Розділ 167 — Час, коли багато людей виснажені (3)

На тренувальному майданчику були скажені пси, Деон Харт та Ед, яких можна було побачити хвилину тому.

Деон, який досхочу сварився з лицарями, помітив Дана, що наближався здалеку, і відігнав Еда помахом руки.

Ед похмуро глянув на Дана, а потім відійшов, а хлопець, який вже підійшов до Деона, заговорив.

— Місія виконана.

Одразу ж переконавшись, що навколо нікого немає, він вийняв з кишені пачку амулетів і чемно простягнув їх Деону. Той подивився на них хвилину, потім прийняв їх і знову поглянув на лицарів, з якими щойно сварився

— Усім зібратися.

— О, колишній тон капітана повернувся!

— Стуліться і зберіться разом.

Треба було сказати це двічі, щоб усі почути.

Поглянувши на лицарів, що зібралися навколо нього, він зітхнув і почав роздавати амулети один за одним кожному з них.

Найперше, вони взяли їх, бо це капітан дав їм, але було цікаво, що це таке. Серед лицарів, які збентежено дивилися на жовтий папір, хтось обережно підняв руку.

— Капітане, що це?

— Амулет, який робить умови бою між вами та демонами більш рівноцінними. Звичайно, лише «більш»... але відтепер обов'язково тримайте амулет завжди при собі. Що ви будете робити, якщо знову почнете бій з Нульовим загоном без належної підготовки?

Коли він знову про це думав, його тиск підвищувався.

Відчуваючи, що в нього піднімається температура, Деон тихо торкнувся чола.

Так, ці божевільні почали бій з Нульовим загоном без жодної підготовки. На щастя, він почув новину про це, коли ще не було надто пізно, і зупинив бій, перш ніж він розпочався. Вони могли загинути, навіть не пискнувши.

«Це Царство Демонів».

Це не людський світ, де існують усілякі обмеження. Було важко навіть згадувати про демонів, з якими йому довелося стикнутися у людському світі. Крім того, супротивниками, з яким вони зіткнулися, був Нульовий загін. Це була еліта серед еліти.

Якщо божевільні собаки, які не є «Героями», битимуться з ними, вони помруть за сто секунд. Деон важко зітхнув.

— Чому ви це зробили?

— Що?

— Чому ви почали бійку?

Не могло бути, щоб ті, хто спеціалізувався на виживанні, не розуміли різниці в рівнях між собою та ворогом.

Хоча вони й здавалися легковажними, він не міг не висловити своїх сумнівів, бо знав, що вони здатні розраховувати різницю у можливостях між супротивником та ними, розуміти ситуацію та фонові фактори, і діяти в певних рамках, які певною мірою гарантували б їх виживання.

— Я ж сказав вам, що у Царстві Демонів, домівці демонів, вам краще не висовуватися, то чому ж ви провокуєте їх?...

— Але...

Пролунав голос, сповнений обурення.

— Але вони сказали, що саме вони «справжні» слуги пана Деона! Вони хочуть залишить капітана собі, а нас залишити у кутку, ніби нас не існує!

— Капітан наш!

— Ми служимо вам довше!

— Ми вас годували, вкладали спати, одягали і доглядали за вами!

Боже мій.

Дан, який мовчки спостерігав за ситуацією, простогнав і пробурмотів.

— ... Тільки з цієї причини?

— Саме з цієї причини! Це дуже важливо!

— Так, дуже важливо! Ось чому ми вирішили взяти на себе ініціативу та спробувати викликати їх на бій!

Деон, який слухав їх, схрестивши руки, поки вони не почали бурмотіти, що не змогли побитися, бо прийшов капітан, озирнувся на лицарів з виразом великого розчарування. З його вуст вирвався голос, який не приховував смутку.

— Ви зробили дещо справді марне.

— Чому це марне! Це дуже важливо для нас...

Тук. Щоб стриматися, він простягнув палець і торкнувся чола хлопця, який збирався знову почати схвильовано говорити, і продовжив.

— Передумова неправильна.

— ?

— Я ваш, тож ви маєте бути моїми.

— ...!

— Хіба ні?

З самого початку не було жодної причини битися.

Очі лицарів розширилися.

Навіть коротка мить мовчання викликала вибухову реакцію.

— Так, це правда! Ми належимо капітану!

— Ох, я зробив дуже велику помилку! Ми помилилися щодо цього важливого та очевидного факту!

— Не можу повірити, що за життя почув, як капітан сказав щось подібне... Я ні про що не шкодуватиму, навіть якщо помру прямо зараз...

Дан засміявся, ніби це було абсурдно, але ніхто не звернув на це уваги.

Звичайно, це може бути неприємним зауваженням для деяких людей. Але члени ордену були неймовірно щасливі.

Зауваження їхнього капітана Деона Харта були не чим іншим, як підтвердженням того, що зв'язок між лицарями і ним не був одностороннім.

— Я не знав, що капітан може висловити це так...

— Я теж...

Можна відчути ледь помітну прихильність та турботу у діях чи випадкових словах людини, але це відрізняється від того, щоб почути це безпосередньо.

Незалежно від того, чи було Деону та Дану від цього соромно, кожен з чоловіків перед ними витирав сльози щастя.

— Ми теж вас любимо!

— Що це за нісенітниця...

— Мені страшно, але я вас люблю!

— Як ви могли це так зрозуміти...

— Хай живе капітан!

— Хай живе пан Деон!

— Звідки ви це взяли?

Він не знав, яким чином все так обернулось, але якщо скаже ще щось, то єдине, що отримає, це біль у язиці.

Деон, який ледь помітно торкався куточка губ, вийняв щось із кишені і поклав до рота. В цей момент Дан природно підпалив вогонь і трохи опустив голову, щоб запалити ним цигарку.

— Капітане, це ліки?

Почувся голос, сповнений невідфільтрованого здивування.

— Але ж ви зараз не в бою!

— ... Це моє заспокійливе.

— Як ви можете це казати? Клетер казав, що якщо хтось вживатиме наркотики поза полем бою, треба зупинити його, навіть якщо це означатиме вдарити його по голові!

— Я лідер, тож все гаразд.

— Не кажіть так! Це зловживання владою!

Чоловіки, які перебивали один одного, хоча їхні голоси поступово ставали тихішими, кинулись вперед та вийняли цигарку з його рота. Деон насупився, але ніхто не звернув на це уваги.

Треба було дати йому хоча б кілька цукерок замість цього.

Кожен член команди дивився на нього, заливаючись сльозами, коли вони обшукували свої кишені.

— Цукерок немає.

— Жодної.

— Шоколаду теж.

Але вони не могли вдарити капітана по голові.

Вони навіть почали питати у всіх навколо, чи немає у них цукерок, і перевіряти кишені, зрештою їхні погляди звернулися до Дана, який весь час стояв нерухомо.

— ... В чому справа?

— У тебе є цукерки?

— Як дивно... Я подумав про це, і справді вони в мене є.

Невже всі чаклуни такі? Здавалося, було щось неправильне в тому, щоб роздавати ті цукерки, які йому навіть не подобалися.

Перш ніж прийти сюди, він взяв з собою цукерки, які отримав від чаклуна. Лицар, який підійшов і взяв їх, швидко понюхав солодощі, ніби перевіряючи, чи немає там отрути, потім зняв обгортку та поклав їх Деону в рот.

Деон насупився від раптової солодкості, що наповнила його рот, але це було все. Замість того, щоб розсердитися чи бурчати, він кілька разів покотив цукерку в роті, а потім знову подивився на Дана.

— Можливо, ти й добре впорався, але мені все одно потрібно почути пояснення... Повернімося до кімнати.

...

Дан, зачинивши двері, взяв пальто у Деона, повісив його на вішалку та без проблем розпочав доповідь.

— Канал розповсюдження паперу для амулетів успішно налагоджено. Багато чаклунів пообіцяли нам співпрацю.

— Мабуть, було важко знайти чаклунів.

— Ні, ну... все можливо, якщо є гроші. Скрізь є такі місця, як інформаційні гільдії, чи не так?

Набагато складніше було отримати пачку амулетів, що пригнічували здібності демонів.

— ... О, я також зустрів дворецького.

— Ремембера? Схоже, він принаймні повернувся до маєтку? Чому ти був там?...

— Ні, я зустрів його дорогою до інформаційної гільдії.

Дан, який пам'ятав, як старий привітав його зі своїм звичайним виразом обличчя: «Давно не бачились», мовив злегка збентежено.

— Він мені дуже допоміг. Мабуть, половина чаклунів, з якими я спілкувався, познайомилися зі мною через дворецького. Деякі з них були колишніми імперськими чаклунами.

Звичайно, Ремембер отримав комісію за посередництво, але, враховуючи результати, це була велика допомога.

Невже він навіть не знав, що Дан слідував за Деоном Хартом? Він допоміг, а не повідомив владу про це, тому Дан не міг не відчувати дискомфорту, незважаючи на вигоду.

Деон насупився, ніби відчув те саме.

— Хто ж, в біса, цей старий?...

— Невже навіть господар не знає?

— Не знаю. Він був дворецьким з тих пір, як я отримав маєток.

— Зрозуміло.

Оскільки це була певною мірою очікувана відповідь, Дан відповів байдуже і перевірив кількість води у вазі біля вікна, яка була дивно свіжою навіть після тривалого часу.

... Він був впевнений, що Хієн, зібрав ці квіти в світі людей.

«Як може бути, щоб квітка, яка родом не із Царства Демонів, залишалася такою свіжою без води та сонця?»

Перевіривши висохлу землю та поливши її водою, він подивився на квітку.

Однак, Дан проковтнув сміх, побачивши рослину, яка, здавалася радше ніжною, ніж нешкідливою, не кажучи вже про небезпечне відчуття, і поставив вазу назад до вікна.

У процесі його погляд випадково впав на Кривавих Лицарів на тренувальному майданчику за вікном.

Здавалося, кожен з них ховав амулети тут і там на своєму тілі. Дан, який бачив, як хтось клав амулет у кишеню, але впустив його на землю, повільно заговорив.

— ... Не думаю, що вони завжди піклуватимуться про наявність амулету, тож чи не краще було б вкласти його під еполет і змусити їх носити їх? Якщо ми скажемо, що це доказ того, що вони люди, що належать Деону Харту, всі погодяться.

— Гарна ідея. Я не можу дозволити демону зробити це для мене, тому зроби це ти.

— ...

— Тоді мені це зробити?

— ... ні. Я зроблю це.

Він справді не знав?

Хоча хлопець навмисно згадав про еполети, очікуваної відповіді не було. Дан, який вирішив, що краще запитати безпосередньо, тихо почав говорити.

— Але звідки ви дізнались про існування такого амулета?

— Га?

Деон, який лежав на ліжку, закриваючи очі руками, перевернувся на бік і подивився на Дана.

— Диявол сказав це на нараді командирів загонів. Що існують не тільки бар'єри, а й талісмани, які пригнічують магію демонів.

— ... що?

— Га?

— ... Ні, зачекайте... Амулет, який пригнічує «магію»? Не «здібності»?

— Хіба це не те ж саме?

— ... о боже.

І через це він пройшов через такі труднощі? Ні, в результаті він дізнався про існування набагато кращого амулету та отримав його, тож це не зовсім тяжкі випробування... але все одно це було несправедливо.

Дан закрив обличчя обома руками. Деон підвівся з переляканим виглядом.

— Що трапилося?

— ...

— Що це за зухвалий погляд?

— Ні, просто. Це трохи несправедливо...

— ?

Було справді огидно бачити, як у людей над головою ніби знаки питання з'являються, ніби вони нічого не знають.

Ні, це правда, що він нічого не знав. Принаймні, варто використати свою розсудливість. Дан пробурмотів свою відповідь з глибоким зітханням.

— Цей амулет не з тих, що пригнічує «магію», як ви думаєте.

— ... Тоді що це?

— Слід сказати, що це амулет, який накладає ті ж обмеження на демонів у радіусі трьох метрів, що й тоді, коли вони проходять до людського світу через кордон.

— ... Він може бути марним у людському світі, але тут він набагато корисніший, чи не так? Як ти про нього дізнався?

— Так, гадаю, він справді чудовий.

Дан продовжував безсоромно базікати, незважаючи на те, чи погіршився вираз обличчя Деона чи ні.

Чесно кажучи, це того вартувало.

— Тож я хочу, щоб ви знали. Це амулет із набагато кращими функціями, ніж той, про який згадував господар. До вашого відома, ні дізнатися про його існування, ні знайти його легко не було.

— Е-ем... гаразд... Дякую за твою наполегливу працю...

У будь-якому разі, тоді йому не потрібно було турбуватися про смерть божевільних собак.

Накладаються ті ж обмеження, що й під час виходу до людського світу через кордон... Отже, це означає, що талісман лише подвоює кількість мани, необхідної для використання магії демоном-супротивником, але не блокує її повністю.

... Якщо можливо, було б краще застосувати все, що в них було.

— Було б гарною ідеєю покласти амулет, який обмежує здібності демонів, як ти сказав, під один еполет, та амулет, який запобігає використанню магії, під інший і носити їх на обох плечах.

— ... Я взяв і цей амулет про всяк випадок, але хіба не сталося б лиха, якби ми все не з'ясували?

Дан пробурмотів, але кивнув.

Підтвердивши свої здогадки, Деон заплющив очі, не в змозі подолати втому. Повільно пролунав трохи сонний голос.

— Поклади амулет, що обмежує здібності демонів, як у людському світі, який ти отримав, під мій еполет.