Розділ 140 — Дамба тріснула (5)

Як він міг отримати стільки прихильності від своїх підлеглих? Це виходить далеко за межі зверхності. Як молодший, маючи таку жорстоку вдачу, може мати стільки прихильності?...

Ковтаючи свої сумніви, Стигма продовжив.

— Ти часто вживав лайку під час війни. Можливо, дивно використовувати добрі слова на суворому полі бою, але не використовуй вульгарну лексику, оскільки вона знизить твою репутацію, тому намагайся утримуватися від її використання. Намагайся якомога менше думати подібним чином.

— Це просто думки в голові...

— Думки стають словами. Слова, які часто вимовляються, стають звичками. Більше того, лайка — це те, що може легко увійти у звичку. Хіба легко це буде потім виправити? Краще було б подбати про це заздалегідь.

— ...

Він сказав, клацаючи вказівним і середнім пальцями та постукуючи по губах хлопця, який пробурмотів, що це вже стало звичкою.

— Я кажу це для свого молодшого.

***

З того часу Стигма почав мене мучити.

Щоразу, коли я пробував лихословити, він казав: «Це погана звичка» і клацав пальцями по моїм губам, тому в мене не було іншого вибору, окрім як тримати язика за зубами, хоча це було важко.

Що мені робити, якщо це вже стало звичкою? Тря... сця.

— Хіба ти щойно не подумав про лайливе слово?

— Ні.

— Здавалося, я побачив лайку в твоїх очах.

Хто він, в біса!

Оглядаючи зброю, він дивився на мене, ніби перевіряючи мій стан. Оскільки я збирався вступити в бій, моє гостре чуття вловило кожне місце, куди потрапляв його погляд.

Погляд окинув усе обличчя, починаючи від очей до рота, а потім знову зосередився на очах.

— Гм... Я хотів би дати тобі ще одну пораду, перш ніж почнеться битва.

— Так...?

Що ще ти намагаєшся сказати?

— Здається, що жести руками — це теж твоя звичка, але для чіткішої комунікації краще подавати сигнали разом зі словами. Хто б став стежити за жестами молодшого в усьому цьому хаосі? Принаймні, тобі доведеться підвищити голос, щоб привернути до себе увагу.

Ох, це... Гадаю, все буде добре, бо є хлопець, який уважно стежив за моїми жестами.

Власне, було б краще висловитися зараз, коли мені не потрібно приховувати кров, але... звички справді лякають. Я робив жестикуляції руками, навіть не усвідомлюючи цього.

У будь-якому разі, в якийсь момент Стигма почав давати такі поради щоразу, коли мав таку можливість. Обов'язок старшого товариша? Здається, що так, але це досить корисна порада, тому я до неї прислухаюся... але його висновки були завжди дивними.

[Але все це не має значення, поки ти надзвичайно сильний.]

Він казав, що мати переважаючу силу найкраще.

Елегантність? Атмосфера? Культура? Етикет? Якщо сила, яку ви маєте, приголомшлива, все інше не має сенсу...

[Але поки є хтось інший сильніший тебе, а ти сам не маєш фрагмента Героя, твою силу не можна вважати «приголомшливою». І понад усе, хіба не було б набагато легше, якби інша особа прочитає атмосферу і відреагує, перш ніж ти навіть покажеш свою силу?]

... Ну, я хвилювався за особистість Стигми.

Але оскільки він до мене добрий, це не має значення, правда? Я подивився на піхви кинджала, який Дан прив'язав до мого тіла, думаючи, що якби хтось почув це, він би також хвилювався за його особистість.

Їх було всього шість, по одному на обох стегнах, двоє на талії та спині! ... Але він додав ще по одному до кожної щиколотки, довівши загальну кількість до восьми.

«Шістьох було б недостатньо...»

Я цього не пам'ятав, бо був неуважним під час битви, але я не міг не знати про наслідки.

Щоразу, коли я приходив до тями, мої руки були порожні. Або, можливо, я тримав лише один кинджал.

« ... а потім Стигма засміявся».

Скільки це було битв? Коли я приходив до тями, вкритий кров'ю після битви, кандидати в Герої, які дивилися на мене дивно, були злякані та відводили очі щоразу, коли ми зустрічалися поглядами, а з іншого боку хтось сміявся та казав, що я його молодший. Спочатку я навіть подумав, що це не він, бо він вибухнув сміхом.

Що ж сталося?...

— Якщо ти добре впораєшся, молодший, це може бути остання битва тут.

— ...?

— Схоже, Король Демонів зрозумів, що відправляти сюди незграбні війська буде марно. Надійшли новини, що вони перекинули свої війська на інший бік.

— Ах...!

— Цікаво, чому вони не відправляють командира загону.

Здається, він нарешті це помітив. Новини надходили так повільно. Ну, оскільки деякий час не було новин, не було жодної можливості дізнатися про ситуацію тут.

Битва тут складалася виключно з несподіваних атак.

Спочатку ми знищили їх несподіваною атакою. Вони підійшли до кордону та сховалися там, а коли Король Демонів відчув себе дивно через відсутність новин, він знову відправив свої війська, і вони потрапили в засідку та були знищені на шляху. Іншими словами, демони не мали часу доповісти Королю Демонів.

Але на цьому етапі навіть Король Демонів не міг знати. Після цієї битви деякий час битв може не бути.

«Свобода...!»

Я вагався, бо ненавидів кожну битву, де мені доводилося долати ризик смерті, але цього разу я не ненавидів наближення того, що мало статись.

***

Виправлю себе. Я ненавиджу це. Було б добре, якби час битви не наставав вічно.

Я дивився на свої закривавлені руки в заціпенінні, у просторі, наповненому запахом крові та криків.

«Чому... я вже отямився?»

Битва ще не закінчилася? Вона в розпалі. Хіба не нормально бути більш пильним?

Я підвів погляд. Вдалині було видно, як Стигма, граційна людина, зник, перетворившись на звіра, що знищував ворогів.

«Ця людина була звіром, раніше замаскованим під елегантного дворянина... Гадаю, він схожий на чорного леопарда...»

Але тепер я бачив його справжню сутність.

Тим часом було так дивовижно бачити, що він виглядав чистим на відміну від мене, вкритого кров'ю.

Я запізно отямився і опустив погляд. Поруч лежав шматок м'яса, форму якого неможливо було визначити... Ах?

«Що це...»

Дивлячись на розмір... людина? Ні, супротивники у цій війні — раса демонів, тож це, мабуть, демон.

Чому це лежить біля моїх ніг?

Чому?

Жахливо. Коли я отямився, моє тіло повністю було вкрите кров'ю, хоча зі мною все було добре, я ніколи раніше не бачив такого трупа.

... Жодного разу?

Мене знудило, і потекла кров. Зір став розмитим, і я підняв руку, щоб потерти очі, але коли побачив, що вона просякнута кров'ю, я знову опустив її.

Рука, вимазана кров'ю, кинджал у цій руці, жахливий труп, що лежав переді мною.

«Ааа».

Моє волосся посивіло.

«Я...»

Я кліпнув очима. Мій зір знову прояснився, і я відчув, як рідина стікала по щоці.

«Я цього не робив».

Ніякого алкоголю, жодних наркотиків. Мені потрібно прийняти щось...

Хоча я знав, що більше не приймав наркотиків, я обшукав свої кишені, які, очевидно, були порожніми.

Мій нинішній стан був би дивним для будь-кого. Ворог нізащо не втратить такої можливості.

І справді, ворог ворухнувся.

— Здохни, монстре!

Це був демон, який назвав людину монстром.

Завдяки йому я отямився. Я порожньо подивився на спис, спрямований у серце, і злегка посміхнувся.

Це близький удар, але його можна уникнути. Але я рефлекторно зупинився, не намагаючись уникнути цього.

«Якщо я уникну цього, що буде далі?»

Було незвично, що шлях атаки був таким очевидним. Оскільки я не зміг його побачити, коли тільки прийшов до тями, це, мабуть, був демон високого рівня, який прийшов за мною. У мене не було впевненості, що я зможу вбити цього демона, який змінив свою стійку.

«Ти хочеш битися зі мною так?»

Якщо їх сто, сто загине.

Я спочатку ухилюся від його атаки, а потім ще раз, витрачаючи всю свою витривалість і шукаючи лазівку, яка може з'явитися будь-якої миті, чи просто заплющу очі, вкладу всю свою силу та заберу життя цього хлопця?

« ... Якщо отримаю високорівневого, зможу похизуватися».

Під час війни я блював кров'ю та панікував. Після її закінчення допит буде неминучим. Я повинен спіймати хоча б одного високорівневого демона, щоб отримати якийсь зиск.

Більше за все я хотів негайно відпочити.

Я обернувся. Замість того, щоб потрапити у критичну точку, він атакував іншу ділянку. Лезо списа врізалося мені в плече, спричинивши пекучий біль.

«Боляче сильніше, ніж я думав... Ох, мені дуже потрібні ліки...»

Демон цокнув язиком, не влучивши в ціль, і застосував силу, щоб витягнути спис. Але я був швидшим.

Простота та чесність.

Лезо списа, яке заглиблювалось все глибше і глибше, коли я рухався, пронизало мою спину і повністю вийшло назовні. Незважаючи на жахливий біль, я продовжував крокувати вперед, не зупиняючись.

Бо я знав, що якщо я зупинюся тут, то помру.

— Що...!

— Помри, покидьку.

Ти відплатиш мені за плече!

Я раптово встромив кинджал у руці в життєво важливе місце демона.

...

А потім мене насварили.

Один високорівневий помер, і, можливо, відчувши кризу, інший демон такого ж статусу зібрав свої війська та відступив. Щойно я зітхнув, відчуваючи щастя, на мене налетіли скажені пси.

— Капітане, ні, маркізе! Плече! Ваше плече! О боже, що ж мені робити!

— Ви ще й блювали кров'ю!

— З того, що я бачив раніше, це було схоже на те, ніби ви самі налетіли на лезо! Ви збожеволіли! Що ви збираєтесь робити з цим плечем?

— За це має хтось відповісти!

Якщо хтось це почує, то подумає, що у мене просто хворе плече...

Але я навіть не міг покласти на нього руку, і поки дивився на людей переді мною, які шалено намагалися його вилікувати, не знаючи, що робити, я тихо відкрив рота.

— По-перше... чи не можете ви спочатку викликати військового лікаря?

У мене було таке відчуття, що я ось так і помру...

Навіть якщо ні, я втратив забагато крові.

Ніби моє обличчя лячно зблідло, вони почали галасливо шукати військового лікаря.

— Військовий лікарю! Покличте когось із медичного відділу!

— Спочатку треба відрізати держак списа! Не відрізайте його так близько, щоб він не турбував маркіза, коли він ходитиме!

— Ох, наш капітан помирає! Подивіться, яке у нього бліде обличчя!

— Він не помре! Не навроч! Але чому його обличчя таке біле? Тривожно!

— Маркізе, ви нас бачите? Залишайтеся при тямі! Скільки нас тут?

Звідки мені знати, коли стільки людей ходило туди-сюди прямо переді мною? Я божеволію, тож, будь ласка, забирайтеся звідси...

Після недбалих заходів першої допомоги мене підібрали скажені собаки та відвели до казарми.

— О боже! Це все його кров?!

— Ні в якому разі! Як ти думаєш, хто перед тобою? Звичайно, це чужа кров!

— ...

— Куди ти йдеш? Ми маємо вилікувати маркіза.

Ці божевільні хлопці...

На щастя, лікування пройшло належним чином, хоча військовому лікарю довелося уникати марної поведінки цих клятих людей.

Знявши зброю та сівши, щоб отримати лікування, я ненавмисно подивився вгору і зустрівся поглядом з деким. Його очі були надзвичайно суворими, ніби він весь час дивився в цьому напрямку.

— Мій пане. Шкода, завдана нашим лицарям у цій битві, була...

— Якщо й є ті, хто загинув від цих нікчемних демонів, то, мабуть, вони були просто слабкими істотами, тому мені це нецікаво. Те саме стосується поранень. Мені не потрібні слабаки в рядах моїх лицарів.

Стигма, який відштовхнув підлеглого, що наближався до нього, підійшов сюди.

Елегантні та гідні кроки, про які я завжди говорив, залишали широкі сліди. Це була явно його звичайна хода, але чомусь я відчував дух розлюченого звіра, якого бачив на полі бою мить тому...

Він миттєво з'явився прямо переді мною, подивився на уражену ділянку, яку обробляли, і міцно заплющив очі, погладжуючи волосся, ніби намагаючись заглушити свої емоції. За мить все зникло.

— Молодший...

— ...

— Тобі потрібно піклуватися про власне тіло.

Я вже достатньо цінував своє тіло.

Тим не менш, битва швидко закінчилася, бо командир помер. Оскільки наказ «убити всіх» нікуди не зник, нам доведеться битися ще в одній битві...?!

Чорт забирай, я про це не подумав.

— Коли розмовляєш з людьми, треба дивитися їм в обличчя.

Він клацнув пальцями та постукав мене по лобі, потім нагнувся і зустрівся зі мною поглядом.

— Це рішення було дурним. Ти, мабуть, теж це знаєш, правда?

— Так, що...

Я забув про команду «знищення».

Хоча я й вбив їх командира, я також був поранений, тому не зміг чітко зламати дух ворога. Через моє поранення навіть мої союзники мусили спостерігати за їхнім відступом.

«Звичайно, вони не повернуться до Царства Демонів, тож ще є шанс».

Я зв'яжуся з Королем Демонів у військовому таборі. Тут є Другий і Третій Герої, а також кандидати в Герої Імперії. Король Демонів, почувши цю новину, ніколи не накаже їм повернутися, хоча знатиме, що у них не буде надії.

«Як тільки вони зустрілись з Деоном Хартом, хтось може зрозуміти, що він і командир Нульового загону — одна й та сама особа».

У разі непередбаченої ситуації він вирішить викинути їх геть, навіть якщо це буде марною тратою ресурсів.

Імператор, мабуть, врахував це та видав наказ про «знищення»...

«Га?»

Чому я так думаю...