Розділ 152 — Жорстока правда, жорстока доля (5)

Чому ця дитина говорила так грубо?

Невже це шкідливий вплив війни? Здається, лайка, яку хлопець почув тут, гірша та масштабніша за ту, що він чув з народження...

Дан нерішуче відступив з блідим, втомленим обличчям.

— ... Ти в порядку? Здається, тебе залишили позаду, і ти блював кров'ю...

— Невже я маю повторювати тобі двічі? Йди звідси...

— Ах, добре. Я вже йду.

Однак, ногам було нелегко зрушити з місця.

Як довго ця дитина проживе на цій війні?

Маленьке й тендітне тіло, і гострий характер, господар якого, здається, пройшов через багато важкої праці. Дан був так стурбований усім цим, що не міг зробити й кількох кроків, перш ніж розвернутися та заговорити з хлопчиком, який насторожено дивився на нього.

— Ем... те, що спричинило у тебе блювоту кров'ю, — травма чи хронічна хвороба?

— Ну справді, ти покидьку...!

— Якщо у тебе хронічна хвороба, я рекомендую це приховати.

— ...

— Ти ж звичайний солдат, так? У боях між звичайними солдатами першими націлюються на найслабших.

Одного разу під час переїзду Дан спостерігав за битвою в долині з вершини гори.

— Неважливо, ковтатимеш ти кров чи запихнеш тканину в рот, найкраще будь-якою ціною це приховати.

— ...

***

Дворецький почув, як хтось спускався сходами маєтку.

Ремембер, який стояв у головній залі, підвів погляд і побачив Деона і Дана, що йшов за ним. В атмосфері, яка, здавалося, прийшла до норми, неповторний грайливий голос старого пролунав, як завжди, неквапливо.

— Ви йдете?

— Так.

— Я якраз збирався навчити хлопця дечому з внутрішніх справ маєтку, але ви забираєте таку талановиту людину. Я також вже дуже старий, тому буде важко знайти заміну.

Деон засміявся, почувши грайливе бурчання старого, який помітив, що Дана забирають. Це був сухий сміх.

— Тепер, коли ти вирішив навчати його, а що ти робив з ним до цього?

— Я довірив йому обробляти лише поверхневі та допоміжні документи, пропускаючи всю важливу інформацію. Спочатку він мав справу лише з підробленими звітами, щоб я міг визначити, чи не шпигун він.

— ... Тоді чому, в біса, Дан змінив систему ведення документації...?

— Хіба було можливо зрозуміти, як працює система документації, просто обробляючи підроблені документи? У цьому сенсі Дан був чудовим кандидатом на посаду дворецького.

— ... Я знову запитаю тебе: хто ти насправді, Ремембере?

— Я дворецький маркіза Харта.

— ...

Деон, втративши дар мови, зупинився на мить.

Ремембер пройшов повз нього і заговорив до нього, прямуючи до дверей.

— Хіба ви не берете із собою Кривавих Лицарів?

— Легко потрапити в пастку великою групою. Крім того, вони саме ті люди, хто не став би рухатися тихо, навіть якби це коштувало їм життя...

— Це правда.

— Тож ми підемо...

— А як же тоді дама Лієн?

Він не візьме її з собою?

Деон зупинився і повернув голову, щоб подивитися на Ремембера.

— Вона занадто прямолінійна. Вона не пасуватиме до того місця, куди я прямую. Ти про це знаєш.

Це означало не ставити запитань.

Ремембер, який доброзичливо посміхнувся, незважаючи на роздратований голос господаря, тихо звернувся до Деона, який майже вийшов надвір.

— Я такий радий, що ви одужали.

— ...

Деон на мить зупинився, а потім вийшов з будівлі, навіть не озираючись.

Дан, який на мить зупинився, щоб поспостерігати, як його кроки стали трохи швидшими, кивнув Ремемберу на прощання і поспішив за ним.

...

— Чи є місце, куди б ти хотів, щоб ми зайшли, перш ніж вирушити в дорогу?

— ... Я навіть не питав, куди ми йдемо.

Деон, який послабляв віжки коня у стайні, просто закотив очі та подивився на Дана.

Моторошний червоний погляд оглянув його вираз обличчя. Дан спокійно посміхнувся йому.

— Здається, я знаю.

— ... То куди б ти хотів завітати?

***

Мешканці маленького села в гірській долині, які саме збиралися зібрати свої речі та переїхати, заціпеніли від несподіваного візиту непроханого гостя.

— Тож це тут?

— Так. Зазвичай це тихе місце, але сьогодні тут дуже метушливо.

— Ніби... вони збираються переїхати.

Чоловік, якого бабуся-чаклунка назвала «лихом», і Дан, якому передбачили долю «пішака лиха».

Дан поклав руку на меч і без жодних емоцій оглянув людей. Він помітив особу, яку шукав, і його куточок губ сам по собі піднявся. Він рушив, наближаючись до старої, яка тремтіла від страху та гніву.

— Давно не бачилися.

— Ти, ти...!

— Я раптом згадав це. Я прийшов сюди, бо хотів хоча б раз побачити обличчя бабусі, перш ніж втілити її пророцтво в життя.

Дан, який сказав це, вибухнув сміхом.

— Тоді чому ти тремтиш?

Безсоромно.

Він наблизився на крок з моторошним виразом обличчя, який не містив жодних емоцій, потім опустив голову і тихо прошепотів бабусі на вухо.

— Це ти зробила мене таким.

Їй не слід було говорити щось подібне так необережно. Через її слова він і збився зі шляху.

Недарма чаклуни так неохоче говорять про майбутнє. Дан посміхнувся, доброзичливо показуючи їй наслідки порушення неписаних правил чаклунства.

— Я тебе не вб'ю. Ти мусиш дожити до того, щоб побачити, як я здійсню твоє пророцтво.

— ...

— Тож проживи все своє життя в почутті провини.

Він сподівався, що вона проживе усе своє життя задихаючись, і в останню мить помре болісніше, ніж будь-хто інший.

Слова — як леза. Хоча вони й не були спрямовані на нього, Деон відчув біль у серці та обережно заплющив очі.

Він розплющив їх, коли хтось наблизився до нього.

— ...!

— ... що?

Деон розплющив очі та схопив руку, яка намагалася торкнутися його плеча, дивлячись на іншу людину з розчаруванням.

Він не мав наміру її вбивати, адже вже отримував від неї допомогу раніше, інакше давно б встромив їй ніж у голову.

Навіть не намагаючись звільнити зап'ястя, Ран дивилась на Деона. І коли він, який вже не міг чекати, вже збирався роздратуватися, вона тихо прошепотіла голосом, який ніхто інший не міг почути.

— Будь обачним.

— ... обачним?

Що означали її раптові слова...

Вона ніяк не могла не звернути увагу на питальний вираз обличчя Деона, але Ран удала, що не помітила, і постукала по руці, що тримала її за зап'ястя, сигналізуючи йому відпустити її, а потім швидко злилась із натовпом і сховалась.

[ ... Навіть якщо ти мене запитаєш, я більше нічого не скажу.]

Це те, що сказала ця чудова чаклунка раніше. Деон, який пам'ятав її слова десь у глибині душі, повернув голову і подивився на Дана.

Він стояв за три кроки від тремтячої бабусі і дивився в цьому напрямку.

— ... Ти закінчив?

— Так.

— Тоді ходімо.

Двоє людей раптово зникли, ніби їх тут і не було.

Ран йшла серед людей, які залишали село набагато швидше, ніж раніше, і тихо бурмотіла, спостерігаючи, як вони від'їжджають.

— Будь ласка, не скоюйте забагато гріхів.

Це теж могло бути лише її марним бажанням.

***

Командир Нульового загону привів людину!

У Замку Короля Демонів, де через війну вирували всілякі плітки та новини, поширилася чутка, яка приголомшила всіх.

Якби людина, яку він привів, була б полоненим чи заручником, такого галасу не було б. Однак, оскільки ця людина здавалася будь-кому помічником командира Нульового загону, демони не мали іншого вибору, окрім як влаштувати шаленство різними способами.

— Я ніколи навіть не міг торкнутися ніг пана Арта, а ця людина йому допомагає?

— Я не пробачу йому в ім'я Культу Арута.

— Хай живе Арут.

Це була заздрість.

— Наскільки він здібний, що пан Арут сам привів його сюди?

— Кажуть, що він справді людина. Окрім пана Арута, це перша справжня людина, яка не є порушником.

— Якщо можливо, я хотів би хоча б раз поговорити з ним.

Були також демони, які виявляли чисту цікавість.

— Приводити людей до Замку Короля Демонів?

— Пан Арут — це особливий випадок, але інші люди трохи...

— Пан Арут привів його особисто, тож чи не краще було б вигнати його, а не вбивати?

Виявляючи консервативні думки, були також демони, які висловили шок.

І Деон Харт, незмінний арсенал Короля Демонів, який викликав усі ці реакції.

— Я чув, що у тебе спала температура, але тобі справді краще?

Двері відчинилися, і вони вдвох опинилися віч-на-віч з Королем Демонів наодинці.

Деон, який відповів грубим кивком, опустив голову, на мить стиснув і розтиснув кулак, а потім знову подивився на Короля Демонів. Минуло вже чимало часу відтоді, як червоні очі, що втратили свою життєву силу та повністю приховали свої емоції, зустрічалися з очима Диявола.

Повільно пролунав тихий голос.

— Колись чаклунка передбачила моє майбутнє.

— Гм... Здається, якщо сказати мені про це, воно збудеться, чи не так?

— ... так.

Якщо бути чесним, так і було.

Король Демонів, зручно відкинувшись на спинку стільця та схрестивши руки, торкнувся кутика рота, ніби зацікавився.

— Це пророцтво.

— ...

— На випадок плутанини, я хотів би додати, що пророцтво відрізняється від бачення майбутнього.

Пророцтво — це абсолютна річ, яку не можна змінити, що б ви не робили.

Бачення майбутнього — це мінлива річ, яку можна змінити залежно від того, скільки зусиль ви докладете.

— Пророцтво — це майбутнє, яке здатні побачити і описати ті, хто може порушувати правила світу. Це абсолют.

— Це означає, що чаклунка...

— Це була людина з достатньою майстерністю, щоб порушити правила світу, якби захотіла.

Тема розмови розвивалась без жодного сенсу чи наміру. Якби це був хтось інший, він би одразу перервав розмову, запитав про головне або роздратувався, але терплячий Король Демонів охоче закотив очі та прийняв слова Деона.

Деон, усвідомлюючи це чи ні, опустив погляд, ніби задумавшись на мить, а потім повільно поставив запитання.

— Отже це означає, що ви теж можете робити пророцтва?

Король Демонів — найочевидніший представник, який може порушувати правила світу.

Король Демонів підняв брову, почувши особисте звернення до себе, і засміявся на мить, ніби це було смішно.

— Звичайно. Не тільки я, але й усі демони можуть робити пророцтва.

Раса, що народилася з помилок, ігноруючи наміри світу, — це раса демонів.

Той факт, що демон народився з сили Короля Демонів, і був доказом того, що він може порушувати правила світу, але як може бути, що це залежало просто від самого народження?

Деон насупив брови, ніби не розумів.

— Але... я ніколи не бачив, щоб демони робили пророцтва...

— Вони просто не хочуть робити цього. Дивитися в майбутнє, яке неможливо змінити, безглуздо і не весело, чи не так?

Пророцтво стає основою навіть для спроб його змінити.

Краще взагалі не робити пророцтва, ніж пережити щось таке неприємне.

Замість цього.

Король Демонів щасливо посміхнувся, дивлячись на Деона.

«Ми завжди обмінювалися лише нашими цілями та зводили до мінімуму світські розмови, тому цікаво, який вітер подув».

Це не так погано, як є насправді, чи, радше, це веселіше, тому в нього не було претензій.

Деон, який замовк на мить, нарешті повільно заговорив, ніби нарешті перейшов до суті.

— Раніше... коли я спіймав кандидата в Герої, який проник до Замку Короля Демонів, пам'ятаєте, як я не обрав нагороду, бо не бажав нічого в той момент?

— Звичайно.

— Я хочу використати це право зараз. Чого б це не коштувало.

Король Демонів охоче кивнув.

Його очі виражали інтерес, який він не міг приховати, але оскільки він не бажав його скривдити, Деон заговорив без вагань.

— Будь ласка, повністю знищіть Імперію.

— ... що?

Очі Короля Демонів широко розплющилися.

Деон не звернув на це уваги і продовжив свою тираду, як екіпаж, якого вже було неможливо зупинити.

— Я думав про це. Чи є якийсь спосіб помститися герцогу та Імператору?

Що найцінніше для герцога?

Що Імператор вважав найважливішим?

— Імперія. Імператор завжди казав, що Імперія його тягар. Знищення Імперії означатиме знищення Імператора. Мені варто ретельніше дослідити герцога, але він, ймовірно, також цінує Імперію.

Бо герцог, здавалося, прагнув титулу Імператора.

Отже, якщо повністю знищити Імперію, вдасться помститися їм обом.

Якщо Деону вдасться досягти своєї мети — знищити Імперію, їхні життя легко потраплять до його рук. Якщо він безпосередньо покінчить з їх життями, помста стане ближчою до досконалості.

Тож він насмілився запитати.

— Будь ласка, повністю знищте та розтопчіть Імперію, щоб вона ніколи більше не могла повстати.

— ... Ха-ха!

— ...

— А-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!! Я ніколи не думав, що ти використаєш це право так! Дуже добре! Мені подобається!

Зрештою, Король Демонів не зміг стримати сміху та вибухнув голосним реготом.

Це справді найкраще! Це чудове прохання! Як і очікувалося, він вибрав правильну іграшку!

— Ти сказав, що щодо герцога потрібно провести більше досліджень, чи не так? Для подібної мети можеш проводити скільки завгодно досліджень! Я тобі допоможу!

— Подібної мети...?

Диявол був такий схвильований, що зробив нетипову помилку.

Він посміхнувся і поспішно додав, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Ти ж знаєш, що це прохання занадто велике порівняно з твоїм внеском, правда?

— ... так.

Це прохання не було рівноцінним спійманню одного кандидата в Герої.

— Я підкорю людський світ.

Очі Деона Харта потемніли, коли він зрозумів його намір.

Він став на одне коліно і схилив голову.

— ... Я слідуватиму за вами всім серцем.

— Добре.

Дурна людина.

Якщо Імператор лицемір, то й Диявол лицемір.

Імператор був однаковим як зовні так і всередині, але справжня суть Короля Демонів відрізнялась від того, що він показував зовні.

Порівняно з гріхами Диявола, гріхи Імператора — це не що інше, як світлячки перед повним місяцем, обмануті зовнішньою оболонкою.

Король Демонів посміхнувся, заплющивши очі, ніби приховуючи свої справжні почуття.

Нарешті.

Після довгого терпіння.

Іграшка потрапила йому в руки.