Розділ 162 — Шум (1)

«Я придушив гнів, навіть коли почув новини про тіло Круеля, але зрештою вибухнув ось так».

Мабуть, варто сказати, що мені пощастило, що це сталося, коли нікого не було в кімнаті.

Емоції, які переходили певні межі, були непривабливими. Гнів не був винятком. Це потворна та вульгарна річ — підвищувати голос і голосно кричати, керуючись власними емоціями. Мене міг хтось спіймати, і я повністю зруйнував би образ, який створював досі.

[Молодший, існує багато способів висловити свій гнів, не підвищуючи голос. Тож не принижуй свою гідність, кричачи до болю в горлі.]

Не варто так хвилюватися. Емоції слід проявляти лише у вишуканій формі. Навіть якщо нутрощі киплять, голова має залишатися холодною. Завжди треба піклуватися про тих, хто навколо, в будь-якій ситуації.

Прогнавши Бена, який кинувся всередину кімнати, сказавши, що отримав сигнал магічного каменю, я спокійно склав хустку, якою прикривав рота, і поклав її собі в кишеню, а потім подивився на Девелланію, яка стояла переді мною.

— Гадаю, деякої інформації про Круеля ти мені не розповіла.

— ... вибачте.

— Гадаю, ти знала.

— ...

Я трохи розсердився. Якби вона сказала мені заздалегідь, принаймні мені б не було соромно перед усіма.

— ... Чому ти це зробила?

— Вибачте...

— Я не це хочу почути.

Я повільно встав зі свого місця.

Крок за кроком. Повільні кроки, ніби я ледь рухався, зупинилися перед Девелланією. Я наблизив своє обличчя до неї і зустрівся з її поглядом.

На відміну від піднятих куточків рота, мої яскраво-червоні очі сяяли моторошним божевіллям.

— Ти гадала, що мене це так шокує? Або ти думала, що я не зможу контролювати свій гнів і зійду з глузду?

— ...!

— Отже останнє.

Так, було б дивно, якби це було перше. Як людина, яка бачила, як її брат помирає на її очах, а потім намагалася забрати його тіло, але замість цього почула, що хтось відрізав йому голову, не кажучи вже про тіло, могла бути шокованою зараз?

— Як ти посміла сприймати мене як людину, яка не здатна контролювати свої емоції...

— Це не так...!

— З огляду на те, що я не отримав інформацію саме з цієї причини, здається, ти була досить поблажливою до мене.

— Ах... ні...!

Я зітхнув.

Я не хотів чути більше цих дурних заперечень, тому схопив Девелланію за шию. Я не докладав жодної сили до своїх рук. Навіть якщо я спробую застосувати силу, моя слабка хватка лише мене розкриє, не кажучи вже про удар.

Натомість.

— Є межа того, що ти можеш робити.

Хай запам'ятає цю атмосферу.

Я прибрав посмішку з обличчя та подивився на демоницю перед собою. Вона дивилась прямо у мої суворі очі та ніжно облизувала губи.

— Просто знай цю міру.

— ...

Запанувала тиша.

... Гнів тут же стих. Я повільно прибрав руку з шиї Девелланії та ледь чутно зітхнув.

Вона та, хто слухняно вибачалась від початку і до кінця. Якщо я ще більше розсерджусь та тиснутиму на неї, це лише матиме протилежний ефект.

— ... Сподіваюся, наступного разу такого не станеться.

Я проковтнув свої невпинні емоції.

***

На зустрічі Деон Харт чітко сказав це.

[Через тиждень після того, як я проголошу «Попередження людському світу», П'ятий загін має вирушити туди (королівство Техон) та вступити в так звані «бої»]

Це страшний наказ головнокомандувача. Командирка П'ятого загону Óрел уважно слідувала йому.

Вона, яка підбурювала країну до хаосу разом зі своїм лейтенантом Дерніваном, який був практично її нянькою, сьогодні також знищувала село та обшукувала будинки в пошуках цікавих предметів.

— Дерніване, подивися на це. Тут пучок сухої трави. Чому це знаходиться в будинку?

— Схоже, це трава, яку використовують люди.

— Лікарські трави? Це те саме, що й магічні трави?

— Оскільки вони знаходяться в будинку простолюдинів, ефект буде мінімальним порівняно з магічними травами фей.

— Хіба простолюдини не можуть дістати ефективні трави?

Óрел, яка, здавалося, втратила інтерес, викинула пучок трав і повернулась, щоб оглянути інший будинок, але зупинилась, почувши звідкись звук.

— Угх...

— ...?

Це явно був голос живої істоти.

Ніби Дерніван теж почув його, його байдужі очі ожили.

Їм не здалося. Óрел почала повільно пересувати ногами в пошуках джерела звуку.

— Хних.

— ...

Звук доносився із шафи.

Якщо подумати, перед нею лежало тіло людської жінки. Вона подумала спочатку, що це збіг обставин, але це було не так.

Óрел відштовхнула тіло жінки ногою, озирнулась на Дернівана, кивнула головою, ніби подаючи якийсь сигнал, і відчинила шафу. Дерніван одразу ж простягнув руку, щоб атакувати, але...

— ... зачекай.

У нього не було іншого вибору, окрім як зупинитися по команді, яка містила намір стримати його атаку.

Не приховуючи своїх гострих оголених кігтів, Дерніван просто відвів очі та оглянув Óрел. Її очі блищали, як коли вона виявляла щось, чого ніколи раніше не бачила.

... бути не може.

— Я бачила це в книзі! Це «дитина»? Та сама «дитина», яку називають «благословенням»! Нічого собі, жива дитина!

— ... Óрел.

Лейтенант заховав кігті в кулак. Дерніван, здається, знав, що скаже його начальниця.

— Дерніване! Давай виростимо її!

— Це людина.

— Але це «дитина», чи не так?

— Ми повинні її вбити.

— Ні! Я теж хочу мати «благословення»!

— Я зроблю все можливе для цього.

Демони — це раса, народжена з «сили Короля Демонів». Як би вони не старалися, вони не зможуть мати дитину... але тепер він мав якось зупинити свою кохану та боса.

Дерніван спокійно збрехав, не змінюючи виразу обличчя.

— Щоб ти мала те, що хочеш...

— Я хочу цю дитину зараз.

— ...

— Скільки б я про це не думала, гадаю, що не можу чекати, поки народжу дитину. Коли я розбиралася з цим, то почула, що є люди, які не можуть завести власних дітей зі своєї утроби. Такі люди отримують дітей методом, який називається «усиновлення».

— Король Демонів не дозволить цього.

— Ми можемо виростити її таємно!

— Але.

— Ти мені допоможеш, Дерніване?

— ...

Га?

Дерніван, який дивився в її блискучі очі, повільно опустив погляд. Його кігті, що так люто стирчали, ніби ось-ось збиралися позбавити життя «немовляти», тепер були повністю приховані.

— ... Якщо це твій наказ.

***

— Ваша Величносте, у мене є новини....

— Я зараз зайнятий, тож пізніше.

Термінове прохання про допомогу надійшло від Реуче. Імператор, який наказав скликати екстрену нараду, швидко пішов до зали засідань, пройшовши повз лицаря, який явно виглядав неспокійним.

Якби це було термінове питання, пов'язане з війною, звіт було б надано негайно згідно з наказом, відданим заздалегідь, тому зараз це не було таким важливим.

Імператор, який повністю викреслив зі своєї пам'яті пригніченого лицаря, звіт якого було відхилено в одинадцятий раз, стояв перед дверима конференц-залу.

— Ваша Величносте Імператоре...

— У цьому немає потреби.

Залишати всі формальності як є — марна трата часу. Як він вже робив одного разу, Імператор особисто відчинив двері та зайшов.

Дворяни поспішно встали, побачивши Імператора, який з'явився в їх полі зору. Чоловік навіть махнув рукою, пройшов уперед широкими кроками та сів на трон.

— Тепер, коли ми привіталися, будь ласка, всі сідайте.

Імператор одразу ж продовжив говорити, ніби не міг дочекатися моменту, коли дворяни вмостять свої дупи на стільцях.

— Надійшов запит на підтримку від Реуче, нашого союзника. Повідомляють, що демони почали стукати у ворота королівства. Оскільки саме королівство зараз надає найбільшу допомогу території Парас, гадаю, ми не повинні залишати його напризволяще з моральних міркувань.

Настала коротка тиша, і дворяни відповіли хором.

— З яких пір «мораль», а не «прибуток», стала основою взаємовідносин між країнами? Нинішній Імперії важко мати справу з демонами. Ми повинні відмовитися.

— Союз буде похитнуто. Не лише Реуче, а й Шан сприйматимуть Імперію негативно через відмову. Навіть так, хіба не повинні ми утримуватися від дій, які посилять наших ворогів коли громадська думка не сприятлива? Тож, Ваша Величносте, буде правильним допомагати, навіть якщо це означатиме зазнати втрат.

— До цього.

Якраз коли здавалося, що зчиниться метушня, чиясь рука піднялася.

— Чи можу я попросити детальніше пояснити, що відбувається? Це така велика справа, що я не думаю, що знайдеться хтось, хто про неї не знає, але оскільки все розвивається так раптово, все ще можуть бути люди, які не знають всіх деталей.

Фіолетові очі ховалися під серповидними повіками. Імператор мовчки подивився на чоловіка і кивнув.

— Я був так зайнятий, що не врахував це. Можливо, ви вже чули новину про те, що П'ятий загін армії Короля Демонів захопив королівство Техон. Королівство Техон — васальна держава, якій Реуче пообіцяло захист. Королівство Реуче надіслало підтримку, щоб виконати свою обіцянку...

Після цього все розвивалося таким чином.

Це була сила, яка мала розібратися з П'ятим загоном. Оскільки відправлення слабких військ була б лише марною тратою грошей, вони надіслали значну кількість належних військ, і в результаті сили Реуче значно зменшилися.

У цій ситуації демони почали стукати у ворота Реуче.

— Зрештою, хіба Реуче не самі це накликали? Ми мусимо відмовитися.

— Реуче заходить надто далеко, щоб зберегти віру в союз. Якби в Реуче проігнорували королівство Техон, ми б переглядали наш союз з ними. Зрештою, це означає, що ми несемо відповідальність за те, що сталося з Реуче. Тож ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти.

— Тепер, коли ми не знаємо, коли закінчиться війна проти демонів, ми повинні зберегти свою силу. Але оскільки ми не можемо бути причиною розпаду союзу... як щодо того, щоб надіслати номінальну підтримку? Люди, яких було б не шкода втратити.

— Про яких людей ти говориш?

— Хіба немає військових угрупувань, що складаються з бідняків та простолюдинів? Якщо зараз їх недостатньо, ми можемо просто завербувати більше.

Дворяни вже зробили свій внесок у могутність Імперії, залучивши одного або кількох членів своєї родини до участі у війні разом із деякими своїми рядовими солдатами. Тому, навіть якщо йтиметься про призов громадян Імперії в ситуації, коли не вистачає військ, Імператор не розсердиться.

Ось чому хтось сміливо висловився, але...

— Навіть якщо це неминуча ситуація, мені не подобається, що ви говорите про «насильну мобілізацію».

Обличчя Імператора спотворилося від невдоволення.

— Набір імперських громадян буде проведено через нестачу військ. Якщо ми відправимо їх до іншої країни як розмінну монету, чим ми заповнимо порожнечу?

— Залучаючи більше бідняків та простолюдинів...

— Здається, ви думаєте, що народ Імперії — це якесь чарівне джерело, яке ніколи не висихає, але ви помиляєтеся. Хіба немає військ кращої якості?

Імператор відчував вологе відчуття крові на кінчиках його пальців, що тримали підлокітники трону.

У жахливій ситуації, яка переросла з кошмарних галюцинацій у тактильні відчуття, Імператор спокійно підняв руку та вказав на знать, не виявляючи жодних емоцій на обличчі.

— Хіба у вас ще не залишилося рядових солдатів?

— Це абсолютний мінімум для захисту території...!

— Здається, для вас територія має перевагу над Імперією, чи не так? Якщо Імперію захоплять, територія, яку ви так цінуєте, також стане землею без власника. Це справжня дурість.

— Це не так...!

Коли дворянин, який мужньо виступив уперед, безпорадно був захоплений риторикою Імператора, інший дворянин заговорив.

— Підлеглі Вашої Величності вже продемонстрували свою вірність Імперії, відправивши своїх родичів на поле бою. Але як ми можемо це робити й надалі?

Імператор, який мовчки слухав, підняв куточок рота.

— Якщо це справді символізує вірність, вам не слід було діяти так впевнено.

— Про що ви говорите?...

— Усиновлена сирота, незаконнонароджена дитина, далекий родич.

— ...!

У якийсь момент — якщо бути точним, відколи Імператор сказав, що якщо не вистачатиме військ, він спочатку набере дворян, кількість людей, які приєдналися до шляхетних родин, швидко зросла.

Причина була очевидною.

— Я не хочу сам йти на війну, я не хочу посилати своїх дорогоцінних дітей, і навіть рядових солдатів, у виховання яких я вклав гроші, тому я думав, що ви знаєте, що ми брали чужих дітей і відправляли їх на війну, щоб мінімізувати втрати.

— Незаконна дитина — це чужа дитина...

— Так, з нею поводилися б не гірше, ніж з чужими дітьми. Але, гадаю, суть не в цьому.

— ...

— Абсурдно, що ви смієте говорити про вірність після такого вчинку. Якби я знав, що це станеться, я б наказав усім, а не тільки одному чоловіку з родини, брати участь у війні. Хіба ні?

— ... Наважуся закликати вас розглянути першопричини цієї ситуації.

Здається, вони зайшли надто далеко. Загнана в кут миша підповзла і вкусила кота.