Розділ 171 — Він піклувався про нього (2)

Тоді герцог засміявся.

Немає нічого дурнішого, ніж покладатися на емоції, але намагатися очікувати прихильності від нього, а не від когось іншого.

Він міг гарантувати. Він вб'є їх за потреби, коли цей контракт закінчиться. Навіть якщо вони виживуть, це буде не через його прихильність, а тому, що вони корисні, або у їх вбивстві не буде потреби.

[У будь-якому разі, це всього десять років. До того часу, будь ласка, вважайте їх своїми племінниками та добре піклуйтеся про них.]

[Ваша Високосте, якщо це стосується ваших дітей це ще можна зрозуміти, але різниця у віці між вами та Дев'ятим принцом становить лише п'ять років. Вважати племінником?]

[Отже, тоді справжнім братом?]

[ ... Вважатиму його племінником.]

З того часу минуло десять років і навіть ще кілька.

Хоча, можливо, Перший принц сам не знав чи не мав подібного наміру, але встановлення терміну дії угоди в десять років було гарним рішенням.

Невдовзі після отримання магічної сили від Короля Демонів, герцог зрозумів, що може використати її, щоб анулювати контракт.

Але оскільки існував встановлений термін угоди, він залишив все як є, щоб зберегти цю магічну силу. Якби цього терміну не було, він би витратив магічну силу задля усунення обмежень, накладених контрактом. Тоді життя «дітей», яких Перший принц хотів захистити, було б у небезпеці.

«Те, що я вважав легкою угодою, виявилося складнішим, ніж мені здавалося, але я просто почекаю до кінця оговореного терміну».

Спочатку герцог планував обрати іншого кандидата на роль маріонетки після смерті Першого принца. Він планував керувати королем, як йому тільки заманеться, і використовувати цю силу для захисту «дітей» Першого принца.

Але несподівано Дев'ятий принц Едуардо Дезерт, який був об'єктом захисту, убив інших і зійшов на трон. У герцога не було іншого вибору, окрім як зіткнутися з дилемою.

Щоб захистити його, йому потрібно було більше влади, ніж у будь-кого іншого. Вершиною влади, природно, була б посада правителя країни.

Але, на жаль, особа, яку потрібно було захищати, займала її. Це була ситуація, в якій він підписав угоду про повагу до «свободи волі», тому вже занадто пізно її порушувати.

Герцог вирішив.

«Візьму все в свої руки мирним шляхом. Мені просто потрібно чинити достатній тиск, щоб він захотів сам передати трон».

Цього мало би вистачити.

Це було рішення, яке виникло тому, що Едуардо Дезерт не усвідомлював незбагненної та жахливої відповідальності, яка була на нього покладена. Навіть якби він знав, іншого шляху у герцога не було б.

У будь-якому разі, герцог спостерігав за трьома людьми протягом десяти років, згідно з його контрактом з Першим принцом.

Отже, чи з'явилася у нього прив'язаність до цих дітей? До Едуардо Дезерта?

« ... »

Хоча десятирічний термін угоди закінчився, Імператор все ще залишався Імператором.

Хоча минуло десять років, кронпринц все ще залишався кронпринцом, а принцеса залишалась принцесою.

«У будь-якому разі, зараз невдалий час, тому я не можу їх чіпати».

Він був дуже зайнятий захистом Імперії.

Герцог відвів погляд від складного питання, на який не можна було легко відповісти, і знову подивився на сьогодення. Тепер, коли його можливості були обмежені, замість того, щоб робити забагато марних справ, він зосередився на Церкві Спасіння та допомагав об'єднатися людському світу через боротьбу з громадською думкою.

Але навіть цей процес не проходив гладко, і існували дратівливі для очей речі, тому можна вважати, що все ставало тільки гірше.

«Демонічний культ, Революційна армія... ті, хто раніше й голови підняти не могли, зараз виповзли на світло».

Зокрема, завдяки цій можливості стрімко зростав імідж Революційної армії. Можна з упевненістю сказати, що її стигматизували як організацію, що служить людству.

Хоча герцог був роздратований, він знав, що вони будуть корисними, тому йому довелося відкласти свої особисті почуття. Бо тепер з'явилася більш надокучлива група.

«Культ Арута».

Це релігія, яка очевидно виглядає так, ніби за нею стоять демони, то ж чому вона така популярна?

Отримавши повідомлення про те, що кількість людей, які тихо бурмочуть «Хай живе Арут» в нетрях, зросла, герцог не витримав зростаючого стресу та у відчаї заховав обличчя в долонях.

***

«Пан Деон сказав, що немає нічого поганого в тому, щоб зробити це заздалегідь. Тож можна вийти до людського світу».

Опрацьовуючи документи, пов'язані з Культом Арута, який отримав розповсюдження у людському світі, командирка Одинадцятого загону Рірінель згадала минуле.

[Хіба не краще зробити це заздалегідь, навіть якщо це може виявитися марною справою, ніж схопитися за це в останній момент через необхідність, але не мати змоги зробити це через брак часу?]

[Дійсно.]

[Чи не так? Культ можна використовувати в боротьбі громадських думок, і хоча він, здається, не має великої користі, його можна використати для прикликання демонів.]

Він виглядав чарівно.

Чоловік перед нею, який торкався своєї гарної лінії підборіддя та посміхався, був надзвичайно елегантним і красивим. Навіть тіні під очима не могли приховати його красу, тому Рірінель кивнула, ніби зачарована.

[Саме так. Пан Деон має рацію! Отримавши дозвіл від Короля Демонів, я одразу ж піду до світу людей...!]

[Ні. Тобі справді потрібно просити дозволу у Короля Демонів?]

[Так? Тому що це має відношення до світу людей...]

[Га?]

Деон Харт нахилив голову набік, його куточки очей м'яко вигнулись. Палець, піднятий, ніби щоб постукати по столу, обвів тильну сторону долоні Рірінель.

Воно заколотилося сильніше. Її серце ледь не зупинилося.

«Ні, я не можу померти зараз!»

Вона ніяк не може померти перед Деоном.

Вона підскочила, тримаючись за свій дух, який намагався вислизнути з тіла. У якийсь момент Рірінель схопилася за ніс, з якого стікала кров, і закричала від ентузіазму.

[Звичайно! Розпочнемо негайно!]

Деон Харт лише посміхнувся.

Навіть якщо демони діятимуть таємно, Король Демонів навряд чи дізнається про це. Це була лише перевірка.

Оскільки демони слідують за своїм батьком, Королем Демонів, Деон хотів дізнатися, чи абсолютною є ця вірність, чи вона просто пов'язана з повагою до істоти, що відповідальна за долю цілої раси, та зв'язком з батьком?

В останньому випадку «бунт» був би можливим. Можливо було б підняти повстання проти Диявола.

[Немає потреби змінювати назву культу. Продовжуй як є.]

[Так!]

А тепер він бачив своїми власними очима, що командирка загону надає пріоритет «йому» над Дияволом.

Червоні очі, що ледь помітно проступали між ніжно усміхненими повіками, заблищали.

***

Забирати життя — це те, що вимагає великої рішучості.

Нещодавно два демони гостро усвідомили цей факт.

— Дерніване, немовля продовжує плакати. Що нам робити?

Ні, лише один демон відчув це.

Дерніван тихо подивився на свою начальницю, яка дивилася на нього порожнім поглядом, а потім простягнув руку до немовляти.

***

Це почалося тоді, коли він отримав голову молодшого брата короля Реуче, чи коли почув новину про те, що територія Параса зазнала краху? У якийсь момент Деону Харту почали снитися кошмари.

Це були досить погані сни.

Сни, в яких мстиві духи з'являлися в таких жахливих формах, що на них було важко дивитися, зберігаючи здоровий глузд.

[Як ти можеш спокійно спати, вбивши нас?]

[Чому ти це зробив? Чому ти це зробив? Чому ти це зробив? Чому ти це зробив?]

[Помри! Не живи так безсоромно, будь ласка, помри!]

Ох, якщо у нього ще була совість, він не мав права дивитися на їхню поведінку і казати, що вона жахлива. Бо людиною, яка зробила це з ними, був саме він.

Деон стояв посеред сну і мовчки спостерігав за привидами, які гнітили його всілякими дивними способами. Він міг би відвести погляд або заплющити очі, але він цього не зробив. Він просто стояв там, дивився їм у вічі, а потім прокидався від свого сну.

Коли це повторювалося, мстиві духи, яких колись сам Деон Хад ігнорував у момент їх смерті, здавалося, зрозуміли, що ефект мінімальний, і почали змінювати подобу на людей, яких він знав, і кричати, бажаючи йому смерті.

«Все одно це не має значення».

Сьогодні також Деон, який спостерігав за привидами, що перетворювалися на різних людей і проклинали його, підняв одну брову, ніби щось відчув.

[Помри... помри!]

Він ігнорував прокльони, які завжди чув.

Темний, спотворений чорний туман повільно набирав форми, ніби намагаючись імітувати чиюсь зовнішність.

Знайомий тип статури та знайомий зріст. Деон ледь помітно посміхнувся, відчуваючи, що знає, хто це.

— Нарешті.

Він чекав. Коли він з'явиться? І коли спробує імітувати його зовнішність?

Він вже почав думати, що справді збожеволіє, очікуючи, коли мстивий дух, який жив в його голові, зрозуміє, що саме завдасть йому найбільшого болю.

Коли форма поступово ставала більш впізнаваною, першим, що він побачив, було чорне волосся. І в момент, коли обличчя нарешті було завершено...

Яскраве світло вибухнуло, ніби охоплюючи все.

— ...!

Деон розплющив очі.

Тиха кімната зустріла його, ніби різких, гучних голосів не було ще мить тому. Мить він кліпав очима, а потім повільно встав.

Все не здавалося реальним, тому він деякий час залишався в заціпенінні. Лише коли вітер, що проникав крізь трохи прочинене вікно, висушив його спітніле тіло, він зрозумів, що це реальність.

— ... Хах.

...

Я глибоко зітхнув і затулив обличчя долонями. Ха-ха, у мене вирвався порожній сміх.

— Ніколи не думав, що мене викине...

Я інстинктивно знав це. Мене вигнали зі сну.

... Ні, мене не могли «вигнати». Я власник своїх снів. Тож, мабуть, я прокинувся від сну, бо сам цього захотів.

Чи був це базовий інстинкт самозбереження, який є у всіх живих істот? Мене охопила огида, і я підняв голову. Штора, що коливалася від вітру, привернула мою увагу.

Водночас у полі зору з'явилося вікно, звідки віяв прохолодний вітерець, і квітка, що стояла там, кидалася в очі. Її повністю розквітлий вигляд під м'яким місячним світлом був досить дивним, тому я не міг не дивитися, ніби зачарований.

«... Гадаю, Хієн сказав, що це квітка, принесена з людського світу».

Я повільно спустив ноги з ліжка.

Коли виліз з-під ковдри, моє спітніле тіло повністю опинилося під холодним вітром і миттєво змерзло, але мені було байдуже, і я підійшов до вікна.

Квітка, яку я побачив зблизька, була в кращому стані, ніж я очікував.

— Тут немає сонця... але вона все ще свіжа.

Чи опинилася вона під впливом магії, бо це було Царство Демонів? Будь-хто, хто її побачив би, подумав, що цю квітку тільки що зірвали.

Оглянувши квітку, яка не мала жодних ознак в'янення, я притулився верхньою частиною тіла до віконної рами та підпер підборіддя. У такому положенні я нахилив голову, щоб оглянути квітку, і тихо пробурмотів.

Розмова з самим собою, без жодного слухача, поширилася тихим простором.

— Якби мій брат сказав мені померти, я б помер з радістю.

Зрештою, щойно форма привида змінилася, я одразу це помітив.

Це був Круель. Старший брат, на якого я чекав. Мстивий дух намагався сказати мені, котрий не міг померти, бо мій брат врятував моє життя, померти, прийнявши вигляд Круеля.

Холодний вітер колихав моє волосся. Водночас квітка, що не витримувала його пориву, затремтіла. Я м'яко посміхнувся, ніби цей погляд міг зупинити це тремтіння.

— Ну, гаразд. Не думаю, що сьогодні той день.

Якщо передумаєш, приходь до мене будь-коли, брате.

За іронією долі, мені не снилися кошмари з того дня.

Це був тихий світанок, коли світ був у тиші.

***

— ... Що ти робиш?

— Я застібаю вам ремінь.

— Тож я питаю, чому ти застібаєш його на моєму стегні.

Сьогодні день зустрічі, а не битви. Тож чому йому вдягали ремінь, який використовується для кріплення піхов кинджала? До того ж без самих піхов, просто ремінь.

Незалежно від того, чи вразив його здивований погляд, чи ні, Бен продовжив застібати міцний шкіряний ремінь навколо стегна Деона.

— Оскільки ви постійно тягнетесь до свого стегна, хай хоч ремінь там буде.

— ...

Хоч чітко він причин не назвав, але його було неважко зрозуміти.

Бен глянув на Деона, який мовчав, і додав, ніби влучно висловлював свою думку.

— Відтепер, будь ласка, гасіть цигарки об цей ремінь.

— ... Якщо ти продовжуватимеш, я запізнюся на зустріч. Гадаю, ти закінчив, тож вставай.

Очі Бена звузилися від очевидного уникнення відповіді, але Деон проігнорував його та встав.

Він мав би звикнути до цього, оскільки часто носив зброю на стегнах, але сьогодні відчуття того, як ремінь стискає його ногу, було неприємним, тому в нього не було іншого вибору, окрім як на мить поглянути на нього.

Деон пройшов коридором і зібрався з думками.

«Що я можу сказати, щоб переконати їх?»

Минулого разу він вказав на маршрут, який проходив через територію герцога. Він навіть тиснув на Іделію, яка зробила пропозицію піти в обхід.

Тепер же йому доведеться взяти власні слова назад. Оскільки Король Демонів не хотів виступати вперед і допомагати в чомусь подібному, Деону була потрібна вагома причина для зміни планів, але...

— Командир Нульового загону прибув.

... Він підійшов до дверей конференц-залу, перш ніж встиг зібратися з думками.