Розділ 165 — Час, коли багато людей виснажені (1)

Якщо план людей з самого початку не включав пастки, було дуже рідко, коли командира загону захоплювала група звичайних людей. Якби Сіллуа була в гущі битви на передовій і була б розслаблена, її б не захопили, а радше вона знищила б нападників.

Фактично, вона зіткнулася з Кривавими Лицарями та розгромила їх у битві, що відбулася. Якби вона не витрачала час на розваги, життя лицарів на цьому б закінчилося.

На щастя, гарний настрій командирки загону дав можливість лицарям жити й надалі.

[ ... Га?]

[ ... ]

[Що це?]

Їх стиль бою був дуже схожий на стиль Деона Харта, командира Нульового загону армії Короля Демонів.

Оскільки вони боролися проти переважаючого ворога, цей стиль продемонстрував би велику силу, якби їх було більше, ніж зараз. Якби він був на полі бою, він ймовірно, вплинув би на моральний дух як ворожих, так і дружніх сил. За збігом обставин, Сіллуа була фанатичною прихильницею бойового стилю Деона Харта. Її очі заблищали, і вона звернулася до людини, яка скреготіла зубами під її ногами.

[Ваш бойовий стиль схожий на стиль декого, кого я поважаю...]

[ ... ]

[Ви знаєте його як Деона Харта?]

[ ...Чому ім'я нашого капітана спливло тут?]

[Капітан? Деон?]

[Деон? Які у вас стосунки з нашим капітаном?]

Після цього дружба між ними зав'язалася миттєво.

[Неймовірно, він був таким відомим у світі людей? Ну звичайно, це ж пан Деон!]

[Не можу повірити, що він мав такий вплив навіть у Царстві Демонів...! Як і очікувалося від капітана!]

Сіллуа відкрила рота, коли їй спало на думку, що вони вже доволі довго говорили про статус Деона Харта та його вплив в кожній фракції.

[Ви казали, що хочете зустрітися з паном Деоном, чи не так? Ну... ви ж його підлеглі, тож, мабуть, це нормально. У це все ще важко повністю повірити, але...]

Якщо це стане проблемою, вона може просто вбити їх тоді, тож це не має значення.

Вона злегка знизала плечима і додала, ніби дещо спало їй на думку.

[Все ж, я не хочу, щоб Король Демонів мене сварив, тож давайте ви виконаєте роль поганців.]

[ ...?]

[Ви, підлеглі пана Деона, дуже вправні, тому ви мене захопили. Я нічого не могла вдіяти.]

... Це був початок галасу, і ось яку сцену побачив Деон Харт, коли вийшов.

...

«Ці божевільні хлопці».

Як ви спіймали командирку Сьомого загону? Ні, зважаючи на атмосферу, не схоже, що командирку Сьомого загону захопили.

Зіткнувшись з дивним видовищем, я несвідомо поклав руку на руків'я кинджала на поясі. Щоразу, коли я виходив з кімнати, я брав з собою кинджал у піхвах, повністю озброєний, але це не причина, по якій я його носив.

Я придушив свій порив, стиснувши кулаки, і зробив крок до цієї групи людей. Демони, які впізнали мене, відійшли вбік, щоб я міг пройти.

На мить я замовк.

« ... Я не хочу з ними розмовляти».

Гадаю, стане тільки надокучливіше в майбутньому, якщо я з ними поговорю. Чому б просто не зробити вигляд, що я їх не знаю?

Дорога була відкрита, і я добре їх бачив, але вони ще не помітили мене. Поки я розмірковував, чи просто продовжувати йти, пролунав радісний голос.

— Ах, капітане!

— Лідер? Де!

— ... він тут.

— Ого, це справді наш бос!

Я вже не міг розвернутися і піти.

...

Деон випрямив спину та підійшов до недобросовісних викрадачів, зберігаючи належну ходу. Привернувши увагу всіх, елегантно пролунав стриманий голос.

— Що ви тут робите?

— Що ми тут робимо? Ми прийшли побачити капітана!

— Це вже занадто, що ви нас покинули!

— Більше того, босе! Чи не занадто ви схудли? Ви ж не голодуєте тут?!

— Ви демонічні покидьки! Як ви смієте морити нашого лідера голодом!

Це лігво цих демонічних покидьків...

Деон, який дивився на людей, що кружляли навколо нього та метушилися, не знаючи, що сказати, підняв руку та торкнувся своїх губ. З нього вирвалося ледь чутне зітхання.

Це було майже нечутне зітхання, але ті, хто спостерігав за виразом обличчя Деона, ніяк не могли його пропустити.

Зазвичай зітхання не мало під собою нічого хорошого! Скориставшись нагодою, солдат-демон заговорив з сяючими очима.

— Пане Деоне, чи буде нормально, якщо цей «лихий демонічний покидьок» вб'є тих метушливих людей?

— Навіть якщо вони так поводяться, вони мої підлеглі. Не роби цього.

— Підлеглі... В це важко повірити, але вони насправді ваші підлеглі...

Солдат-демон відступив назад, ніби був шокований. Деон знову повернув погляд і побачив скажених собак, які анітрохи не втратили своєї відваги навіть у Царстві Демонів.

...

Як вони сюди потрапили? Не думаю, що Лієн просто спостерігала за тим, як вони втекли.

... Ох так. Лієн.

— А як щодо дами Лієн?

— Це...

— ...

— Отже...

Вони просто втекли. Я впевнений, що вона вже вислала за ними погоню.

Що ж, це мене теж стосувалося. Я змінив напрямок руки, яка йшла до потилиці, і торкнувся чола.

Потік думок швидко змінився.

« ... Зараз не час думати про цих хлопців і сперечатися з ними».

Я підвів очі і зустрівся поглядом з командиркою Сьомого загону, яка посміхався сама собі, ніби не мала до цього жодного стосунку.

— Сіллуа. Ти командирка Сьомого загону, який мав би перебувати на кордоні... чому ти тут?

— О, я прийшла сюди лише на мить, щоб дещо доставити!

— Доставити?

— Так, я отримала запит від командирки Другого загону. Вона сказала, що зайнята збором інформації. Вона навіть попросила мене вибачитись перед вами за її грубість, бо вона не змогла віддати це вам особисто.

Мабуть, Сіллуа зустріла божевільних собак по дорозі до замку.

Я взяв в руки ящик, який тикнули мені під ніс. Він досить важкий. Одразу ж я відчув гіркий запах крові.

Цей запах крові лине звідкись ще, чи він звідси?

...

Деон, який дивився на ящик з насупленим поглядом, не маючи уявлення, звідки він і що там всередині, без вагань відкрив кришку.

— ... це.

Сильний запах крові поширився всюди.

Демони захвилювалися, і Дан, який стояв позаду них, видав звук, який міг бути сміхом. На мить вираз обличчя Деона затвердів, а демони зацікавлено заметушилися, запитуючи у Кривавих Лицарів, що там, але Деон тихо подивився на них згори донизу, без жодного виразу обличчя.

У ящику була голова чоловіка.

«Молодший брат короля Реуче».

Це обличчя, яке він вже бачив раніше. Бо Девелланія показала йому портрет.

[Вам справді потрібно його побачити? Ця людина все одно скоро буде мертва.]

[Мені варто хоча б побачити, кого я вбиваю.]

У нього справді гідний вираз обличчя.

Деон недовго подивився на нього, а потім закрив кришку. Він спробував передати ящик Данові, але той виглядав налякано, тому натомість передав його Еду та покликав Дана.

— Ти будеш зайнятий справою, яку я тобі доручив, тому тобі не варто залишатися тут. Іди роби свою роботу.

— Так.

Дан глянув на Еда, який виглядав по-дивному тріумфально, і коротко схилив голову, перш ніж піти геть. Члени ордену Кривавих Лицарів, які запізно виявили його присутність, підвищили голос і вигукнули одночасно: «Га?»

— Ого, то ти покинув нас і пішов за капітаном сам?

— Ти зрадник!

— Якщо ти знав, тобі слід було сказати нам, замість того, щоб йти самому!

— Ми так ретельно тебе навчали!

— Ти покидьок!

— ... Зупиніться і ходімо всередину. За мною.

— Ах, капітане. Що це за тон голосу? Я не можу до цього звикнути... хе-хе!

Кинджал застряг перед ногами хлопця, який говорив нісенітниці.

Чоловіки з жахом підняли очі й зустрілися поглядом з Деоном. На його обличчі грала ніжна посмішка саме тоді, коли він кидав кинджал.

— Хіба ви не думаєте, що нам потрібно детально все обговорити?

— Гадаю, так...

— Тож замовкніть і йдіть за мною.

— Так.

У них великі проблеми. Від їхнього капітана тхнуло маркізом Приміро.

Страх, закарбований у їхній свідомості, змусив відреагувати рефлекторно. На мить тіла лицарів завмерли, вони затремтіли та слухняно пішли за Деоном.

***

— Аааа! Ні, ні...!!

Його молодшого брата вбили. Король Реуче ліг на тіло, вкрите білою тканиною, і видав несамовитий крик. Оскільки тіло було без голови, було легко піддатися запереченню правди, але він уже прийняв реальність.

Король вже кілька разів намагався це заперечити.

[Будь ласка... будь ласка, скажіть мені, що ця людина не мій брат.]

[Ваша Величносте...]

[У нього... немає голови. Тож можна переплутати. Чи не так?]

Він був сильним чоловіком, який прожив усе своє життя праведно, без розповсюджених серед людей пороків, тож хіба його кінець мав бути таким? Хоча б тіло мало вціліти.

— Брате... Мені шкода... Мені шкода за все...

Сльози падали, ніби висмоктували всю вологу з тіла короля.

Королівство Реуче звернулося по підтримку до альянсу, щойно демони виникли перед брамою їх замку. Однак, держава Шан не надіслала достатньо військ, а Імперія, на яку найбільше сподівалися, здавалося, затрималася з відповіддю. Незважаючи на те, що підтримка надійшла, якість військ була занадто низькою, що викликало відчай. Кожному було чітко видно, що це було військо з насильно скликаних бідняків і простолюдинів.

Зрештою, молодший брат короля, який почувався з цього приводу найгірше всіх, виступив уперед.

[Я піду.]

[Ні. Це небезпечно.]

[Я генерал цього королівства. Я мушу виконати свій обов'язок.]

[У королівства є й інші генерали, окрім тебе. Якщо я їх відправлю...]

[Ти знаєш, що їх недостатньо.]

[Але.]

[Вибачте, Ваша Величносте.]

[ ... ]

Він мав би його зупинити. Ні, сам союз взагалі не мав утворюватися. Реуче багато зробило для Імперії, і так їх нагородили у відповідь?

Смуток і розчарування незабаром перетворилися на гнів.

Король підняв голову. У очах, налитих кров'ю, з яких текли сльози, з'явився блакитний привид.

Коли король відкрив рот, щоб щось сказати, його випередили.

— Ваша Величносте. Командирка військ підтримки Імперії попросила аудієнції. Що нам робити?

— ... Хай заходить.

Він не міг зрозуміти, що та намагатиметься сказати в цій ситуації, безсоромно просячи аудієнції.

Король, який прийняв прохання з наміром виплеснути свій гнів, мусив мовчати, коли інша людина стала на коліна, як тільки увійшла, щоб виявити ввічливість.

— Мені шкода. Вибачте.

— ...

Насправді, незалежно від якості війська, він знав, що лицарка перед ним зробила усе можливе. Тому, навіть якщо король злився на Імперію, йому не варто було гніватися на неї.

Бо гнів через втрату молодшого брата не вщух.

— Як вас звати?

— Лієн Райнер.

— Так, дамо Райнер. Чому ваші війська живі?

Пролунав різкий голос, ніби він міг будь-якої миті атакувати її.

— Мій брат мертвий. Брат короля, генерал цієї країни, мертвий, то чому ви жива і стоїте переді мною?

— ... мені шкода.

— Я не хочу цього чути! Я питаю вас, чому ви всі живі!

— Вибачте.

Лієн тихо відповіла, опустивши голову.

Насправді, вона дуже втомилася. Лорд, якому вона служила, став на бік Диявола, і навіть лицарі під її командуванням втекли. Природно, ворожість усіх була зосереджена на ній.

Вираз підозри, що чіплявся за кожну її дію, був таким відвертим.

Навіть Імператор чи її родина не могли цього компенсувати. Ситуація в Реуче була обурливою, і вона мала відповідати за те, щоб очолити покинуту групу, яка мала прибути до цього місця, де вони могли загинути.

«Але як командирка, я маю обов'язок повернути війська до Імперії якомога безпечніше».

Не зважаючи на виснаження, вона не могла відмовитися від своїх обов'язків і була змушена зустрітися з королем, щоб врятувати решту.

Вона схилила голову та чемно простягнула ліву руку, ніби пропонуючи її.

— Я віддам вам своє зап'ястя.

— ...

— Я знаю, що не можу просто так заспокоїти гнів Вашої Величності. Я краще б сама померла, але знаю, що наслідки можуть бути згубними для Вашої Величності...

Насправді, Імператор не казав їй цього робити.

Хоча він ніколи не говорив цього прямо, у короткій розмові перед тим, як Лієн вирушила надавати підтримку як командир, він зробив зауваження, яке натякало на ідею власного порятунку для неї.

Це був власний метод захисту Імператора після того, як він помітив виснажений психологічний стан Лієн Райнер.

[Звинувачуй мене.]

[ ... Що ви маєте на увазі? Як я смію?]

[Люди при владі надто прямолінійні. Навіть генерал, якому соромно за невдачу свого війська, ймовірно, спробує взяти на себе відповідальність за солдатів під своїм командуванням.]

Хоча вона лише тимчасовий лідер.

Ні, оскільки вони були більше схожі на цивільних, вона б спробувала якось їх врятувати. Якщо вони всі зрештою помруть, вона почуватиметься винною.

[Тож щодо цього, дозволь мені взяти на себе провину.]

[ ... ]