Розділ 166 — Час, коли багато людей виснажені (2)

[Вони — покинута група. Це сила, за яку ти не можеш взяти на себе відповідальність, і сила, яку неможливо врятувати. Оскільки людина, яка приймала такі рішення та віддавала накази, — не хто інший, як я, відповідальність за все, що відбуватиметься після цього, також лягає на мене.]

Все, від простої смерті солдатів до психологічного стресу, який командир переживе в результаті.

[Це означає, що це не та сфера, куди може втрутитися простий командир.]

Цього було достатньо, щоб зруйнуватися під вагою відповідальності.

Дещо подібне існувало і між лицарем і його лордом. Якби Імператор знав, що це станеться, він би просто скликав їх всіх разом і сказав це, не повторюючи це двічі.

Лієн, яка не мала жодної можливості знати, що Імператор думає про когось, кого вже немає на цьому світі, мовчки опустила погляд. Слова, які вона не могла вимовити, бо не наважувалась відповісти Імператору, застрягли в неї в горлі.

«Так, Ваша Величносте».

Звинувачувати когось у образі та ненависті — це зовсім не те, що вона вважала правильним.

Уникати відповідальності не личить лицарю. Чи можна впевнено стверджувати, що ці люди заслуговують на смерть, навіть якщо їх покинули?

Король Реуче, засліплений гнівом, знищить покинуте Імперією військо. Лієн Райнер буде єдиною, хто повернеться. Імперія спробує використати це як привід, щоб компенсувати свої гріхи. В результаті, союз протримається ще якийсь час завдяки їхній смерті.

Лієн щільно заплющила очі.

«Було б краще, якби я не знала».

Імператор нічого з цього не сказав. А просто відправив їх сюди.

Це її розум, який багато чого знав завдяки дворянському походженню, зрозумів ситуацію.

«Оскільки їх покинули, мені не мають завдати жодної шкоди, бо політична ситуація змінюється таким чином, що користь буде отримана лише у випадку смерті цих людей».

Чи справді лицарю личить закривати очі на тих, хто обов'язково помре?

Відповідь прийшла швидко.

Лієн сказала, все ще простягаючи зап'ястя.

— Якщо ви дозволите мені витягнути меча, я запропоную вам своє зап'ястя прямо на ваших очах.

Вона має вижити. Врятувати всіх, взяти на себе відповідальність і повернути цих людей до Імперії.

— ... Ось як. Щоб дати Імперії якесь виправдання.

Король Реуче, який виглядав трохи здивованим, невдовзі витер обличчя.

Завдяки цьому його голова охолола. Незалежно від того, наскільки він був розлючений і як мало військ прийшло його підтримати, абсолютно неприйнятно торкатися тих, хто прийшов під гаслом «підтримки».

Він махнув рукою, виглядаючи надзвичайно втомленим.

— Повертайтеся і скажіть Імператору, що союз розірвано. Якщо у нього ще залишилась совість, то йому більше нічого буде сказати проти цього вибору.

— ...

— ... Я перепрошую, що вилив на вас свій гнів у незручний спосіб. Натомість я запевняю вас, що Реуче ніколи не стане на бік Царства Демонів, тому, будь ласка, зробіть усе можливе. Я буду молитися за вас.

***

Те, що, як Деон думав, займе кілька місяців, вирішилося швидше, ніж очікувалося.

Спочатку було важко зустрітися з чаклунами, але Дан розумно використав неочікувані зв'язки та кошти, щоб знайти їх, і заманив їх вмілими ораторськими навичками.

Дан, який щойно запросив на розмову останнього чаклуна і підписав контракт на розповсюдження паперу для амулетів, тихо бурмотів, прибираючи документи зі столу.

— Чи існує талісман, який пригнічує здібності демонів?

Після їх розмови Деон Харт дав йому завдання, ніби поміж іншим. Хто ж знав, що воно буде найскладнішим?

Хлопець поставив те саме запитання всім чаклунам, яких зустрічав досі, але вони лише хитали головами і не могли дати достатньо чіткої відповіді. Тож Дан поставив запитання цього разу знову без жодних очікувань.

— Під здібностями... ви маєте на увазі магію?

Це було те саме питання, що поставили й всі попередні чаклуни.

Відповідно, Дан також знизав плечима та відповів.

— Ну. Якби це була магія, гадаю, клієнт би чітко сказав «магія».

— Тоді, гадаю, ви говорите про амулет, який обмежував би всі здібності демонів, включаючи фізичну силу.

Він повільно кивнув головою на знак схвалення.

Як завжди, він чекав наступних слів: «Я не знаю», але старий перед ним, який, як казали, був колишнім імперським чаклуном, знову здивовано заговорив.

— Якщо це той амулет, про який я думаю... Не знаю, хто ваш клієнт, але я хотів би запитати, звідки він знає про цей амулет.

— ... Ви щось знаєте?

— Існує амулет, який отримує Герой та його товариші, коли вирушає у далеку подорож, щоб убити Короля Демонів.

— ...

Як і очікувалося, його досвід роботи імперським чаклуном, здавалося, не пройшов дарма. Дан мовчки поправив позу та сів.

— Було багато товаришів Героя, у яких не було фрагмента, тому для них потрібна була альтернатива.

— ... Ви кажете, що альтернативою був амулет? Що придушував здібності демонів?

— Саме так. Насправді, він марний у людському світі, тому його використовують лише Герої та їх товариші, і він майже застарів. Звідки ваш клієнт про це знає?...

Це тому, що його господар мав досвід буття товаришем Героя.

Ось чому він сказав йому знайти амулет, який придушує «здібності», а не «магію». Дан проковтнув своє внутрішнє захоплення та відкрив рота.

— Можливо, котрийсь з Героїв або його товаришів, що вижили, поширили чутки.

— Цього не може бути... Цей амулет їм давали таємно, вони про нього не знали. Він був захований у погонах на плечі.

— ...?

Тоді як господар дізнався про здібності амулета?

Його сумніви наростали, але зараз перед ним була інша людина, тож Дан вміло стримав вираз обличчя та заговорив.

— Ви сказали, що він марний у світі людей... чи можу я запитати чому?

— Це тому, що цей амулет накладає ті ж обмеження, що й під час «входу демонів до світу людей через кордон», але в радіусі лише трьох метрів. У світі людей це обмеження вже й так працює, тому він марний.

— ... Він справді корисний лише для Героїв та їх товаришів.

Крім них, ніхто б не втратив глузд і не пішов би до Царства Демонів битися з ними.

Але чаклун повільно похитав головою.

— Насправді, він марний і для Героїв та людей з фрагментами. Особливо для Героя, це просто шматок паперу.

— ... Це відрізняється від того, що ви казали раніше, чому...

— Усі обмеження знімаються з демонів, коли ті мають справу з силою Героя. Іншими словами, це корисно лише для тих, хто не є «Героєм». Однак, оскільки людина може почуватися покинутою або дискримінованою, ці амулети ховались в їх одяг.

Це була досить цікава історія.

Насолодившись відчуттям онука, який слухав історії своєї бабусі, Дан повернувся до організації інформації як підлеглий, який виконував обов'язки торговця для особи якій він служив.

«Тоді не буде попиту на цей амулет, навіть якщо його розповсюдити. Поточна війна надто складна, щоб зупиняти просування армії Короля Демонів до столиці Імперії, не кажучи вже про вторгнення в Царство Демонів».

Якщо ситуація зміниться, можливо, варто буде ще раз про це подумати. Тому він вирішив просто взяти зв'язку амулетів, яку наказав йому дістати господар.

— Чи можу я отримати побільше цих амулетів? Звичайно, я дам вам розумну ціну за них.

— ... Цей амулет настільки складний, що для виготовлення лише одного потрібно кілька чаклунів. А зв'язку...

— Так.

Це було так складно? Щоб зробити багато... Чи знав господар про це і все одно дав такий наказ?

Але місію не можна було провалити лише з цієї причини. Дан трохи опустив брови.

— Як це може бути неможливо? Я можу зв'язати вас з іншими чаклунами, якщо хочете.

— Якщо я робитиму це сам... скільки часу ви можете мені дати?

— Тиждень?

— ...

— ... Десять днів?

— ... На щастя, у мене є кілька, які я зробив деякий час тому... Я спробую якось зробити більше протягом двох тижнів, тож, будь ласка, дайте мені стільки часу.

Можна буде добре поспати два тижні.

Дан прокашлявся і незграбно відвів погляд, відчуваючи, ніби голос, що бурмотів з полегшенням, без причини мучив його совість.

— Тоді, будь ласка, подбайте про мене.

Два тижні — це незручний період для подорожей до Царства Демонів і назад. Тож варто просто залишитися тут і дослідити світ людей досхочу.

Оскільки йому часто доводилося відвідувати світ людей з різних причин, бути не могло щоб людина, яка прожила тут все своє життя, була цим задоволена.

«Але тут є село, яке я хотів би спалити».

Дан, який, здається, знайшов відмовку, вийшов з будівлі і неквапливо покрокував. Незважаючи на холодну погоду, тепле сонячне світло зустріло його.

***

[Дякую.]

[Мені за це заплатили, тож я вдячний. Однак, сподіваюся, що більше ніколи не буде такого прохання. Я б не зміг зробити це двічі.]

[Ха-ха.]

[ ... Гадаю, більше немає про що говорити. Будь ласка, візьміть це.]

[Хіба це не... цукерки? Чому...]

Дан, який повернувся до Замку Короля Демонів зі згортком амулетів та цукерок у кишенях, кілька разів постукав у двері кімнати, де зупинився Деон, а потім нахилив голову.

«Ніхто не відповідає. Він спить?»

З його мовчазного дозволу Дан без вагань відчинив двері, оскільки в нього було багато випадків коли він входив без дозволу. Його зустріла порожня кімната.

« ... Куди він пішов?»

Людина, яка була майже привидом, прив'язаним до однієї кімнати.

Дан, який оглядав кімнату та думав про місця, куди б той міг піти, ненароком глянув у вікно та здригнувся. Пролунав його приголомшений голос.

— ... Що це?

У загальній тренувальній залі була група Кривавих Лицарів, які виглядали засмученими. Той, хто стояв перед ними, був ніким іншим, як Деоном Хартом.

Ед то зникав з поля зору то з'являвся, метушився та нишпорив навколо нього. Дан сперся ліктями на віконну раму та подивився вниз, зручніше влаштувавшись.

— Що, як стався б нещасний випадок, незважаючи на те, як мало часу минуло відтоді, як ми вас прийняли? Якщо ви так сильно хотіли померти, вам слід було сказати мені раніше. Я подарував би вам смерть без страждань.

— Добре... Капітане, давайте спочатку поговоримо...!

— Ім'я цього кинджала — Діалог.

— Ні, спочатку заспокойтеся...

— А цього — Спокій.

— Ви маєте так мало віри в нас? Будь ласка, послухайте нас...

— Віра? Це назва ще одного кинджала. Звідки ви дізналися?

— Чому у вас стільки кинджалів! Як, в біса, називаються інші?

— Це секрет, поки ви не промовите це.

— Це означає, що ви згадуватимете це щоразу, щойно ми відкриватимемо роти!

— Ви такі самовпевнені.

Якщо вони тут, здається, Диявол з цим змирився. Було зрозуміло, що Король Демонів погодився на це, враховуючи, що тут завжди була похмура атмосфера, але тепер тут стало жваво. Це було приблизно еквівалентно заведенню тваринки для психологічної терапії.

Однак.

— Більше того, босе! Що сталося з вашою манерою мови? Я не можу до цього звикнути!

— Ти маєш рацію. Він справді звучить як Стигма... ні, як маркіз Приміро! Страшно!

— Якби тобі було справді страшно, ти б так вільно не шльопав губами переді мною.

— Гей, подивіться на це! Це справді страшно!

Що це за дивне відчуття?

«Він ніколи так не поводився переді мною».

Тим не менш, Дан відігравав роль найближчої до Деона людини у Царстві Демонів.

Відчуваючи легку млявість, він подумав про те, скільки часу минуло відтоді, як його востаннє захоплювала вбивча аура, яку він відчував від Деона. Дан випадково підняв голову та зустрівся з ним поглядом.

І водночас з тим він побачив, як життя знову покидає його обличчя. Дан не дав куточку губ, який от-от мав піднятися, це зробити, і трохи опустив голову.

«Оскільки наші погляди зустрілися, мабуть, мені варто спуститися і докласти про результати місії».

Він обернувся і відчинив двері.