легким та розслабленим голосом, унікальна атмосфера Короля Демонів почала домінувати в просторі.

Він стояв, схрестивши руки, грайливо посміхався та клацав пальцями, ніби дражнячи двох нервових лідерів.

— Ви знаєте, як люди називають силу, яку використовуємо ми, демони?

Звук сміху луною рознісся по всьому величезному простору.

Тихий, але яскравий сміх, що лунав у моїх вухах, змусив замовкнути не лише мене, а й лідерів обох рас.

Ніби відповідаючи на запитання, на яке так ніхто і не відповів, Король Демонів мовив свою версію через короткий проміжок часу.

— «Диво».

— ...

— ... Так зарозуміло.

Після короткої тиші Король Фей ледь помітно клацнув язиком і подивився на мене... Чому ти дивишся на мене?

— Ти, людино. Ти поранив руку.

— Так... ну...

— Схоже, ти не зміг її належним чином вилікувати, бо Король Демонів заборонив магію і натомість лікування проводилось примітивними методами. Я вилікую її сам.

— Ні, все гаразд...

— Йди за мною.

Так...

Здавалося, що він цікавився мною й раніше, але, мабуть, у мене не було вибору. З якоїсь причини мені здавалося, що він хотів використати догляд за ранами як привід, щоб більше поспостерігати за мною... Можливо, мені лише здалося, чи не так?

Я вагався, чи дивитися на спину чоловіка, який йшов попереду, потім повернув голову і подивився на Короля Демонів. Він посміхнувся і махнув рукою, ніби не помітив моїх очей, які благали про допомогу.

— Рушай. Я поки побесідую з Королевою Русалок.

Чорт забирай...

Я з певною надією озирнувся на Хієна, але...

«Він все ще це робить».

Я просто здався.

Залишивши Хієна, який все ще вовтузився з насінням, я слухняно пішов за Королем Фей.

Хоча була та сама ніч, що й тоді, коли ми перемістились з Замку Короля Демонів, краєвиди тут були досить гарні.

Місяць відкидав м'яку завісу світла, а під ним височіли зелені дерева. Перед нами була галявина з ніжно сяючими квітами, і хоча дерева були досить великими, місячне світло ніколи не сягало землі.

«Диявол привів мене сюди не просто так».

Це був перший раз, коли я усвідомив, що такі гарні квіти існують навіть у місцях, де немає сонця. Хієн, чому цей покидьок робить подібне з такими гарними квітами...

« ... просто не будемо про це говорити».

Можливо, це тому, що це рослина, яка може рости лише на землях фей.

Я рушив далі, подумки відстоюючи Хієна. Коли я подумав про Хієна, то одразу згадав про монстрів із Замку Короля Демонів і на мить злякався, але невдовзі мене зачарував навколишній пейзаж і я забув про це.

Гадаю, я озирався навколо з почуттям захоплення, яке було глибшим за зміну настрою.

Що повернуло мене до тями, так це Король Фей, який деякий час йшов мовчки, клацнув пальцями і покликав когось.

— Принеси трави від пошкоджень. Де ти поранений?

На мить я перестав дихати. Мені здалося, що моє серце зупинилося.

Вид, який був ясним лише мить тому, затьмарила чорна тінь. Чорна постать без обличчя раптово з'явилася переді мною, на тлі місячного світла, і вклонилася Королю Фей.

Таємний... супровід чи хлопчик на побігеньках?

Я ледве заспокоїв своє злякане серце і повільно подивився на особу, яка з'явилася переді мною.

«У нього також загострені вуха. Здається, вони однієї раси, і форма вух, схоже, є расовою ознакою, чи не так?»

Джайкар, командир Першого загону армії Короля Демонів, також мав загострені вуха.

Розглянувши зв'язок між Джайкаром і расою фей, я швидко похитав головою.

«Варто припинити робити марні припущення та краще зосередитись на іншому».

Схоже, він зістрибнув з дерева.

Дерева тут досить високі, але той факт, що він приземлився без звуку, не кажучи вже про те, щоб отримати травму, показує, що він відрізнявся від людини не лише зовні, а й в інших аспектах.

— Це не для мене, це гостю.

— Гість...? Добре.

Хлопець, який глянув на мене, кілька разів відштовхнувся від стовбурів дерев, застрибнув на високу гілку та миттєво зник, ступаючи по гілкам, ніби по сходах.

Це були рухи, які мене цілковито вразили.

— Цікаво, чи Джайкар теж може так зробити...

— Джайкар...?

Хай там що, таке захоплення не повинно було вириватися з моїх вуст.

Гострі вуха Короля Фей сіпнулися. Він подивився на мене, злегка примружившись, ніби засумнівався у своєму слуху, а потім усе його обличчя насупилося, ніби він був переконаний, що правильно почув.

Він би ніяк не міг не знати імені командира Першого загону, який також був заступником Короля Демонів. Навіть якщо він не знав, враховуючи обставини, можна було передбачити, що особа, про яку я сказав, — демон.

Як би він почувався, якби я посмів порівнювати расу фей з расою демонів, з якою вони навіть не були в добрих стосунках?

«Чорт...»

Ця ситуація була явно помилкою з мого боку. Я вже збирався вибачитися за грубість, але перш ніж встиг щось сказати, почувся різкий голос.

— Так, воїн нашого клану, заражений магічною енергією Короля Демонів. Давно я не чув це ім'я. Як він?

Ха-ха-ха, вони справді були пов'язані!

Як я вже казав, сила Короля Демонів не зливалась воєдино, щоб створювати демонів. Здається, Джайкар — демон, що походив з раси фей, народжений силою Короля Демонів.

Король Фей мав право ненавидіти Короля Демонів...

«А тепер він може ненавидіти і мене».

Не здавалося, що в нього була погана особистість, але я зробив помилку у висловах, торкнувшись чутливої теми...

Незнання — не дуже гарне виправдання.

Я не міг відповісти, що в Джайкара все добре чи ні, тому завагався. Король Фей, який деякий час дивився на мене, легко зітхнув і простягнув руку.

— ...?

— Руку. Мені потрібно її вилікувати.

М'який і тихий голос звернувся до мене, ніби я дитина.

Я рефлекторно поклав свою поранену руку на його долоню і озирнувся. Хлопець, який пішов по трави, ще не прийшов? Не думаю, що мені доведеться стояти так, поки він прийде.

У цей момент я побачив, як Король Фей піднімає маленьку скриньку з-під дерева неподалік.

« ... Він вже встиг прийти і знову зникнути».

Це також було швидко, без жодних слідів.

Я слухняно простягнув йому руку. Пов'язку, обмотану навколо кінчиків пальців, зняли, відкривши невелику рану.

— ... Ти порізав майже половину пальця. Ширина порізу вузька, але рана глибока.

Коли він так це каже, це не схоже на маленьку рану...?

Поки я ніяково сміявся, Король Фей відкрив скриньку, дістав трохи трав, розчавив їх і заговорив.

— Ти сказав, що прийшов сюди, щоб отримати психічну стабільність.

Ні. Це виправдання, від якого Диявол сам відмовився.

— Територія нашого виду не є туристичним місцем, але це перший раз, коли людина ступила на наші землі, і оскільки ти вже прибув, я особисто проведу тобі екскурсію, після закінчення лікування.

Що? Ні, зачекайте хвилинку, це не обов'язково...!

Я був шокований і вже збирався відмовитися, коли він поклав подрібнені трави на кінчики моїх пальців і притиснув їх. Моє тіло заціпеніло від несподіваної дії.

Ах! Боляче... ах... ні, не боляче, хіба ні?

« ... Це сон?»

Все загоїлося. Я не міг зрозуміти ситуації, тому на мить здивовано закліпав очима.

Я прибрав трави та обережно поворушив своїми пальцями. Вони виглядали так, ніби рани ніколи й не було, аж до того, що ніхто б не подумав, що шкіра колись була зашита.

... Мені потрібні були ці лікарські трави.

Король Фей, здається, помітив мій пожадливий погляд і клацнув пальцями переді мною, який порожнє дивився на скриньку з травами.

— Деоне Харте.

— Вибачте.

— ... що?

Ах, мабуть, саме так виглядав мій вираз обличчя, коли демони раптом вибачалися переді мною.

Я дізнався дещо, що мені навіть не було цікаво. Тож уникнув погляду Короля Фей з сором'язливим виразом.

— Нічого. Натомість просто називайте мене Деоном.

— ... Так, Деоне. Здається, тобі незручно через мою прихильність.

Він подивився на мене з підозрою, знову взяв мене за руку, прибрав шви і почав невимушено говорити.

Він каже це, бо знав? Цей покидьок...

« ... Він знав, що мені було незручно, але вдав, що не знає, і привів мене туди, де нікого не було поруч...»

Він хоче мене вбити...?!

Ні, адже він мене вилікував. Він ніяк не міг би просто вбити мене після того, як вилікував найкращим методом. Що ж, заради всього святого, йому треба?

... Не знаю, в чому справа, але тут, де ми лише вдвох, краще не йти проти його волі. Я відповів з серйозним обличчям.

— Ні.

— Немає потреби брехати. Здається, це стосується не тільки мене, поруч з Королевою Русалок тобі теж було некомфортно.

Це не спрацювало.

Ніби у відповідь, він розпустив шви та знову притиснув подрібнену траву до місця, звідки сочилось кілька крапель крові. Моє тіло затремтіло ще сильніше, ніж раніше.

Він опустив мою порізану руку, ніби закінчив з нею, і потягнувся до іншої забинтованої руки.

— Хіба ця безпричинна послуга тебе не турбує?

— ...

— Гм... трави для зцілення кісток...

Він порився в скринці, дістав ще одну траву, подрібнив її, посміхнувся і поплескав по моїй зламаній руці, на якій, невідомо коли, зняли бинти. Його розпущене світле волосся коливалося від його рухів.

— Для мене незвично так з кимось поводитись. Від пропозиції бути твоїм гідом ти, мабуть, взагалі відмовишся.

Тож він це добре розумів.

— Тоді можете сказати мені причину.

Його руки холодні. Пульсуючий біль, який турбував мене весь цей час, зник.

Цього разу він пробурмотів щось про «трави для м'язів» і продовжив нишпорити у скриньці. Монотонний голос пролунав невимушеним тоном, ніби він питав, чи хочу я їсти.

— Тому що світ зосереджений на тобі.

— ... Що?

— Не знаю чому Королева Русалок доброзичлива з тобою, але це єдина причина, чому особисто я виявляю до тебе прихильність.

Подумавши про це ще раз, я розумію, що це не те, що варто було б сказати, втираючи трави для м'язів аж до зап'ясть.

«Тому що світ уважно спостерігає за тобою».

Ось що він мав на увазі.

— Як голова раси, яка найбільше поважає волю світу, я не можу не виявляти прихильності.

... Мені сказали, що мій фізичний стан останнім часом видавався досить добрим, але, схоже, все ж існувала якась фізична вада.

Так, скільки б я про це не думав, здається, мій слух погіршився. Інакше б я не почув таку нісенітницю. Якого біса світ би звертав на мене увагу?

Я намагався зберігати спокій і обережно запитав у відповідь.

— Не могли б ви... повторити? Здається, я неправильно почув.

Цього разу я зосередився і широко відкрив вуха, щоб мати змогу добре розчути.

Просто проігнорую тремтячий голос.