Розділ 151 — Жорстока правда, жорстока доля (4)

Сніг падав без зупинки, ніби йому кінця краю не було.

Деон Харт поспішно підійшов до свого маєтку крізь снігопад, не збираючись одягати капюшон, який відкинувся назад через сильну хуртовину. Його помітили здалеку, перед брамою зчинилась метушня.

— Маркіз повернувся...?!

Вартовий не зміг закінчити речення.

Ноги Деона Харта підкосилися. Він упав на коліна, ніби втратив свідомість. Ситуація не була спричинена через щось конкретне, а просто виникла тому, що його тіло не могло цього більше витримати.

Хоча він знав це, Деон не міг не відчувати ніяковості. Один з вартових, злякавшись, вже збирався поспішно підійти до нього, коли Ремембер, який невідомо коли з'явився, пройшов повз нього та підійшов до Деона.

— Маркізе.

Старий дворецький, який також опустився на коліна, бо не наважувався дивитися згори вниз на свого господаря, заговорив своїм звичайним старим голосом.

Це звичайний голос, але він без причин нервував Деона.

— Чуєте мене? Отямтеся. Тут холодно.

— ... Ремембере.

— Я відведу вас до вашого маєтку, тож, будь ласка, вибачте мою грубість.

Ремембер, який простягнув руки, щоб підтримати його, на мить зупинився, відчуваючи раптове тепло.

Він удав, що нічого не помітив, і спробував підійняти його, але його спроби були зірвані діями господаря, який схопився за обидва плеча дворецького і майже пригорнувся до нього.

— ...

Біла рука, що міцно тримала плече дворецького, болісно тремтіла. Тремтіння, що почалося в руках, поступово посилювалося, і невдовзі перейшло на все його тіло.

Відчайдушні вигуки продовжувалися, ніби він був безпорадною дитиною, що чіплялась за єдиного дорослого.

— Ремембере, Ремембере...

— ... Так, маркізе.

— Я...!

Пригнічений крик, який був більше схожий на голосіння, з труднощами вирвався з його горла.

...

Я думав, що більше нічого зламати, оскільки мій дух вже був зламаний після всіх цих неприємностей у Замку Короля Демонів, але, схоже, це було не так.

Як не дивно, я нарешті почав це усвідомлювати.

«Я вбив свою родину».

Я вбив невинних членів власної родини.

Можливо, через жар чи емоції, які були нестерпними, в мене пливло в очах. Водночас раптово я дещо усвідомив.

Тепер я розумів, чому тоді запитав Імператора «Чому?». Я сподівався почути виправдання.

Це не було схоже на дріб'язкове почуття зради. Який ідіот довірився б монарху, який мав би бути для всіх на першому місці? Принаймні, я таким не був.

Просто.

«Якщо це так, з самого початку мною керували чиїсь наміри».

Визнання Імператора підтверджувало дії герцога, викриті Королем Демонів.

Іншими словами, це підтверджувало те, що він все розрахував та мав намір використати мене з самого початку.

«Це робить мене ще більше нікчемним».

Існує різниця між використанням чогось лише тому, що так склалась ситуація, та використанням цього навмисно, створивши відповідну ситуацію з самого початку.

Участь у Восьмирічній війні, здобуття численних «подвигів». Думаючи, що це не був чийсь розрахунок, я вирішив «винищити родину» та пішов далі.

«Яким життям я жив...?»

Можливо, це був чийсь намір.

Мої кінчики пальців були холодними.

...

У, здавалося б, небезпечній ситуації, Ремембер перестав просто дивитися на Деона і поплескав його по спині однією рукою, іншою ж долонею прицілився і вдарив його по потилиці.

Тук.

— ...!

Серед мовчазного здивування вартових очі Деона Харта повільно заплющилися.

У якийсь момент Ремембер, який підтримав тіло, яке, втративши сили, завалилося на нього, кинув погляд на Дана, який спостерігав за ситуацією здалеку.

— Відведи маркіза до його кімнати.

— ... так.

Незважаючи на розгубленість в очах, він підійшов і підтримав Деона.

Ремембер спостерігав, як він увійшов до маєтку, а потім знову повернув голову і поглянув на вартових, які були приголомшені ситуацією.

... Йому ще було над чим попрацювати. Маркіз впав на коліна і заплакав у всіх на очах.

— Ви... сьогодні нічого не бачили. Зрозуміло?

— Так... так!

***

Деон Харт замкнувся у своїй кімнаті. Він навіть нічого не їв.

До їжі, яку Ремембер обережно проносив за двері, навіть не торкались, вона холола і псувалась, тож її доводилось заміняти, бо господар так і не вийшов назовні. У такі моменти, коли було не зрозуміло, звідки в нього бралась витривалість, звук трощення речей шалено резонував по всьому маєтку, псуючи настрій усіх мешканців.

Він навіть душив себе або направляв щось гостре на своє тіло, і Ремемберу часто доводилося діяти на випередження, щоб зупинити його.

Так було і сьогодні.

— Маркізе, досить, будь ласка? Перестаньте засмучувати цього старого і зупиніться зараз же.

— Хах-ха...

Отримавши сигнал від особистої прислуги, приставленої до Деона Харта, Ремембер негайно кинувся всередину кімнати і зупинив господаря, який збирався вдарити шматком скла по передпліччю.

Його тіло, ослаблене повною відсутністю їжі та пиття, не могло належним чином чинити опір і було безсилим проти старого дворецького.

— Маркізе...

Ремембер знав, що він цілився лише в життєво не важливі частини тіла, бо не міг дозволити собі померти, але як дворецький, він не міг просто сидіти склавши руки і дивитися, як його господар завдає шкоди своєму тілу. Ремембер взяв гострий шматок скла з руки Деона і нечутно зітхнув.

— Цей старий не знає, що маркіз побачив, пережив і дізнався.

— ...

— Але ви не можете продовжувати робити це вічно. Ви не можете померти.

Дворецький не знав, що утримувало Деона на межі життя.

Найімовірніше, щось, що він побачив, або правда, яку він дізнався, змусила його хотіти смерті і водночас стримувала його від самогубства.

— Тож, схаменіться. Ви повинні жити.

— ...

Дан, який спостерігав за всією цією сценою з коридору за відчиненими дверима, мовчав.

Стан Деона Харта, який був спустошений і не мав уявлення, що відбувалося, був справді вражаючим видовищем. Він був шокований.

«Я прийшов слідувати за лихом».

Який аспект мав стати причиною майбутнього лиха?

Він думав, що психічний шок виявить суть лиха, але нинішній Деон Харт — це просто слабка людина, роз'їдена емоціями та боротьбою, тож «лиха» ніде не було видно.

Даном заволоділи сумніви.

«Чи я помилився?»

Коли він це бачив, його охоплювала розгубленість.

Тим часом, Ремембер, який поклав заспокоєного Деона на ліжко, тихо зачинив двері та вийшов з кімнати.

Навіть коли Деон Харт зник з поля зору, Дан не міг легко рухатися. Аж поки Ремембер, який не міг чекати, не наполіг на тому, щоб він звільнив йому дорогу.

***

Сумніви розвіялися швидше, ніж очікувалося.

Слова дворецького подіяли, і через кілька днів він зібрався з силами та вийшов з кімнати.

— Ви вже вийшли? Вам більше не потрібен відпочинок?

Деон пройшов повз Ремембера, який хвилювався за його здоров'я, і зупинився перед Даном.

Стомлене обличчя та глибокі темні кола, ніби він знову втратив вагу. На додаток до зовсім іншої атмосфери, ніж зазвичай, Дан здригнувся від надзвичайно пустого виразу обличчя. На мить Дан нахилив голову, ніби хотів щось сказати.

— Маркізе...?

— ...

Ремембер, який по черзі дивився на них двох, швидко знайшов сусідню кімнату, придатну для приватної розмови, і повів їх. Дан, який вертів головою туди-сюди в просторі, де їх залишили на самоті, не зміг подолати ніяковість та відкрив рота.

— Вам краще...

— Хто я для тебе?

— ...

Деон, який мовчки дивився на нього, заговорив.

— Чому ти слідуєш за мною?

Він знав, що мета Дана — слідувати за ним. Людина, якою він бажав його бачити не була доброю, а навпаки лихою.

Однак, оскільки він не мав уявлення, в чому причина, Деон вирішив прийняти рішення, виходячи з його відповіді, і чекав на слова Дана.

— ...

Дан подивився на запалі очі Деона і на мить замовк.

Пішовши за ним і навчившись в маєтку різним речам, Дан зрозумів, що в нього є талант до ораторського мистецтва. Тож він міг би придумати відповідь на це запитання у вигадливий спосіб, але...

... він просто не хотів цього робити.

— Ви людина, яка зруйнувала моє життя.

Дав він різку відповідь.

Дан м'яко посміхнувся Деону, який мить помовчав, ніби збентежений несподіваною відповіддю.

— І людина, яка досягне моєї мети.

Він ображався на нього, але водночас Деон йому подобався.

Дан знав, що той не винен. Він дуже добре знав, що винною була бабуся-чаклунка, яка говорила жахливі речі, і ті селяни, які піддалися її словам, і, зрештою, деякі злі дорослі, які бажали його смерті.

«Але без тебе моє життя було б досить легким».

Якби він не з'явився в майбутньому, передбаченому бабусею-чаклункою.

Ось чому Дан відчував образу, але також був радий, що саме він зміг завдати цим підлим дорослим гідного удару. Краще й бути не могло, бо за той короткий час, що він слідував за Деоном і облаштовував купецьку гільдію, хлопець зустрів усіляких ницих людей.

«Лихо? Це добре. Дуже добре».

Нехай цей брудний світ буде зруйнований.

— ... Ходімо зі мною.

Деон, який зберігав тишу до цих пір, простягнув руку.

Дан не був ні людиною Імператора, ні людиною Диявола, він також єдина людина у його розпорядженні, хто слідував за маркізом виключно заради самого Деона Харта. Було б непогано мати хоча б одну таку особу біля себе.

Дан, який поглянув в яскраво-червоні очі, ледь помітно посміхнувся.

Його інстинкт говорив. Це те «лихо», яке він прагнув побачити.

... нарешті.

«Зрештою, скільки б виправдань я не вигадував».

Здається, Дану судилося приєднатися до нього врешті-решт, як і передбачала чаклунка.

Так, насправді, будь-яка причина, яку він вигадав, була досить слабкою як основа для слідування за «лихом». Зважаючи на те що відбувалось, здавалося, доля все ж існує.

Інакше він не був би так приголомшений виглядом маркіза зараз.

Вони потиснули руки.

Деон підняв куточки губ і сухо посміхнувся.

...

Я божеволів на самоті у своїй кімнаті, і, прийшовши до тями після того, як почув дещо від Ремембера, я весь час хвилювався.

«Що мені робити?»

Що я можу зробити, щоб спокутувати провину перед тобою, Круелю, хоча б трохи?

Спосіб спокутати провину перед братом та придушити бажання померти просто зараз. Після недовгих роздумів відповідь прийшла швидко.

«Вони всі».

[Ти мусиш жити.]

[ ... Так, я мушу жити.]

Помщусь.

Просто вб'ю їх усіх.

***

Деон Харт поставив питання.

[Ти ж зустрічав мене раніше, чи не так?]

Дан кивнув.

***

Початок Восьмирічної війни.

Дан переїжджав разом зі старійшинами села, виконуючи вказівки бабусі-чаклунки.

Хіба вона не сказала, що це село скоро перетвориться на море вогню, тож їм потрібно було швидко перенести його? Молодий Дан пам'ятав лише про «необхідність переїзду» та проігнорував решту.

І коротку перерву під час подорожі.

Дан, який, як і інші діти, мав допитливість і велику витривалість, нікому не сказавши, пішов прогулятися.

Оскільки він був сиротою, який втратив батьків у юному віці, йому неважко було таємно покинути своє місце, оскільки не було опікуна, який би помітив його зникнення та звернув би увагу, навіть якщо він був би відсутній.

Довго йдучи полем, недалеко від того місця, звідки він почав, Дан натрапив на хлопчика, залитого кров'ю.

— ...

— ... Кахк!

Він блював кров'ю.

Замість того, щоб недбало заговорити, Дан уважно оглянув іншу людину.

Біле волосся та червоні очі. Надзвичайно бліда шкіра. Він подумав, що очі хлопця схожі на котячі. І ніби він справді був котом, той поглянув на Дана, і його хутро стало дибки і він загарчав.

— ... хто?

— ...

Так, він ніяк не міг відповісти...

Натомість він опустив погляд і подивився на речі іншого хлопця. Їх було важко розгледіти, бо він був весь залитий кров'ю, але Дан зміг одразу зрозуміти дещо, не чекаючи надто довго. Його одяг, який він колись бачив здалеку під час подорожі.

Форма регулярних військ Імперської армії.

Щойно Дан зрозумів це, він випалив, ніби забувши про власний вік.

— Солдат? Така дитина?

Очі хлопця звузилися від збентеження та роздратування.

— Ти хочеш померти? Іди геть.

— ... У тебе гидкий язик.

— Показати тобі, що таке справжній гидкий язик? Іди до біса, маленький покидьку, якщо ти негайно не зникнеш, я відріжу тобі кінцівки та відірву твою пусту макітру...

— Припини! Вибач, я помилився.