Розділ 136 — Дамба тріснула (1)

Земля затряслася, і здійнявся пил.

Не думаю, що вони б наситились, просто з'ївши це маленьке тіло, але їх було небагато й великі монстри бігли до мене з хвилюванням.

Гарна новина полягала в тому, що вони бігли так, ніби змагались одне з одним, ніби знали, що не можуть розділити «мене», тому відстань між чудовиськом, яке бігло попереду, та іншими створіннями позаду нього трохи збільшилася.

«Я», який стояв нерухомо і спостерігав за сценою, посміхнувся.

«Досить».

Вони не здогадувались, хто зараз був попереду. Що їх здобич може полювати на них самих.

У «мене» був талант до такого типу гри. Особливо, коли супротивники такі прості істоти, вести гру за сценарієм — це просте завдання.

Якщо зробити одного хлопця цапом-відбувайлом і несподівано викрутить ситуацію, інші ідіоти, які мене переслідували, забаряться і зупиняться. Цього проміжку часу буде достатньо, щоб викликати в них страх.

«Кажуть, що вони невдахи, які не змогли стати демонами, але вони прості та дурні... Мені вони дуже подобаються».

Кинджал у моїй руці обертався. Мій великий палець постійно стискався і розпрямлявся, і «я» повільно опустив своє тіло — і коли монстр, що лідирував, простягнув руку прямо переді мною, я зіскочив зі свого місця та побіг.

В їхніх очах, мабуть, здавалося, що я на мить зник.

Оскільки я біг зі швидкістю, яку моє тіло не могло витримати, я почув хрускіт в ногах. Проігнорувавши його, я підстрибнув у повітря, розмахнув рукою та встромив кинджал у шию монстра. Знадобилося трохи зусиль, щоб проштрикнути кинджалом міцну шкіру, але все було добре.

Ігноруючи тяжкість по всій руці, я переніс вагу та встромив зброю ще глибше.

— Каааа!

— Можливо, це тому, що ти великий. Хоча тебе вдарили в життєво важливе місце, у тебе все ще багато енергії.

То хто ж дивився на «мене» зверхньо?

Перш ніж монстр впав, кинджал у іншій руці також зайшов у рану, закріпившись та приклеївши мене до ворога.

Дивлячись на розташування та розмір рани, здавалося, що він сам помре, навіть якщо його залишити в спокої, але «моя» мета не в тому, щоб «вбити» цього хлопця. Тих, хто слідував за ним, також слід враховувати.

— Зрештою, атака в очі мала б гарний візуальний ефект, чи не так?

Я коїв це і проти людей, тому б нізащо не завагався проти монстра. Я підняв свою слабку руку, встромив кинджал чудовиську в око та провернув його.

— Каааа!!

— Боляче?

Я добродушно заглянув в око, що залишилося неушкодженим, та невинно посміхнувся.

Очі розміром з кулак тремтіли. Крики «гніву» від нападу здобичі почали набувати характеру «страху».

Інші монстри, що панічно втікали від несподіваної ситуації, що сталася перед ними, зупинилися та глянули на нас. «Я» підняв кинджал і почав грубо шматувати те, що залишилось від очей.

А потім зупинився.

— ...О, у тебе під нігтями була отрута.

Передня лапа чудовиська, що борсалося, подряпала мій бік.

Я оглянув рану, яка ставала фіолетовою, і подивився на хлопця. Хоча він втратив зір, у нього був переможний вигляд, ніби він мав загальне уявлення про ситуацію, в якій опинився.

... Хтось, хто скоро помре, борючись.

Поглянувши на монстрів, які почали наближатися ззаду, я встромив кинджал у руці глибоко в око та стрибнув униз.

І, не гаючи часу, «я» дістав новий чистий кинджал, відрізав ним шматок від свого боку, кинув його на землю та наступив на нього.

Плесь.

Розчавлена плоть під моїми ногами видала неприємний звук.

— Я думав кинути це вам, хлопці, але не хотів створювати зайвих змінних.

Хіба це не стане проблемою, якщо вони щось з'їдять і зрештою закотять очі від того, яке воно смачне?

Тільки тоді понівечений монстр впав з глухим стуком, ніби його нікчемне життя закінчилося. Монстри, що слідували за ним, вже давно зупинилися.

«Я» мовив із широкою посмішкою до них.

— Що з вами? Не можу дочекатися, коли ви підійдете.

Вони думали, що до того, як мені вдалося порубати одного з їх одноплемінників, той встиг ввести мені отруту, але я сам відрізав власну плоть, перш ніж отрута встигла поширитися на все тіло... і навіть яскраво посміхнувся, ніби навіть не усвідомлював свого боку, який кровоточив.

По суті, безумця можна було розпізнати, незалежно від його раси.

Монстри повільно почали відступати.

***

Мені знову наснився сон. Здається, мені часто сняться дивні сни останнім часом... Я насупився, коли проткнув кинджалом шию маленького монстра розміром з кролика.

«Зміст...»

Я не пам'ятав змісту.

«Отже, уві сні я...»

Я не пам'ятаю.

Я точно не пам'ятав змісту, але враховуючи, що я не дуже добре почувався після пробудження, це не могло бути щось приємне.

«Ах, мені потрібні ліки...»

На тлі прекрасної місячної ночі я був одягнений у зручний повсякденний одяг з відкритим обличчям вперше за довгий час... Я зітхнув, знищуючи натовп маленьких монстрів.

Ніби зважаючи на мій поганий фізичний стан, Імператор наказав мені пополювати на дрібних монстрів через тиждень.

Так, я радий, що це не великі, люті і страшні монстри, але...

«Занадто багато маленьких монстрів, і вони швидко тікають...!»

Я сердито кинув кинджал у втікача. Хлопець, чий тулуб був точно пробитий, розвалився на шматки.

Це не загроза. Якщо порівнювати їх з дикими тваринами із світу людей, це були буквально монстри розміром з кролика чи пацюка. Однак, оскільки вони також намагалися їсти плоть живих істот, стало б проблемою, коли їхня кількість зросла б.

«Ну... скажімо так, це небезпечно».

Хоча їхня кількість ще не зросла до загрозливого рівня, це був наказ Імператора, який вирішив, що краще заздалегідь усунути такі змінні, оскільки зараз була воєнна ситуація.

Чи то Імператор, чи то Диявол, вони вдавали, що піклуються про моє тіло, але зрештою вони використовували його тут і там. Чи характерно це для всіх, хто стає монархом?

— У будь-якому разі, здається, що все приблизно виконано...

Шелест.

— ... Навіть не знаю, що сказати.

Щойно я це сказав, з'явилося підкріплення?

Я міцно тримав кинджал у руці та дивився на траву, звідки почув звук. Ніби відчувши, що його спіймали, трава затремтіла, а потім щось вискочило та побігло до мене на повній швидкості.

— Пане Аруте!

— !?

Я ледве зупинив кинджал, яким рефлекторно розмахував.

Знайомий демон з листям на голові біг до мене, вигукуючи знайоме ім'я знайомим голосом.

На мить мій мозок закипів від перенавантаження.

Хіба я... був на місії «Арута»?

— ... Бене?

— Так, пане Аруте! Мені вдалося втекти із Замку Короля Демонів і прийти сюди, щоб провести лікування!

Що це ще таке...!

Мої ноги підкосились, бо мені стало ніяково. Я рефлекторно простягнув руку, щоб втримати рівновагу, але це не мало жодного ефекту, окрім дотику до плеча Бена.

«Ні, зазвичай він просто допомагає мені, підтримує і піднімає, але тепер все вийшло не так».

Так. На цей раз я впав на Бена.

Одна рука тиснула на плече Бена, а інша рука, що тримала кинджал, впала на землю поруч з головою Бена... встромивши зброю в ґрунт.

Хтось може подумати, що це замах на вбивство або принаймні погроза вбивством...?

Думаючи, що Бен мене неправильно зрозуміє, я швидко сховав кинджал і спробував виправдатися, але Бен, який перевів погляд та перевірив лезо поруч зі своєю головою, заговорив першим.

— Вибачте! Я отримав сигнал, що пан Арут поранений, тому я поспішив... я завадив?

— Що...?

— Як і очікувалося. Вибачте...!

Ні, це не так... хіба я не прибрав зброю? Чому ти це робиш?...

Я відкрив рота, щоб все пояснити, але цього разу Бен заговорив швидше.

— Однак...!

— ...?

— Я такий радий, що ви в безпеці.

— ... так.

Що мені робити з моїм лікарем, який має такий шалений професіоналізм?

Він радісно посміхався, ніби справді щасливий. Я не міг навіть розгніватися через це, тому повільно витягнув кинджал.

«Я взагалі не хотів гніватися від початку».

Зміїна луска, що покривала частину його обличчя, нагадала мені, що він демон, тож як я смію гніватися через це. Звикнути до цього і мати набряклу печінку, яка викликає гнів, — це дві різні речі.

Однак, через несподіване занепокоєння, втома, що накопичилася, себе проявила навіть без мого усвідомлення, і напружений вираз мого обличчя розслабився. Бен, який проникливо помітив це, спостерігаючи за мною, не упустив можливості поставити запитання.

— Ви почуваєтеся добре? Якщо зважати на сигнали, не схоже, що ваш стан задовільний.

— ... все гаразд.

— Ви, мабуть, брешете, тому я не повірю.

Лієн сказала те саме, і тепер він теж... Якщо він збирався так сказати, навіщо тоді питав?

— Судячи з ваших рухів, схоже, що м'язи кінцівок також пошкоджені... Ах, бік! З вашим боком все гаразд?! Сигнал не помилився!

— Все гаразд....

— Не вірю!

Тоді не питай!

— Вибачте, але дозвольте мені зняти з вас одяг.

— Не переходь межу.

— Можна мені зняти пов'язку?

— Ні.

— Так, я з цим розберусь.

Цей покидьок...?

Рука під одягом намацує вузол бинта. Холодно! Можливо, це тому, що він демон, але його руки холодні. В мене дрижаки по шкірі пробігли.

Я відчував, що навіть якщо відмовлю словами, він мене не послухає, тому я швидко скинув його руку, встав і зробив крок вперед.

— Зі мною справді все гаразд. Я закінчив лікування, і моє тіло в повному порядку...

— Маркізе?

— !

Незнайомий голос.

Я швидко повернув голову, щоб перевірити, звідки долинав голос. Чоловік в імперській формі тримав зброю та по черзі дивився то на мене, то на Бена.

Ах...

«Я провалився».

Я помилився. Як і під час виконання наказів Короля Демонів, цю місію слід було виконати таємно.

Чесно кажучи, не було потреби тримати це в таємниці, виконуючи легкі накази, дані Імператором в імператорському таборі. Імператор не сказав, що це секретна місія, і саме завдання було справді легким і нічим особливим.

Тож я діяв впевнено. У результаті вони сказали, що не можуть послати маркіза самого, тому троє лицарів з військового табору пішли за мною, щоб прокласти шлях.

«Мені ледве вдалося відірватися від Дана...»

Спочатку мало піти більше лицарів, але Імператор відправив мене, щоб мінімізувати втрату військ, тому я зрозумів його намір і пішов на компроміс лише з трьома...

«Ваша Величносте, я зробив усе можливе...»

Насправді, я хотів взяти на себе більше, але... це найкраще, що я міг.

Оскільки нас було мало, нам довелося розділити територію на окремі ділянки, щоб розібратися з монстрами. І все ж, чому я не пішов сам? Хихик... Ні!

Я ніколи не думав, що виникне така проблема.

«Що мені робити з цією людиною?»

Вбити його? Якщо пояснити ситуацію, Імператор зрозуміє. Але...

Я стурбовано подивився на імперського лицаря і тихо торкнувся чола. У мене заболіла голова, і я відчував, як зростає рівень стресу.

— Кхахк!

Ох, якраз вчасно. Було трохи абсурдно, що в мене розболілась голова і потекла кров з рота, але зараз не час.

— Пан...!

— Іди.

Для початку я кинув кинджал у місце поруч із обличчям Бена, коли той намагався вигукнути «Пане Аруте», і закрив йому рот.

Це був тихий шепіт, майже як розмова з самим собою, але оскільки він був демоном, він, мабуть, добре мене почув. Навіть якщо й ні, він зовсім не безпорадна людина, тому він би приблизно здогадався, що я мав на увазі під своїми діями щойно.

Звісно ж, Бен, який повільно підвівся, швидко повернувся спиною та пішов. Лицар, який побачив це, спробував погнатися за ним, але...

— Кха-кахк-ках!

— Маркізе!

Гадаю, мене знову знудило кров'ю раз чи два.

Мій рот наповнився кров'ю і я знову закашляв. Лицар полишив погоню за Беном та швидко підійшов до мене.

Гаразд... Я хворий, тож давай залишимо цього хлопця і швидко повернемося. Бене, більше не приходь.

***

«Демони... Маркіз Харт...»

Лицар, який неспокійно оглядав Деона Харта, що кашляв кров'ю, ніби помираючи, стиснув зуби та згадав ситуацію, що сталася мить тому.

Маркіз гордо стояв, тримаючи кинджал, перед демоном, який ледве підійняв верхню частину тіла з лежачого положення.

Зрозуміти ситуацію було неважко. Маркіз, який на самоті був зайнятий полюванням на монстрів, був атакований демонами.

«Все одно, маркіз би переміг».

Результатом була сцена, яку він побачив.