Розділ 132 — Ходіння по канату (6)

Я швидко натягнув капюшон і закрив обличчя. Проте, погляд, який, здавалося, вже визначив мою особу, не опускав очей.

— Брате Даніелю?

— ...

Учень, який слухав пояснення, також обернувся, ніби відчув щось дивне. Однак його дії зупинив учитель на ім'я Даніель.

Він кілька разів, ніби розминаючись, повернувся в талії, насупився, коли подивився на куточок моїх губ, обернувся і поплескав хлопця по спині, ніби заохочуючи учня йти.

— Може, повернемося і поговоримо про решту?

***

— Маркізе...

— ... Так, добре.

Я подбаю про документи. Я це зроблю.

Тепер я геть забув про свої думки і кивнув головою на заклик Дана, що було майже жалюгідно.

Так, документи не можна відкладати вічно. Я зібрався з силами і подивився на папір на столі... ого, я справді не хочу цього робити. Через війну було ще більше документів.

«Це тому, що я такий втомлений, тому й не хочу більше роботи?»

Щоб отямитися, я сперся на спинку стільця і витягнув верхню частину тіла, ніби потягуючись. Майже одночасно з цим перед моїми очима промайнув меч.

... га?!

— Мар... Маркізе!

Що за божевілля! Чому меч з'явився прямо переді мною?

Я так злякався, що не замислюючись підскочив, випрямляючи верхню частину тіла. Не знаю, коли хтось встиг підійти до мене, але мій ніжний лоб вдарився об його підборіддя! Саме тоді ми зіткнулися з гупом.

— Угх...!

— Цк!

Боляче... На мить я навіть побачив іскри, що полетіли перед очима, тож, здається, вдарився я досить сильно... Чи в порядку той хлопець, якого я вдарив? Його підборіддя.

Я швидко поклав одну руку на стіл і кілька разів потер лоба, перш ніж підняти голову. Нападник, який, здавалося, втратив усю силу в ногах, і Дан, який тримав меч біля його шиї, поступово з'явилися в полі зору.

... Ні, тепер, коли бачу, його рівень фехтування був вищим за просте тримання зброї.

«Що ти робиш... намагаєшся вбити когось, перш ніж дізнаєшся, хто за цим стоїть?»

Лезо вже частково проникло в плоть.

Я подивився на меч з великою кількістю крові на ньому втомленими очима, а потім перевів погляд на Дана. Він помітив це з подивом, поглянув на мене, потім зупинив погляд на нападнику, і ніби насторожено пробурмотів захопленим тоном.

— Якось... Ви казали, що раніше відчували мурашки по шкірі, і навіть не були в змозі зайнятися документами...

— Гм?

— Гадаю, ви так сказали, бо помітили, що хтось крадеться, і були напоготові.

— Що...?

— Невже «мурашки» були сигналом? Вибачте, я не помітив.

Все зовсім не так... Тобі не потрібно вибачатися... Я закотив очі, намагаючись ігнорувати пульсуючий біль у лобі.

... Так, добре те, що закінчується добре.

— Ти гарно впорався. Ти не міг знати.

З часом я ставав дедалі безсоромнішим.

***

Ще одна тінь, яка ховалася і спостерігала за всією цією сценою, поки лицарі, яких Дан викликав ззовні, не вбігли всередину та не заарештували нападника, пробурмотіла в тиші.

— Для мого втручання не було необхідності.

Він все ж Герой, чи не так?

Пройшло багато часу, але тепер він точно був впевнений. Він знав про тих, хто переховувався, з самого початку. Навіть про тінь, яка продовжувала ховатися зараз.

Це точно, бо коли Деон Харт втішав підлеглого, який звинувачував себе, що, можливо, не зрозумів його сигналу, маркіз поглянув в те місце, де ховалась тінь.

« ... Приємно отримувати державні гроші».

Його попросили захистити маркіза від численних майбутніх нападників?

Проте він гадав, що той чудово впорається і сам, але оскільки йому вже заплатили, мабуть, тіні доведеться попрацювати.

Ніби не зважаючи на попередню невдачу, тінь рушила до нападників, які знову підступно наближалися, і мовчки знищила їх.

«Деякі люди платять гроші, щоб вбити його, а деякі платять, щоб захистити... Не знаю, що вони всі намагаються зробити».

***

Зрештою, що ж, чорт забирай, відбувалося...

Після того, як я мовчки спостерігав, як вміло давали раду ситуації, я тремтячими кроками рушив до столу та сів.

Дан радісно верз дурниці, питаючи, чи хочу я тепер працювати, коли позбувся цього надокучливого погляду... Я не хотів цього чути, тому просто відмахнувся і проігнорував його.

«Добре, те, що сталося нещодавно, це щось новеньке».

Щось на кшталт випадкового обеззброєння нападника ударом голови або того, що мене з якоїсь причини неправильно зрозуміли... У будь-якому разі, такі дивні речі більше ніколи не відбудуться. Я просто зітру це зі своєї пам'яті.

« ... Просто стулю рота і займусь документами».

Це може бути найкращим способом стерти випадкові думки.

З глибоким зітханням я взяв ручку... і зупинився. Бо з внутрішньої кишені донеслась легка вібрація.

Моє обличчя раптово скривилося.

«Я вже й так втомився, то чому зараз...»

Сторона, з якої я відчув вібрацію, була лівою.

Отже, що було в лівій внутрішній кишені... хіба це не був «камінь зв'язку»? Пристрій, який з'єднував мене з Королем Демонів.

Праворуч знаходився «комунікатор», який з'єднувався з Імператором.

У будь-якому разі, такого ще не було. Коли я тихо встав зі свого місця, щоб вийти деінде, Дан, який сортував документи в іншому кутку кімнати, швидко підняв голову та запитав.

— Куди ви йдете?

— На хвилинку надвір. Я скоро повернуся, тож просто зачекай. Не йди за мною.

— ...

— Навіть таємно слідувати не треба.

— Так...

Залишивши позаду себе відповідь, сказану задушливим голосом, я вийшов з військового табору та попрямував до безлюдного місця, глибоко зітхаючи.

«Що ти хочеш, щоб я зробив цього разу?»

З якоїсь причини зараз було тихо, але коли війна між Імперією та Царством Демонів тільки почалася, мені довелося взяти на себе ініціативу, переходячи між двома таборами так часто, що це стало справді дратуючим.

Дан сказав, що ходять чутки, що стилі бою Героя Деона Харта та командира Нульового загону схожі. Так і було. Бо саме так я і поводився! О боже, більшість моїх спогадів стерлися!

«Коли один давав мені керівну роль, інша сторона викликала мене і також давала повноваження! Ви так змагаєтесь, чи що?»

Це не жарти, це справді занадто.

Через це мої божевільні пси та члени Нульового загону люто конкурують один з одним як авангард кожної фракції. Було дивно спостерігати, як вони чекають дня, коли зможуть по-справжньому зустрітися один з одним, навіть не знаючи, що лідер той самий... Ха.

« ... Зачекайте, вони справді стримувались через ці чутки?»

Швидкий темп війни зупинився і раптово сповільнився.

Придушення чуток має межі, тому єдиний спосіб — зменшити частоту мого залучення у битви. Було б найкраще хоча б не виставляти мене на поле бою, як командира.

«Отже...»

Ось чому я застряг у цьому бюрократичному пеклі!

Я досяг просвітлення. Чорт забирай.

... У будь-якому разі, навколо нікого не було. Я не відчував, що це місце популярне, але все одно озирнувся навколо про всяк випадок, пробурмотів щось беззмістовне, наказав каменю зв'язку замовкнути, а потім дістав його з кишені.

— Слухаю, я отримав повідомлення.

— Ах, Деоне. Вибач, якщо ти зайнятий, але чому б тобі не вирушити на північний захід від того місця, де ти зараз? Це недалеко, мабуть, за годину дістанешся.

Так раптом...? Плюс одна година...?

Ні, зачекайте. Якщо це на північний захід звідси... це досить близько до лінії фронту. Оскільки мій табір розташований у тилу... якщо бути точним, це місце буде у віддаленому місці приблизно в п'ятнадцяти хвилинах від кордону.

«Ці демони... Навіть попри те, що на цьому кордоні мало битв, а атмосфера пасивна, хіба це не занадто?»

Він хочете знати, що там відбувається, відправивши мене туди? Що мені робити, якщо хтось застане мене посередині?

Навіть точних координат не було. Якщо я рухатимусь у неправильному напрямку і раптово опинюсь на лінії кордону, де відбувається протистояння, мені кінець!

Оскільки лінія кордону була в горах, буде важко визначити точний напрямок, а через нерівну місцевість ускладнювався рух у потрібному напрямку. Йти прямо не має сенсу.

— Не хвилюйся, що заблукаєш. Якщо підеш в неправильному напрямку, я повідомлю тебе.

— Ах, відстеження місцезнаходження... Розумію. Але з якоїсь причини...

Я сказав Данові, що скоро повернуся, тож, мабуть, мені доведеться поспішати.

Я потер великим пальцем клеймо на шиї над ключицею та старанно пришвидшив кроки.

— О, хіба я тобе не попереджав? Вибач, що здивував. Я трохи не в собі останнім часом.

— Все добре.

Здається, він не сказав про це навмисно.

— Чи є в тебе з собою якась зброя?

— Так.

— Ось як. Тоді все добре.

Тільки погляньте на це. І він ще сказав, що не навмисно не попередив.

Коли справа доходила до зброї, я завжди беру її з собою. Я повністю озброєний. Оскільки наші супротивники були із Царства Демонів, з якоїсь причини атаки людей останнім часом стали частішими, тому навіть коли я лягаю спати, я беру з собою мінімальну кількість зброї.

Так багато людей націлились на мене лише тому, що я улюблений меч Імператора, тому навіть якщо я перейду на іншу сторону, буде важко впоратися навіть з одним вбивцею, але трохи дивно, що вони мали стільки свободи дій, щоб атакувати людину. Не знаю, хто це, але дуже хочу побачити їх обличчя.

« ... Більше того, я хвилююся, бо він досі не сказав мені причину».

Я просто продовжував вдавати, що мене це не хвилювало.

... Я впевнений, що мене не намагаються вбити?

«Справді?»

Чи варто мені зараз повернутися?

Мої кроки раптово зупинились. Я стояв там, заглиблений у думки. Якби я захотів, я міг би негайно повернутися, не дотримуючись його наказів, але я не міг...

« ... »

Я запізно згадав про клеймо, якого все ще торкався великим пальцем, і відвів руку.

... Я не впевнений, чи не ворог він. Я перебував в такому становищі, що не можу недбало діяти.

« ... Ця ідея марна від початку».

Більш глибокі і важкі думки в якийсь момент були заблоковані.

Про що я думав? Поки я реорганізовував свої спогади, Король Демонів обережно заговорив, ніби заспокоюючи мене, цікаво, що він прочитав з мого нерухомого положення та мовчання.

— Ні, це насправді не така вже й велика справа. Радше, я боявся, що ти розчаруєшся і спробуєш повернутися... тому я тобі не сказав.

— ...

— Якщо ти мені не віриш, я тобі скажу. Вислухай, а потім вже вирішуй, чи повертатися.

— ... Я спочатку послухаю.

— У пункті призначення група монстрів. Їх небагато, і ти можеш легко впоратися з ними самостійно...

То ось як.

— Деоне? Чому ти повертаєшся... це тому, що це нудно? Ти роздратований, бо я викликав тебе з якоїсь дрібниці?

— ...

— Прошу, зрозумій. Гадаю, було б гарною ідеєю позбутися їх заздалегідь через місце розташування, але було б марною тратою часу відправляти для цього війська..

Не думаю, що це було б марною тратою часу. Він каже, що збирається відправити мене туди як жертву, чи не так?

Якби він побачив мій гнітючий вираз обличчя, принаймні замовк би. Спокійний голос Диявола, який ніяк не міг знати, про що я думаю, продовжив.

— Хіба не було б набагато ефективніше відправити туди одного тебе і перенаправити війська в іншу сторону? Більше того, схоже, що якщо ми перемістимо наші війська зараз, ми створимо зайву можливість. Імператор зараз чутливий.

— ...

— Якщо тебе це дратує, ти можеш просто налякати їх. Проблема не в «монстрах», а в «місці», де вони знаходяться. Яка б це була змінна, адже це так близько до кордону...

Яка ж, в біса, людина може налякати монстрів?

Отже я знову змінив напрямок, рушив і задумався. Звук полегшеного зітхання Короля Демонів, що почувся з каменю зв'язку, був настільки дратівливим, що я перервав зв'язок.

«Якщо я зроблю неправильний поворот, я просто знову зв'яжуся з ним. Радше...»

... Не те щоб я зовсім не розумів ситуації Короля Демонів. Вести битву тут було безглуздо і лише витрачало зайвий час.

Ця лінія кордону, де я зараз знаходився, розташована найдалі від столиці в Імперії. Це означало, що армія Короля Демонів, яка вже обрала ціллю та завдала удару по кількох сусідніх лініях кордону, не мала жодних причин просуватися тут.

Навіть якщо вони рухатимуться з метою удару в тил, новина пошириться ще до того, як вони досягнуть бажаного місця через відстань.

«Незалежно від того, наскільки важливою є боротьба з монстрами, якщо він відправить сюди війська...»

Імператор, який також не може просто сидіти й спостерігати, теж відправить війська, щоб не програти. Можуть виникнути безглузді конфлікти.

Однак залишити монстрів у спокої не можна, бо вони належали до виду, який атакує та пожирає як людей, так і демонів. Оскільки навіть для постійного спостереження та контролю за ситуацією потрібен хтось, було б найчесніше відправити мене, щоб я з цим розібрався.

«Я не сильний...! Я слабкий...!»

Саме тоді мені довелося бути сильним.