Розділ 150 — Жорстока правда, жорстока доля (3)

Відповідь пролунала не одразу. Низько опущені червоні очі, здавалося, дивилися в підлогу, але потім вони знову подивилися на Короля Демонів, а потім знову в підлогу.

Невдовзі пролунав трохи надтріснутий хрипкий голос.

— Ви знаєте, чому герцог зробив те, що зробив?

— ... ні? Звідки мені знати справжні наміри простих людей?

Можливо, він щось помітив? Нерви Короля Демонів були напружені.

На щастя, Деон опустив погляд та сказав: «Ось як?», ніби щойно відкинув це питання, потім знову підняв голову та поставив питання, яке, здавалося, було його початковою метою.

— ... Чи не можемо ми повернути час назад... за допомогою магії?

— Гм?

Король Демонів, який був здивований несподіваним питанням і за мить зрозумів, про що йдеться, підняв брови, ніби йому стало шкода.

— Магія не всемогутня. Є сфери, до яких ніколи не можна торкатися, ні за що, і найпоказовіші з них — це воскресіння мертвих і повернення часу назад.

— ... Розумію. Гаразд.

— ...

Король Демонів, який очікував кривавого кашлю та судом, збирався покликати Бена, який чекав назовні, зупинився через реакцію, яка була набагато спокійнішою, ніж він очікував.

Деон спокійно розвернувся, ніби не помітив реакції Диявола. Він підійшов до дверей і на мить подивився на Короля Демонів, перш ніж покласти руку на дверну ручку.

— Я збираюся на деякий час вирушити до світу людей.

— ...

Замість відповіді повернулася збентежена тиша, але, ніби цього було достатньо, він поклав руку на дверну ручку.

Король Демонів висловив свою запізнілу згоду, не потурбувавшись зупинити його.

...

— Пане Аруте!

Коли він відчинив двері та вийшов, демоном, якого Деон зустрів, був Бен.

Чоловік, який неспокійно походжав перед дверима, раптом підійшов до нього, виглядаючи роздратованим, ніби довго чогось чекав. У його погляді було відверте занепокоєння, коли він оглянув стан його тіла.

— Ви почуваєтесь добре? У вас все ще сильна температура, тому якщо ви будете рухатися ось так...

— ...

— ... Пане Аруте...?

— ...

Невдовзі він відчув щось дивне.

Бен, який підлаштувався під темп Деона не міг допомогти йому, тому лише давав поради, сповнені занепокоєння, зупинився на місці. Він то зупинявся, то йшов вперед, ніби навіть не бачив демона поряд.

Бен, злякавшись вигляду когось, хто, здавалося, загубився в собі, поспішно відійшов убік.

— Пане Аруте, ви мене чуєте?

— ...

— Пане?

— ...

— Пане Аруте!

— Кхакх-хак!

Кров закапала коридором.

Як завжди, потрібно було вжити термінових заходів, але Бен не міг змусити себе поворухнутися.

«Що це за погляд...»

Бен чітко побачив пригнічення в його очах, коли той витирав кров тильною стороною долоні.

Хоча зовні Деон здавався спокійним, почуття демона, натреновані під час життя в Замку Короля Демонів, підказували йому зараз не зв'язуватися з ним, тому Бен міг лише зупинитися на місці та дивитися йому в спину, поки той йшов геть.

***

Імператор ніколи не брехав.

Якщо запитати когось, хто вважає себе тираном і називає себе лихим, чи зробив він щось погане, яка йому причина брехати? Оскільки він зла людина, він відповість ствердно.

Навіть якби це було не так, у Імператора було багато причин не брехати.

«Імператор... одержимий ідеєю бути правителем».

Стигма був таким же. Він не визнавав свого статусу і був одержимий ідеєю його доведення.

Почувши його думки на цей рахунок, Деон все зрозумів. Символізм в манері мовлення Імператора тощо.

Його не готували як спадкоємця престолу з юних років, але він здавався занадто досконалим для людини, яка зійшла на трон через повстання.

«Не знаю, чому я не думав про це весь цей час».

Усе, що складало Едуардо Дезерта як людину, відверто проголошувало його Імператором.

Тож він, найімовірніше, не брехатиме. Бо ті, хто обіймає найвищі посади, не мають підстав брехати.

«Навіть якщо скоїти злочин і проголосити це, ніхто нічого не зможе сказати. Бо в цьому суть влади».

Звичайно, це крайній приклад, і якби Імператор помилився, його б насварили дворяни, але Деон Харт все одно був впевнений.

Уся брехня, якщо тільки це не брехня на благо, загалом потворна.

Імператор був людиною, який ніколи б не дозволив собі бути потворним, навіть у власній смерті.

Перш ніж обговорювати благородство «Імператора», який не міг бути потворним, варто зазначити, що це його вроджена природа.

На білому снігу залишалися сліди. Деон Харт, стоячи перед розкішною головною брамою, подивився на вартових, які були напоготові та пильно дивилися на нього, а потім одразу ж підняв капюшон своєї мантії.

— ... Це Харт... почесний маркіз?

— Я хочу зустрітися з Його Величністю.

— О, будь ласка, зачекайте хвилинку...

— Прямо зараз.

— ...!

Невідома особа, яка прибула до імператорського палацу у кареті, не сказавши ні слова, виявилась зниклим почесним маркізом Хартом.

Одне це вже перехоплювало подих, але він волів побачити Його Величність просто зараз.

Зазвичай вартові без вагань зійшли б з дороги, але аура навколо нього була незвичайною. Більше того, щоразу, коли він видихав, його подих був теплішим, ніж у інших...

— ... Ви почуваєтеся добре?

Здається, у нього лихоманка.

— Не думаю, що ви маєте повноваження про це питати.

Відповідь, що пролунала, була холодною.

Зляканий вартовий подивився на свого колегу, кивнув і відійшов убік. Водночас його колега також повернувся, щоб звільнити дорогу.

— Вибачте. Будь ласка, заходьте.

З самого початку, вони не мали жодних повноважень зупиняти Деона Харта.

Почесний маркіз Деон Харт — це людина, яку Імператор дозволив впускати в палац за будь-яких умов та будь-коли, і тепер, коли він повернувся після зникнення, перша людина, з якою він має зустрітися, — це не хто інший, як Імператор.

***

— Де Його Величність?

— Хто... Почесний маркіз Харт?

— Відповідай.

— Він в офісі. Будь ласка, зачекайте хвилинку, я повідомлю... Маркізе!

Офіс. Отже офіс.

Навіть не згадуючи напрямку, Деон без вагань рушив вперед.

Насправді, шлях до кабінету був знайоміший для нього, ніж до тронної зали. Для нього та Імператора, який мав таємниці, що не слід було розголошувати, кабінет з меншою кількістю людей та гарною звукоізоляцією був набагато комфортнішим.

Скільки він йшов? Невдовзі він опинився віч-на-віч з лицарями, які охороняли двері кабінету.

Лицарі, які суворо дивилися на непроханого гостя, що наважився завітати до Імператора без запрошення, невдовзі зрозуміли, хто він, і широко розплющили очі. З поверненням зниклого Героя їх пильність послабилась.

— ... Маркізе? Ви справді маркіз? Я впевнений, що ви зникли...

— Мені потрібно побачити Його Величність.

Лицарі замовкли, почувши раптову вимогу.

Атмосфера напружилась. Межа, яка, здавалося, була порушена, знову різко загострилась.

Один з мовчазних лицарів обережно відкрив рота.

— Незважаючи на те, що ви почесний маркіз, ви не можете так просто увійти. Принаймні, попросіть дозволу у Його Величності...

— Ось як.

Двері до кабінету, які здавалися міцними, відчинилися.

— Його Величність дав дозвіл.

Немезеус, який з несхваленням дивився на Деона Харта, повернув своє тіло боком, щоб не блокувати вхід, і кивнув йому.

Деон пройшов повз нього та увійшов до кабінету без жодних ознак жалю чи вагань. Почувши голос Немезеуса, який наказував лицарям позаду відступити, він подивився прямо перед собою, і його очі зустрілися зі знайомими золотими очима.

— ... Ти виглядаєш не дуже.

Імператор, який одразу помітив фізичний стан Деона Харта, поклав ручку, яку тримав, і почав діставати документи зі столу.

— Навіщо ти прийшов особисто, коли міг зв'язатися зі мною через комунікатор?

Він не спитав нічого на кшталт того, чи все з ним гаразд, чи не потрібно йому відпочити, чи що він покличе палацового лікаря.

Мабуть, була причина, чому Деон прийшов до Імператора в такому стані, і крім того, він не міг нічого іншого сказати через його погляд.

Поки він неквапливо чекав, упорядковуючи документи, щоб інша людина могла зібратися з думками, Деон Харт, який не міг вільно заговорити і лише кілька разів відкривав та закривав рота, нарешті з труднощами заговорив.

— ... Ви знали?

Імператор застиг.

На мить руки, що упорядковували документи, зупинилися.

Не було потреби питати, про що він. Імператор опустив руку, що тримала документ, і підняв голову, щоб зустрітися з червоними очима, які дивилися на нього, ніби чекаючи відповіді.

— Так.

— ... чому.

Проста відповідь без жодної брехні чи виправдань змусила голос Деона тремтіти.

Імператор висловив згоду. Одного цього було б достатньо, але Деон не зміг стримати емоцій, що вирували в ньому, і вигукнув із сумнівами та обуренням.

— Чому ви це зробили?

— ...

— Якби ви тільки повідомили мені, якби ви хоча б натякнули мені, якби відмовили у моєму проханні!

Що, якби Імператор обрав щось інше замість мовчання під час Восьмирічної війни?

— Усі б вижили...

Батьки не зазнали б трагічної смерті від рук своєї дитини, а старший брат не пожертвував би собою заради молодшого брата.

І Деон Харт не хотів би себе вбити.

Останні слова були промовлені майже пошепки, але Імператор, який почув їх завдяки своєму чудовому слуху, повільно відкрив рота.

— Тепер ти звинувачуєш мене?

— ...

— Не в той бік спрямовуєш образу. У світі знаті незнання — гріх. Завдана шкода є цілком твоєю відповідальністю.

Чи існує приказка, яка каже, що треба вдавати, що знаєш щось, навіть якщо ти цього не знаєш?

— Ти досі дитина.

Навіть Імператор явно дав йому шанс.

Чи варто називати це ціною мовчання? Імператор запропонував кращий варіант: солідний титул, коштовності та землю. Людиною, яка відкинула усе це та побажала знищення своєї родини, був не хто інший, як сам Деон Харт.

— ... Але.

— Це був твій вибір, і я просто виконав твоє прохання, але якщо ти запитаєш чому, то.

— ...

— Гадаю, моє рішення було засноване на бажанні мати таку талановиту людину, як ти.

Власне, від початку він хотів сказати ще дещо.

Не звинувачуй інших у своїх гріхах. Не бери на себе чужі гріхи. Суди об'єктивно та подумай, кого насправді слід звинувачувати та ненавидіти.

Тим не менш, якщо відкинути все це, якби він назвав це причиною, чому Імператор вважав себе лиходієм, то все було б добре.

«Це просто примха».

Ні, насправді, навіть вважати його лиходієм двозначно. Імператора ніколи не можна було вважати хорошою людиною.

Вираз обличчя Деона Харта затвердів.

Він мить помовчав, ніби придушуючи свій наростаючий убивчий намір, потім подивився на Імператора холодними червоними очима і заговорив, ніби прожовуючи кожне слово.

— Я не такий талановитий, яким мене вважає Ваша Величність.

Імператор не потрудився відповісти.

***

Після повернення Деона Харта Немезеус, який весь час спостерігав за ситуацією зі сторони, обережно відкрив рота.

— Чому ви просто відпустили його?

Він не знав багато про обставини, але точно знав, що Деон Харт плекав невимовну ненависть до Імператора.

Вже тільки це було причиною не відпускати його, і особливо в той момент, коли він побачив його погляд, коли Деон розвернувся щоб піти, його почуття генерала послали суворе попередження.

— Він обов'язково повернеться пізніше.

— ... Я теж це знаю.

Імператор ніяк не міг цього не знати.

Він був саме тим, хто завжди зустрічав Деона Харта, коли той повертався з Царства Демонів, дивився йому прямо в очі та визначав, чи досі той залишався нейтральним, чи ні. Він розмовляв з Деоном Хартом сьогодні і помітив, що той повністю відвернувся від нього.

Тим не менш, якби його запитали, чому Імператор його відпустив, він міг би відповісти, що це була примха.

— Якщо ви знаєте, то чому?

— Ну...

Але це причина, яку він не міг промовити вголос.

Немезеус точно розсердився б. Він би не зрозумів. Тож, якби Імператору довелося обрати іншу причину... що ж.

— Хіба він не схожий на мене?

Вбивство власної родини в момент непорозуміння.

— Звичайно, різниця полягає в тому, що я мав погані стосунки зі своєю родиною з самого початку.

— ...

Як і задумував Імператор, Немезеус більше не міг нічого сказати.