Розділ 9 — Командир Нульового Загону Деон Харт (7)

Я був такий зворушений, що він не хоче змушувати мене довго чекати, що мені аж хотілось плакати. Тобі не варто заходити так далеко. Я можу чекати довго. Принаймні, до самої смерті.

Але Ашілд — з тих демонів, які завжди дотримуються того, що обіцяють. Я ніколи не забуду цієї обіцянки. Іншими словами, незалежно від часу, момент, коли я схрещу мечі з цим грізним хлопцем, обов'язково настане.

— Аруте?

— Ах.

Тепер, якщо подумати, мені здається, що він щось сказав наприкінці... Він запитав, чи може він піти подивитися на загін разом зі мною.

Я стримав і проковтнув зітхання, яке намагалося вирватися.

Немає виправдання для відмови від цього.

Все ж, це краще, ніж спаринг, тож чи варто мені цим втішатися?

У мене не було іншого вибору, окрім як кивнути головою, і на його суворому обличчі з'явилася ледь помітна посмішка.

— Дякую.

— Немає причин дякувати.

Бачити, як хлопець, який шалено ріже ворогів на полі бою, прохає так чемно, було досить обтяжливо, і я не знав, що з цим робити.

Було б краще, якби він говорив неформально. Я б почувався спокійніше, якби це прозвучало хоч трохи безсоромніше.

— Е-е, тоді я теж можу піти? Цікаво, який метод тренувань в Нульовому загоні.

Чому Іделія хоче піти, якщо вони з Ашілдом в поганих стосунках? О, це, можливо, шпигунство?

Здається, вони намагаються шпигувати за мною, щоб дізнатися якусь корисну інформацію, то що мені робити?

— Немає значення, якщо прийдеш ще й ти...

Мені шкода Іделію, яка з нетерпінням чекала цього, але мій метод тренувань — «нехтування».

Я буквально просто залишав солдат в спокої та час від часу заходив подивитися, як вони тренуються. От і все... Гадаю, вона буде розчарована.

Однак, я не міг визнати, що залишаю підлеглих без нагляду, тому почав тихо збирати посуд.

Поставивши увесь посуд, повний їжі, на тацю, я встав, тримаючи його в руках. Потім Джайкар та Ашілд, які вже закінчили їсти, теж підвелися, тримаючи свої порожні тарілки.

Іделія, яка прийшла сюди, після того, як прибрала весь свій посуд, подивилася на мою тарілку та нахилила голову.

— Це все, що ти з'їв?

— Так.

— Тобі погано...

— Так, трохи.

Через вас, хлопці.

Я проковтнув слова, що підступили до горла, і спокійно відповів. Потім Джайкар стурбовано подивився на мій колір обличчя і промовив.

— Тоді чи не варто тобі спочатку звернутися до лікаря?

— Все гаразд.

Яким би милим не був Бен, я не можу гарантувати, що станеться, якщо я продовжуватиму турбувати його через дрібниці. Зрештою, хіба він теж не «демон»?

Згадавши чоловіка, який, здавалося, був частиною демонічного роду, бо частина його обличчя була вкрита зміїною лускою, я похитав головою та передав тацю робітнику.

Коли я вийшов з їдальні, решта командирів загонів вирушили за мною. Окрім неочікуваної ситуації, чийсь образ ніби переплівся з моїм, тому я злякався і рефлекторно зупинився.

Це ніби...

«Я Король Демонів?»

Завдяки цьому відчувалося, ніби постійні погляди стали ще інтенсивнішими. Я планував просто тихо поїсти і піти, ніби нічого не сталось, але якимось чином все вийшло так.

Через атмосферу мені здалося, що я повинен прямувати прямо до загону, тому ніяково зупинився й озирнувся, бо хтось терміново прибіг здалеку.

— Пане Джайкаре!

Що знову? Оскільки зі мною продовжувало щось траплятися, я почав насторожуватися.

Легко було визначити, ворог це чи союзник.

— Час підпису документів закінчується, тому заступник пана Джайкара просить вас прибути якнайшвидше...

Це союзник.

— ... Тепер, коли ти нагадав, на моєму столі справді лежали якісь документи. Це все?

— Так, мабуть... Здається.

Почулося важке зітхання.

Джайкар, який прикрив обличчя однією рукою, явно демонструючи своє роздратування та розчарування, незабаром привів емоції до ладу та повернувся до мене.

— Ти чув, тож не думаю, що зможу піти сьогодні з тобою.

— Так, прикро.

Мені було зовсім не прикро.

Я подумки похвалив демона, який приніс добру новину, і згадав минуле, коли я з самого початку відмовився мати справу з документами.

Тоді я хвилювався, що мій голос зірветься під час розмови, але тепер, коли я думаю про це, здається, що впорався дуже добре. Завдяки цьому мені не потрібно турбуватися про те, що мене переслідуватиме мій лейтенант.

До вашого відома, мій помічник, у якого не було роботи завдяки мені, тепер перебував у світі людей. Мені було так нудно, що я відправив його шукати новий пазл або головоломку. Що очевидно, він був демоном, тому треба бути обережним, але по-своєму він такий же добрий і вдячний, як і Бен.

— Ну... тепер, якщо подумати, я теж ризикую.

Ашілд, який стояв поруч, видав щось, що я не міг зрозуміти, чи це був плач, чи стогін.

Він нервово похитав головою, зітхнув і подивився на мене з вибачливим виразом обличчя, ніби нічого не міг вдіяти.

— Мабуть, мені доведеться відкласти огляд казарм на потім. Вибач, що запитав тебе про це.

— Ні, все добре.

Все було гаразд, тож я сподівався, що він не буде вибачатися.

Я зробив усе можливе, щоб показати, що зі мною все гаразд, і поглянув на демона, який приніс добру новину, поглядом, сповненим прихильності. Але той здригнувся, як дрібний злодій перед вартовим.

Мені це не здалося особливо дивним. Скоріше, дивувало, що він нічого не відчував перед іншими командирами загонів. Більше того, він навіть не боявся сказати їм, що їм треба поспішати, бо в них купу паперів.

— Також... пані Іделія... га? Іделія?! Де пані Іделія?

Слуга, який шукав Іделію, стежачи за нею, розплющив очі й озирнувся.

«Пані Іделія? Якщо він про Іделію, то вона тут... га? Куди вона поділась?»

Я що, єдиний, хто не помітив, що вона зникла?

Ні, схоже, що ні. І Ашілд, і Джайкар також озиралися навколо з виразами ледь помітного захоплення та роздратування.

Вона раптово кудись поділася. Сподіваюсь, вона втекла не тому, що не хотіла займатися паперами. Хай там що, вона номінально командир загону.

— Схоже, вона знову втекла.

— Здається, її навички втечі покращуються день у день.

Справді?!

Я забув. Командири загонів не були звичайними.

Слуга, здавалося, зрозумів, що вона втекла, і дуже засмутився. Але замість того, щоб заплакати, він почав лаятись, ніби забув, ким була інша особа.

— Ви бачили колись обличчя лейтенанта пані Іделії? На ньому можна буквально побачити відбиток рахунків. Якби це було все, я міг би просто сказати, що мені його шкода, і забути про це, але проблема полягає в тому, що заступник тепер здіймає галас щодо подання заяви про звільнення...

— ... Дякую за твою наполегливу працю.

— Ні... Вибачте мені. Тоді я піду. Якщо ви випадково побачите пані Іделію...

— Я спіймаю її і притягну до замісника.

— Так, будь ласка.

Помічник вклонився і пішов геть, ніби хотів продовжувати пошуки.

А коли його постать зникла з поля зору, Джайкар та Ашілд одночасно повернулися до мене.

— Побачимося пізніше.

— Побачимося наступного разу.

— Так, удачі з документами...

О, мабуть, це було недоречно.

Вони зітхнули, ніби їх насмішили мої слова підтримки.

Я хвилювався, що вони можуть розсердитися, але, на щастя, вони обернулися, нічого не кажучи, і повільно та неохоче пішли по своїм справам.

«Що ж до мене...»

Гадаю, мені доведеться піти і побачити загін.

Не було встановленого терміну для візиту, і його можна відкладати скільки завгодно, але якщо я це зроблю, командири загонів, які закінчать з документами, можуть почати мене шукати.

Тепер, коли всі були зайняті справами, це був найкращий час.

Ось чому я стримував себе, щоб не вирушити до своєї кімнати, та повернув до ексклюзивного тренувального майданчика Нульового загону.

Ох, я не хочу йти туди.

***

Можливо, тому що обідня перерва щойно закінчилася, тренувальний майданчик був порожній.

Зрештою, хто б займався спортом одразу після їжі? Так можна тільки викликати нетравлення.

Думка про те, щоб повернути назад, повільно промайнула в моїй голові, але якщо я піду, не побачивши жодного члена загону, це означатиме, що я не дбаю про своїх підлеглих.

Тож, маючи намір їх почекати, я схопив дерев'яний меч зі стійки, поплентався до кутка тренувальної зали і сів, схрестивши ноги.

Торкаючись дерев'яного меча зі знебарвленою рукояткою, я знову відчував його вагу.

Можливо, це тому, що він з Царства Демонів, або, можливо, я просто був слабаком, але він був важезним. Якби я захотів ним розмахнутися, то це меч розмахнувся би мною, а не я ним.

Це все моя проклята сила, яка не може контролювати навіть дерев'яний меч, не кажучи вже про залізний.

Через це, коли мене вперше відправили на поле бою, пам'ятаю, як намагався ухилитися та втекти, не маючи змоги тримати жодної зброї. Лише пізніше я обрав маленький, легкий кинджал.

— Ого.

Раптом тихий звук розбудив мене від думок, і я підвів голову. Біля входу до тренувальної зали я побачив хлопця, схожого на солдата загону, який дивився на мене з посинілим обличчям.

Це тренувальний майданчик виключно для Нульового загону, тож він, ймовірно, мій підлеглий. Він прийшов потренуватися? Він старанний.

... Щойно я подумав про це, хлопець вибіг з тренувального майданчика.

— ...

Що таке? Якщо ти збирався втекти, чому тоді прийшов?

Чи це тому, що ти мене ненавидиш? Ти намагаєшся змовитися з іншими, щоб ніхто не прийшов на тренування, поки я не піду, бо ти мене ненавидиш?

— Ха.

Так, як проста людина сміє бути командиром загону.

Варто повертатись. Я зробив достатньо.

Власне, я не міг сказати, що зробив достатньо, але моя совість кричала, що цього досить, тож, мабуть, справді досить.

Я встав, щоб повернути дерев'яний меч на місце. Тільки-но почав йти, як відчув вібрацію від землі.

Спочатку я подумав, що це просто мій настрій, але...

Ду-ду-ду-ду-ду.

Я переконався, коли побачив хмару пилу, що піднімалась вдалині.

«Що це за божевільна річ? Це монстр? Чи були монстри в Замку Короля Демонів?»

Ах, крізь хмару пилу видно постать, схожу на людську.

Тільки тоді я зрозумів, що це були члени загону, з якими я мав бути на одному боці.

— ...

Треба тікати.

Я не знав, що це таке, але в мене було погане передчуття. Я міг відкласти огляд підлеглих на потім. Ні, нині самі небеса надали мені одкровення, що його потрібно відкласти.

Поки я вагався й робив крок назад, хлопці, які з'явилися прямо переді мною, вишикувались в рівний стрій. Це була напрочуд швидка та добре продумана дія.

— ...

— ...

У величезному тренувальному залі запала тиша.

На відміну від тихого простору навколо, в моїй голові було дуже шумно.

Що це? Оскільки вони не ставляться до мене як до командира загону, чи означає це, що я маю швидко зникнути з дороги? Коли я маю піти? Чи варто мені зробити це прямо зараз? Дивлячись на ці очі... думаю, що мені, мабуть, варто зникнути зараз.

Я кивнув один раз, показуючи свій намір, і вже збирався йти, коли демон, який здавався представником серед них, обережно покликав мене.

— Пане Аруте.

— Так?

— Що вас привело сюди...

Чому ці слова звучали для мене як: «Чому ти прийшов, коли тобі нічого робити?»

Однак, навіть якщо моя інтерпретація була правильна, вона не була особливо поганою, і я нічого не міг з цього приводу сказати.

Мої руки, не в змозі подолати тривогу, намагались рухатися, як їм заманеться. Я спробував поправити комір сорочки, але набагато краще було б торкнутися дерев'яного меча.

Стиснувши сильніше дерев'яний меч, я мовив:

— Мені цікаво.

Які були навички членів нашого загону.

Оскільки вони тренувалися майже щоразу, коли приходив, гадаю, що їх результати будуть вище середнього, але крім цього, я хочу побачити це на власні очі хоча б раз.

Але, судячи з їхнього ставлення, побачити це особисто було б важко, хіба що щось не трапиться.

Не в змозі протистояти невисловленому тиску швидко піти геть, я попрямував до дерев'яної підставки для мечів, щоб покласти зброю на місце.

Я намагався рухатися якомога природніше, не виявляючи ознак нервозності, але, здається, я занадто хвилювався.

Я спіткнувся об власні ноги!

Навіть сьогодні моя жалюгідна нижня частина тіла підводить мене!

«Я впаду!»

Якщо впаду ось так, то у мене будуть проблеми. Буде добре, якщо з мене просто зроблять посміховисько.

Якщо й ні, то про мене можуть пустити плітки, що я спіткнувся через власну слабкість. Очевидно, що тоді станеться, навіть гадати не треба.

Думаючи, що помру, якщо впаду, я зробив великий крок уперед, відчайдушно намагаючись утримати рівновагу.

Раптом, коли я опустив верхньою частину тіла та зайняв стабільну позу, щось промайнуло над моєю головою!

— Пане!

Коли я трохи підвів голову, щоб побачити, що то було, щось м'яко впало переді мною.

Воно було схоже на біле хутро... Це ж моє волосся, чи не так?

Я злякався і підняв верхню частину тіла, повертаючись і озираючись. Раптом щось вдарилось об мій лікоть.

А потім пролунав стогін.

— Ого!

— ...?

Коли поле зору повністю прояснилося, інша людина вже тремтіла, стискаючи сонячне сплетіння та вигинаючи спину.

Мої очі розширилися від знайомого вигляду.

— Людина?

У нього не було хвоста, рогів чи луски. На відміну від демонів, які мали деякі частини тіла, відмінні від людських, цей хлопець виглядав як повноцінна людина, як не крути.

Питання про те, як людина опинилася в Замку Короля Демонів, на мить заполонило мою увагу, переш ніж я побачив меч, який він тримав.

Це зловмисник. Можливо, мій лікоть вдарив його в сонячне сплетіння?

Мені пощастило. Якби я не був обережним, я б постраждав від наслідків.

Заспокоївши своє шоковане серце, я взяв дерев'яний меч обома руками та підняв його.

Чи був він людиною, чи кимось іншим, це не змінювало того факту, що він був порушником і напав на мене.

Ось чому я не вагався у своїх діях.

Замість цього я подумав, що якщо залишу все так, то опинюся в небезпеці, тому нахилився до нього і вдарив дерев'яним мечем щосили.

Бах!