Розділ 8 — Командир Нульового Загону Деон Харт (6)

— ... Щось тут викликає у тебе дискомфорт?

— Нічого подібного.

Навіть якби так було, я просто не міг про це сказати.

Згадавши слова Короля Демонів про те, що у всіх командирів загонів не все в порядку з головою, я дав просту відповідь, а Джайкар уважно оглянув мене з дещо напруженим виразом обличчя.

— Навіть якщо ти так кажеш... все одно має щось бути.

— Хіба?

— Зрештою, ти людина, тому тебе не може все влаштовувати. Тож не стримуйся і розкажи. Я зроблю все можливе, щоб тобі було зручно.

Що це? Турбота... чи? Я людський ресурс, завербований безпосередньо Дияволом, тому він вирішив попіклуватися про мене особисто?

Хоча мені здавалося, що цього не може статися, водночас я подумав: «А що, якби...» Джайкар продовжив.

Більш обережним голосом, ніби намагаючись зрозуміти мій настрій.

— Не створюй проблем в замку без причини...

— ... Дякую за твої слова.

Це просто не могло бути правдою. Угх, я хочу померти.

Це явно було через те, що сталось в саду. Зрозуміло, що він картав мене за те, що я без особливої причини підпалив сад.

Водночас це було попередженням. Він ніби казав: «Якщо ти ще раз втнеш щось подібне, я це так просто не залишу».

Я перелякано прокашлявся, і видав відповідь, і лише тоді знову зосередився на їжі. Тоді Ашілд, який мовчки чекав кінця нашої розмови, тихо заговорив.

Ні, він тільки намагався це зробити.

— О, пане Аруте. Давно не бачились!

Якби не командирка Четвертого загону, яка раптово втрутилась.

Брови Ашілда насупилися. Між моїми бровами теж мало не з'явилася зморшка, але, на щастя, я зміг стримати свій вираз обличчя безпосередньо перед цим.

«Мені не слід було сюди приходити».

Починаючи від командира Першого до командирів Третього та Четвертого загонів. Оскільки несподівані особи продовжували з'являтися переді мною, мій і без того ледь стійкий дух скоро мав розсипатись на порох і розвіятись по вітру.

Коли я глибоко шкодував, що вчинив так, як сказав мені Бен, тихий голос поруч зі мною повільно проник крізь мої барабанні перетинки.

— Ти зробила це спеціально, чи не так, Іделіє?

Слова, які звучали так, ніби були промовлені через стиснуті зуби.

Хоча цього було достатньо, щоб я злякався, навіть знаючи, що ціллю був не я, Іделія, командирка Четвертого загону, м'яко посміхнулася, ніби нічого не сталося, і прикрила рот віялом.

— Хто, я? Не знаю, по що ти говориш і чому сердишся.

— Маячня.

Прогарчав Ашілд.

Так, ці двоє від самого початку не ладнали. Я намагався ігнорувати ситуацію, що розгорталася переді мною, і знову проткнув виделкою салат, який і так був весь у дірках.

Звичайно, це не була брехня. Мені хотілося викинути їжу... Ох, я вже зробив це кілька хвилин тому.

Мене нудило, хоча я нічого ще не з'їв.

Здавалося, що стане зовсім погано, тому тихо поклав виделку, а Джайкар, який спостерігав за ситуацією, повернув голову і тихо звернувся до них обох.

— Зупиніться, ви обидва. Здається, ви забули, хто зараз перед вами.

— ... ах.

— Вибачте.

Їхні очі звернулися до мене, ніби вони щось планували.

Збентежений, я швидко похитав головою, щоб показати, що все гаразд, а Іделія сіла поруч зі мною і тихо заговорила.

— Я чула, що ти спалив сад?

— Іделіє.

— Ох, вибач, якщо це прозвучало грубо. Мені просто стало цікаво, що так розлютило Арута...

Якби не Джайкар, я б подавився до смерті, навіть нічого не з'ївши.

Я дуже хотів, щоб вони перестали говорити про сад. Вони не були причетні до цього і навіть не були свідками, то чому так зацікавлені?

... Тепер, якщо згадати, Четвертий загін займався обробкою інформації.

«Тоді не дивно, що вона так зацікавилась цими новинами».

Це те, що можна назвати професійною деформацією.

Четвертий загін, включаючи саму Іделію, відповідав за обробку інформації. Звичайно, збором інформації займався переважно Другий загін, а Четвертий обробляв її, фільтрував та видобував найголовніше, але це не означало, що вони взагалі не збирали дані.

Отже...

«Для мене вона найнебезпечніший командир загону серед них усіх».

Це неочікуваний висновок, що виплив з потоку свідомості, але він не був невірним.

Я єдина людина в Царстві Демонів. Звісно, більшість місцевих буде мене ненавидіти.

Я не знав, коли і де Іделія виявить мою слабкість і видасть мене.

Ця нова реальність пробудила мене. Я швидко зібрав свої розсіяні думки, прийняв рішення та встановив зоровий контакт.

Іделія, яка одразу ж поглянула мені у вічі, ніби весь час дивилася в цей бік, яскраво посміхнулася та мовила.

— Ходять чутки, що це через садівника...

— ...

— Якщо причина, чому ти залишив його живим, полягала в тому, що ти не хотів бруднити власні руки, то я готова позбутися його заради тебе.

— ... Все добре.

Коли справа стосувалась демонів, то першою реакцією на проблему, що виникла, в них була думка про вбивство причини цієї проблеми. Цікаво, чи є в них взагалі милосердя...

Подумавши про це, я на мить замовк.

Хіба це не означає, що для мене милосердя в них теж не буде у випадку чого?

«Ні, це небезпечно».

Моє майбутнє «я» було в небезпеці.

Інакше кажучи, я ходжу по тонкому льоду, але тепер, коли я знав цей факт, холодний піт почав стікати по моїй спині.

Рука, що тримала виделку, ще більше напружилась. Я стискав її так сильно, що вени на тильній стороні долоні набухли.

Я відчув, ніби хтось поруч здригнувся, але зараз це не було важливо. Заради себе з майбутнього, я маю прищепити демонам тут, у Замку Короля Демонів, дещо під назвою «милосердя».

З цією обіцянкою самому собі я підняв голову, яка була опущена до цього, і подивився на Іделію. На відміну від миті раніше, її очі сильно тремтіли, ніби їй було боляче.

Вона прикусила язика? Якщо придивитися уважніше, то здається, що її руки теж тремтіли. Мені трохи сумно бачити це, але я все одно маю щось сказати для себе з майбутнього.

— З самого початку це не було великою проблемою. Тому це не причина для вбивства.

— Так, звісно...

— Ти розумієш? Цього недостатньо, щоб убити когось.

— Так, вибач.

— Іделіє, за що ти вибачаєшся? Просто спочатку думай, перш ніж говорити «я вб'ю його» наступного разу. Чи справді інша особа зробила помилку, яка заслуговує смерті?

О, я мало не забув найважливіше.

— Іноді проявити милосердя теж не завадить.

— Так, я обов'язково це запам'ятаю. Мені шкода за свої необдумані слова.

Я не розумів, чому вона постійно продовжувала вибачатися, але поки що це не так погано.

Якщо я продовжуватиму повільно навчати їх таким чином, навіть якщо колись зроблю помилку, вони хоча б раз подумають спочатку, перед тим як бездумно вбити.

Проблема полягала в тому, що після того, як Іделія замовкла, настала тиша. Дивлячись на похмурі вирази обличчя інших командирів загонів, мені здавалося, ніби я її вишпетив привселюдно. Якщо подумати, Іделія, яка нічого поганого не зробила, навіть вибачалася знову і знову.

Тільки тоді я зрозумів, що виглядав як найбільший у світі покидьок.

— ...

— ...

Тиша затягувалась. З часом мій вираз обличчя, не витримуючи тиску, поступово виходив з-під контролю і ставав напруженим.

Цілком природно, що після цього вирази облич командирів загонів змінилися в ще більш гіршу сторону. Як вони можуть залишатися байдужими, коли людина наважуються робити свій вираз обличчя перед ними таким?

Поки я розмірковував, як вирішити цю ситуацію, що дедалі погіршувалася, Іделія, яка відчайдушно про щось розмірковувала, обмінюючись поглядами з іншими командирами загонів, ніби я був не єдиним, кому було незручно від цієї тиші, глянула на мене і повільно відкрила рота.

— Пане Аруте...

Точно!

Незручна атмосфера розвіялась. Я був такий радий цьому, що зустрівся поглядом з Іделією з щирим серцем, яке вислухає будь-що.

Добре, скажи мені будь-що. Цього разу, що б вона не сказала, я вислухаю все...

— Я чула, що ти збирався перевірити війська.

Слухай...

— Ох, я теж маю тобі дещо про це розказати.

Лайно.

Я тихо відсунув стілець з наміром втекти, якщо виникне можливість.

Однозначно був момент, коли я сказав, що хочу перевірити загін.

Що ж до того, коли це було... це, мабуть, сталось тоді, коли Диявол прийшов відвідати мене після того, як я сказав, що хочу випити алкоголю.

[Ніякого алкоголю. Чи ти хочеш розвалити Замок Короля Демонів? Якщо тобі справді нудно, навідайся до своїх підлеглих в казармах або помилуйся садом. Хієн сказав, що радіє, бо цього разу посадив нові квіти.]

[Я відвідаю загін.]

Замість того, щоб зустрічатися з тим жахливим садівником, я вирішив мати справу з членами загону.

Це було несправедливо. Я обрав загін, бо не хотів мати справу з садівником, але мені все одно довелося зустрітися з Хієном на шляху до казарм загону.

Ці слова були сказані перед Дияволом, тому тепер я не можу їх забрати назад.

— Пане Аруте...? Ти в порядку?

— Все гаразд.

Чи був мій вираз обличчя дивним в цей момент? На щастя, її, здається, не особливо турбувало те, що я відсунув стілець. Якщо просто правильно простежити за часом і втекти ось так...

« ... це не спрацює».

Коли я подумав про це, то зрозумів, що мене повністю оточили.

Іделія ліворуч, а Ашілд праворуч. Навіть Джайкар сидів навпроти. Крім того, усі вони були командирами загонів. Щойно я спробую втекти, мене схоплять за шкірку.

Я швидко змирився з поразкою.

Коли я розслабив своє тіло, яке було непомітно напружене, Ашілд, який ніяк не міг знати, що я щойно намагався втекти, подивилася мені в очі та повільно почав говорити.

— Під час інспекції загону краще мати при собі зброю.

Я знав про це. Однак я не користувався ним. Більше того, це був дерев'яний меч, а не справжній.

Дерев'яний меч був такий важкий, що мої руки тремтіли. Шкода, але чесно кажучи, з моєю силою я навіть не міг мріяти про те, щоб тримати звичайний залізний меч, бо ледве можу втримати дерев'яний.

Але чому?

— Чи можу я запросити тебе на спаринг після того, як закінчиш з перевіркою солдат?

— ...

Я ледве стримав руку від того, щоб піднести її до вуха.

Мабуть, мені було дуже погано останнім часом. Бо почав чути всіляку маячню.

Мої спроби заперечити реальність були повністю зруйновані раптовими словами Джайкара.

— Гарна ідея. Можна я поспостерігаю?

Ти ж сказав мені говорити тобі, якщо щось буде мене турбувати, але, гадаю, ти не бачиш виразу мого обличчя зараз, коли я прошу тебе врятувати мене від цього.

Для початку, у цьому спарингу не було б жодного сенсу. Зараз між ним і мною була сміховинна різниця у вазі, то що це був би за спаринг? Це ставало очевидно, якщо поглянути на руки Ашілда. Якби мене вдарила саме ця рука, а не меч, моя шия б точно зламалася.

— ... Ем...

Я не міг просто втекти від відповіді, тож видав ледь зрозумілий звук.

Усі погляди зосередилися на мені, ніби чекаючи мого рішення.

Серед приголомшливих поглядів я відчайдушно намагався придумати виправдання.

Я спробував його знайти.

— ... Це клопітно.

Хоча зрештою в мене не вдалося.

Я повільно опустив голову.

Все отак і закінчиться? Оскільки не було поважної причини, вони просто продовжуватимуть наполягати. Тоді мої навички будуть розкриті, і я заплачу високу ціну за те, що обманув їх.

Ні, не думаю, що варто хвилюватися за те, що мене викриють. Тому що я похвалюся своїми навичками світові, демонструючи свою здатність померти від одного удару.

Я дивився на їжу, яка вже охолола, бо так і не торкнувся її. Мені слід було наїстися теплої їжі досхочу, перш ніж мене вб'ють.

Я очікував відповіді, як злочинець, який чекав смертного вироку, але реакція Ашілда виявилась несподівано спокійною.

Він помовчав мить, потім повільно кивнув і заговорив.

— Мабуть, ти правий.

— ...?

— Аруте, ти схильний більше виділятися в справжніх битвах, ніж на тренуваннях. Мабуть, було б важко бути обережним, що не вбити мене під час спарингу.

— ?

— Вибач. Я запропонував, не подумавши.

— Ні, все добре...

Отже... Я зміг викрутитись?

Мені здалося, що я почув якісь зловісні слова, але в будь-якому разі, я уникнув спарингу, тож скажімо, що все пройшло добре.

— Пізніше, коли я розвину достатньо навичок, щоб не померти так легко, тоді я знову тебе запитаю.

Подумавши про це знову, мені вже не здавалося, що все вийшло добре.

У мене були великі проблеми.

— Я не змушуватиму тебе довго чекати.

— ...

— Але все таки, чи можу я піти з тобою сьогодні на інспекцію загону?

Я почув оголошення війни від командира Третього загону.