Розділ 127 — Ходіння по канату (1)

Їхній погляд знову перемістився й зупинився на єдину людину, що залишилася. Так, прокляття. На мене.

— ...

— ...

Що... Чому ви нічого не кажете?

Вирази їхніх облич, коли вони дивились на мене, було важко прочитати. Вираз, який не говорив нічого про те, що думає його власник.

Було дивно, що вони проявляють ініціативу захищатися, тому я просто чекав, поки слова зійдуть з їхніх вуст, а потім феї, які зникли після отримання наказу, повернулись, ймовірно, тому, що вони дістали коричневу рідину, яка впала перед Королем Фей.

— Ми дістали це.

— Це...

Знайомий запах пронісся повз мій ніс.

Це...

— Пахне кавою.

— Це кава?

Навіть якщо я спробую понюхати знову, все одно відчую запах кави. Смутно знайомий аромат кави.

Але навіть якщо це кава, це дивно. Хоча кава і робить вас розумово бадьорими, вона не перетворює монстрів на мутантів... чи не так?

«Щоб перевірити це, треба напувати монстра кавою».

Відповідь прийшла від Короля Фей.

— Кажуть, що монстри ставали сильнішими після того, як випили це, тому це, мабуть, не кава. Звідки ти це взяв?

— Я зібрав те, що випало з ротів монстрів. Я хотів знайти джерело, але не зміг його простежити, бо сліди вели на територію демонів.

— Нашу територію?

Він говорив щось про магію широкої дії, але схоже, що він справді її використав. Інакше він не зміг би повернутися так швидко.

Король Демонів, який виглядав настільки акуратно, ніби він тільки що прогулювався неподалік, а не бився з монстрами, подивився на невідому рідину без жодних ознак втоми. Після хвилини зацікавленості почувся сміх, ніби його це звеселило.

— Схоже, хтось хотів підставити нашу расу. Хай так, треба просто знайти джерело.

Мені було цікаво, хто був винуватцем.

Його голос був низьким і загрозливим, схожий на гарчання. Король Фей дивився на нього якусь мить, а потім виплюнув слова.

— Ти чув?

— Так.

Він теж був дуже зайнятий... Він поглянув на місце, де тільки що були феї, які знову зникли, сумними очима, а потім опустив погляд. Голови двох племен зустрілися поглядами.

...?!

— У цієї людини немає причин робити щось подібне, чи не так?

— Так.

— Але якщо подивитися на «причину», то винуватця насправді немає.

— Це теж правда.

Атмосфера приймала дивний поворот.

Це виглядало так, ніби вони ставили під сумнів кожну можливу причину одну за одною, а потім знову повертались до початку, починаючи сумніватись знову. Але здається, що все почалося із мене.

— Цей чоловік особливий, але беззастережно довіряти йому — це зовсім інша справа.

— Так.

Що, то тепер вони сумнівались в мені?

Я не міг зрозуміти, що відбувається, тому просто мовчав, але Король Демонів вийшов із обличчям, скривленим від невдоволення.

— Зачекай хвилинку, ти тепер підозрюєш Арута?

Король Демонів...!

Він підтвердив це з роздратуванням, ніби йому було дуже незручно через ситуацію, в якій сумнівались в мені.

— Це не Арут.

— Звідки ти можеш бути в цьому впевнений...

— Я ж тобі казав, коли ти питав мене раніше, чи можемо ми йому довіряти. Він дуже надійний «поки він тут». Він зараз поруч зі мною. Можеш мені повірити.

Не знаю, про що розмова, але я розумів, що він мене захищав.

Чесно кажучи, я був трохи вражений. Коли я подивився на Короля Демонів новими очима, феї знову з'явилися. Вони тримали у руках пляшку з рідиною знайомої форми.

... ем? Зачекайте секунду.

«Чому ти це тримаєш?»

Це був тонік... в ємності... яку Ремембер дав мені з собою, коли я вирушив до Царства Демонів... я швидко зрозумів ситуацію.

«Божевілля».

Я був причиною. Що ж, заради всього святого, намішав той лікар?

Я б хотів обговорити палацову алхімію детальніше... ні, навички виготовлення ліків, але ситуація зараз не дозволяла. Зараз мені потрібно подумати про те, як не померти, і на цей раз вже не від хвороби.

Поки я був майже не в собі від шокуючої правди, одна з фей чемно простягнула пляшку з рідиною і одразу ж відкрито заговорила.

— Ось це було біля входу до безіменного гірського хребта на захід від Царства Демонів. Там було кілька пляшок, але я подумала, що однієї достатньо, тому принесла лише це.

— Цей запах — ідеальний аромат кави. Його навмисно замаскували? Я не знаю, хто це зробив, але він справді педантичний... Дияволе? Чому в тебе такий вираз обличчя?

— Ні... нічого...

Здається, Король Демонів теж це помітив.

Насправді, цю пляшку було знайдено в горах Царства Демонів, і хоча було сказано про «безіменний гірський хребет», це було те, про що не можна було б не здогадатися, оскільки напрямок був відомий.

Він підняв руку і ніжно торкнувся мого плеча. Коли я повільно підвів погляд, то побачив, як куточки його губ трохи напружено піднялися, на відміну від звичайного виразу.

— У будь-якому разі, він не злочинець... тому не будь таким підозрілим. Нам вже пора йти.

— Навіть не розкривши цю справу?

— У мене скоро нарада командирів загонів. Ми поговоримо про це окремо пізніше. Добре тоді.

— Заче...!

Картина перед моїми очима змінилась.

Повернувшись у центральний сад Замку Короля Демонів, я тихо підняв голову й побачив Короля Демонів.

Це не те, що я повинен був сказати в ситуації, де я зробив помилку... але я все ще відчував, що мав це сказати.

— Ви залишили Хієна там.

— Ах.

***

Варто було зменшити використання магії,тож чи справді потрібно було повертатись за ним?

Диявол подумав про це на мить, але зрештою в нього не було вибору. У будь-якому разі, Хієн — талановитий садівник, який доглядає майже за всіма рослинами в Замку Короля Демонів. Було очевидно, що без нього доглядати за рослинами було б досить складно.

— Королю Демонів?

— ... Добре, я маю привести його. Зачекай хвилинку.

Насправді, використання магії — це виправдання. Навіть не дивлячись, він чітко бачив, як на нього подивиться Король Фей, тому Король Демонів тихо зітхнув.

Це тому, що йому було соромно. Він сам не знав, скільки часу минуло відтоді, як він так соромився. Мабуть, минуло кілька десятиліть.

Поглянувши з захопленням на причину емоційного потрясіння, він повернувся до центрального саду, який був магічно підготовлений для взаємодії з главами кожної раси.

— ... вибачте.

Він відвернувся від Короля Фей, який дивився на нього зі збентеженим виразом обличчя, схопив здивованого садівника та повернувся, щоб відпустити його в сад. Хієн все ще здавався приголомшеним, але, як демон, який довго жив у цьому демонічному замку, він швидко прийшов до тями та пішов геть.

Король Демонів подивився в спину хлопця, а потім перевів погляд на Деона, який все ще стояв нерухомо. Його кінчики пальців смикались, ніби він знав, що зробив щось не так.

— ... Деоне Харте.

— ... так.

— ...

— ...

Йому хотілося багато чого сказати, але небагато вдалося б вимовити.

Якщо сказати щось не так, хлопець, який ходив по канату, може вирішити, куди ступити, і опинитися на землі. Як Король Демонів, який стояв під ним з широко розкритими руками, чекаючи, поки він упаде йому прямо в руки, він не міг нічого сказати недбало.

— ... Є дещо, про що я можу приблизно здогадатися, але краще пересвідчитися.

— ...

— Для початку... це ти приніс ці ліки, так?

— Так.

— Це, мабуть, було для твого тіла.

Слабке тіло, повне наслідків.

— Ви маєте рацію.

— Їх, мабуть, створила інша людина.

Чи справа тільки в наслідках?

Тіло Деона Харта було не тим, що можна зцілити. Тож сам Деон не просив би ліки. Його, мабуть, змусили взяти їх, хоча він у них не мав потреби.

Як і очікувалося, Деон ствердно кивнув. Король Демонів, який здобув впевненість, продовжував робити припущення.

— Гадаю, причина, чому ти прийшов сюди і одразу викинув це, полягає в тому, що тебе змусили взяти їх з собою, так?

— Так.

— Просто викинути такий небезпечний препарат... Ні, ні. Ти, мабуть, теж не знав.

Навіть якби сам Король Демонів їх випив, він би не відчув такого сильного ефекту.

Натомість, слід було звернути увагу на людину, яка створила подібний препарат. Що ж це таке? Судячи з ефектів, здавалося, що він був рішуче налаштований зробити тіло Деона Харта сильнішим... ні, здавалося, що він мав відчайдушну рішучість, ніби від цього залежало його життя.

«Чи існує людина, яка б досягла такого рівня успіху в алхімії, яку ми споглядали?»

Лише на мить тремтіння промайнуло на його усміхненому обличчі.

Король Демонів, на обличчі якого знову з'явився вираз, ніби нічого до цього не сталось, зробив крок ближче і поклав руку на плече Деона. Легкий дотик, ніби щоб заспокоїти, а не натиснути, був зроблений з наміром прибрати його тривогу.

— Добре, якщо це не було навмисно, то все гаразд.

— ...!

— Ти теж дуже здивувався. Йди і гарно відпочинь.

— Зустріч командирів загонів...

— Ох, стільки вже часу минуло... Можеш забути про те, що я казав... Можеш йти.

Дозвіл піти, а не наказ.

Ніщо конкретно не заважатиме йому взяти участь у зустрічі, тому, якщо він пропустить її таким чином, то матиме на це дозвіл, а отже, не порушить правил гри.

«Вже стільки часу минуло... так?»

Він знав це і сказав навмисно.

Якщо його контрактора-герцога можна вважати змією, то Король Демонів — тисячолітній змій, а точніше, імугі. Король Демонів, який природним чином відрізав Деону шлях до участі в зустрічі та зменшив витік інформації, сказав з посмішкою.

— Ах, якщо відпочинку тут буде недостатньо. Якщо ти сумуєш за денним світлом, ти завжди можеш піти до людського світу.

Клеймо відстеження місцезнаходження все ще було чітко вигравіруване на його тілі.

Крім того, він би заробив бали за свою реакцію на цей інцидент, тому не було б проблем, якби Деон прямо зараз вирушив до Імперії.

«Царство Демонів і світ людей у стані війни, а високопоставлена особа з обох сторін курсує між двома таборами...»

Це досить весело.

Хоча він знав, що момент повернення Деона Харта до Імперії стане початком тотальної війни, Король Демонів спокійно підняв іншу руку і торкнувся обох плечей Деона. Лихі очі, символ Диявола, зустрілись з червоними очима.

— Натомість, сподіваюся, ти не принесеш наркотики чи щось подібне. Навіть якщо принесеш це з собою, нікуди їх не викидай... краще принеси це мені.

— ... так.

***

Мені знадобилася лише мить, щоб охолонути від розмови про препарат.

«Я можу пропустити зустріч...»

Що за страшні слова ти кажеш?

Він знав, що мене це ощасливить? Але я не безпорадний ідіот. Я завжди хотів пропустити зустріч командирів, але знав, що якщо я прийму слова Диявола та пропущу її, то ніколи не отримаю хороших результатів.

«Не варто жити лише сьогоднішнім днем. Треба дивитися в майбутнє, а не лише зважати на сьогодення».

Тож якщо я так вчиню, мене мучитиме совість за те, що я байдикую замість того, щоб працювати, тож чому я взагалі маю це робити? Отже обов'язково візьму участь у зустрічі.

Загалом, на кону було життя. Я взяв участь у зборах з ентузіазмом новачка, який щойно отримав роботу, і...

Одразу пошкодував про це.

«Так, якби зустріч відбувалась за нинішньої ситуації, тема, звичайно, була б така».

Війна з Імперією.

... Лайно. Не варто здіймати галасу, тож просто мовчатиму.

Я тихо опустив очі, сподіваючись максимально уникати уваги Короля Демонів.

***

Деон Харт не ідіот. Зрештою, він людина, що ходить по канату між Дияволом та Імператором, тому він не може бути дурним. Якби він був дурним, то давно вже б помер.

Король Демонів, який дивився на Деона, що прибув на зустріч, з криво нахиленим підборіддям і опущеною головою, підняв куточок рота, ніби не помітив цього.

«Він помітив».

Деон Харт розгледів намір Диявола запобігти витоку інформації та вчасно взяв участь у зустрічі. Доказом було те, що, хоча він і взяв участь у зборах, він опускає очі та не виявляє жодного інтересу, ніби йому це нецікаво. Стулив рота, тримав вуха відкритими та зосередився на інформації, яка надходила до нього.

Ну, насправді, це була ситуація, коли в нього не було іншого вибору, окрім як прийти на зустріч, навіть якщо йому це не подобалося. Він не міг повернутися до Імперії без жодної інформації.

Навіть у небезпечній ситуації, коли йому доведеться обрати сторону найближчим часом, як він міг повернутися та зустрітися з Імператором не маючи жодної інформації, яку можна було б надати?

«Це викличе підозру Імператора».

Це був делікатний момент, коли монархи з обох сторін пильно стежили за діями Деона Харта. Сумнів у цій ситуації міг призвести до смерті, тому, з точки зору Деона, він мав отримати щось, що могло б відповісти на запитання Імператора і тільки тоді повернутися додому.

«Гадаю, він поки що залишатиметься нейтральним».

Імператор не сидітиме, просто склавши руки та спостерігатиме, але як довго він може так продовжувати?

Король Демонів ніколи не відчував нестачі часу, та був розслаблений навіть у поточній ситуації, але він не людина, як Імператор. Здається, він тримався, боячись, що вибір Деона Харта матиме негативний вплив, але зрештою, це людське терпіння. Король Демонів був упевнений, що Імператор знову заохочуватиме Деона вирішити якомога швидше.

До того ж, з урахуванням можливості вбивства.

Або приєднуйся до мене, або помри.

«І Деон Харт, відчуваючи тягар, прийде до мене».

Це маска, яку він одягнув на той момент. Деон Харт, відчуваючи його погляд, тихо спостерігав, як він повернув голову в цьому напрямку, і посміхнувся в момент, коли їх погляди зустрілися.

— Давайте почнемо. Я впевнений, що всі здогадалися про тему зборів, чи не так?