Розділ 172 — Він піклувався про нього (3)

Деон глянув на демона-слугу, який оголосив про його прибуття, чим встиг його зупинити на мить, і налаштувався на спокій.

Треба розслабитися.

«Прогалина означатиме смерть».

Смерть несуть не тільки клинки. Навіть у статичному просторі, де не обмінюються ні кулаками ні ударами, не кажучи вже про клинки, розумні істоти можуть вбити один одного, тримаючи зброю політики, що називається язиком, невидимою рукою.

Хода, постава, мова, вираз обличчя та погляд.

Завершивши огляд себе, Деон вийшов на мовчазне поле бою. Погляди всіх командирів загонів, які чекали його слів, були спрямовані на нього, як стріли.

« ... Король Демонів також тут».

Задля спостереження чи просто з цікавості?

Деон схилив голову перед Королем Демонів, який посміхався та махав йому рукою на чолі столу, потім повернувся і подивився на командирів загонів.

Пролунав рівний та спокійний голос.

— Я впевнений, що ви знаєте загальні деталі справи, оскільки вам мали передали їх заздалегідь.

Раптова зміна маршруту подорожі.

З одного боку, Іделія намагалася щось сказати, але Деон заговорив, не давши їй жодного шансу.

— Цінність тримати герцога під контролем зникла.

— ...

— Командирка Одинадцятого загону зв'язала по руках і ногах навіть його останній козир. Тепер немає про що турбуватися, тому ми можемо ігнорувати його та вирушати прямо до столиці.

Тож тепер вони могли перейти до ефективного маршруту.

Рірінель, яку раптово похвалили, обхопила щоки обома руками, не знаючи, що робити. Деон глянув на Іделію. Вона тримала язик за зубами, ніби його слова її переконали.

Навіть найнабридливіший опонент висловив своє розуміння мовчанням, тому тепер йому залишилося лише пояснити, яким маршрутом вони рушать, та обговорити метод.

У цей момент Король Демонів яскраво посміхнувся та додав:

— Отже, Культ Арута просочився у світ людей?

—Для герцога, який втратив більшість своїх військ, найкориснішою картою, що залишилася, є Церква Спасіння. Навіть попри це, оскільки це псевдорелігія, гадаю, її можна контролювати за допомогою демонічної релігії.

— Добре. Я все гадав, що ви збиралися робити, просуваючись, не сказавши мені, але це виявилося цікавішим, ніж я очікував.

Рірінель, яка сиділа з іншого боку столу, здригнулася. Колись її жваві щоки зблідли.

Деон тихо підвів очі та поглянув на Короля Демонів.

— Чому ти так дивишся? Я роблю тобі комплімент.

— ...

— Я серйозно. Завдяки тобі кожен день все цікавіший. Тож ти кажеш, що змінюєш маршрут? Продовжуй.

— ... Серед багатьох маршрутів, які ми зараз пробиваємо, територія Парас, яку ми цього разу захопили, найближча до столиці, тому ми зосередимо наше просування там.

Подивившись на Короля Демонів, ніби перевіряючи його щирість, білий палець Деона на мить вказав на карту, прикріплену до стіни. Він рухався рівномірно, проводячи пряму лінію, що з'єднувала територію Парас та столицю.

Чи можна йти цим маршрутом? У той момент, коли командири загонів почали розуміти, Деон виголосив про одне «але».

— Однак, якщо ми підемо цим маршрутом, замок Мантіум буде наступним після території Парас.

— ... Є якісь проблеми з ним?

— Замок Мантіум належить території Приміро. Він належить Другому Герою Імперії, Стигмі Приміро.

Командир Третього загону Ашілд опустив свою підняту руку, ніби зрозумів сенс цих слів.

Хоча він знаходився досить далеко від південних земель, де мешкає Стигма, замок Мантіум точно перебував у його власності. Було очевидно, що якби вони торкнулися цього місця, їм би довелося зустрітися з ним.

— Серед усіх Героїв Імперії він має найбільш пригнічуючу ауру в прямому бою. Це можна порівняти з тим, ніби навколо нього на півдні сформувався образ воєначальника. Якщо він вступить у бій, це точно буде досить неприємно.

Понад усе, Деон Харт не хотів битися зі Стигмою.

Яким би безпорадним він не був в нинішній ситуації, він все ще був одним з небагатьох людей, які добре піклувалися про Деона, що цілком відповідало його званню старшого.

Ось чому той ворухнув пальцем і вказав на територію поруч із замком Мантіум і охоче почав заговорювати демонам зуби. Його спокійний голос домінував у тихому просторі.

— Я хочу якомога швидше повалити Імперію. Тож, хіба не краще було б трохи відкорегувати маршрут, ніж застрягти з ним у скрутному становищі та згаяти час?

Відчуваючи зацікавлені погляди, спрямовані на щойно вказану ним територію, Деон продовжив:

— Власник цієї території — Тендер Аміайбл. Маркграф.

Назва території, схоже, відносилась до володінь баронства, але це не було дивно, оскільки дворяни з титулом графа або вище могли мати кілька титулів та маєтків одночасно.

— Звичайно, він також проблемний супротивник, але він займе менше часу, ніж «Герой».

Оскільки причиною вибору супротивника був лише «час», а не «можливість поразки» чи «дружба», говорити про уникнення конфлікту зі Стигмою не довелося.

Натомість командир Першого загону Джайкар підняв руку.

— Але ця територія прямо по сусідству з замком Мантіум, тож чи є шанс, що Стигма Приміро прийде на допомогу?

— Звичайно, є.

Звісно, такої можливості не було.

Деон підняв куточки рота.

— Ось чому я планую вирушити сам.

У такий момент йому потрібно було поглянути в обличчя старшого.

***

Нині світ переповнений історіями про його молодшого, тож чи варто було сказати, що собаки схожі на своїх господарів?

Стигма зробив ледь зрозумілий вираз обличчя, ніби обмірковуючи, як відреагувати на гарячу тему, яка таємно відвідала його.

Після мовчання, яке не було ні важким, ні легким, слабке зітхання розвіяло тишу.

— ... Не знаю, що сталося зі сміливістю мого молодшого. А що, як я спіймаю тебе, донесу або навіть уб'ю—

Чоловік у чорній мантії, який сидів навпроти нього, м'яко посміхнувся.

Стигма, який дивився на єдину відкриту ділянку — рот, випрямив спину, схрестив ноги та постукав по підлокітнику стільця.

— Нечемно закривати обличчя в приміщенні. Зніми капюшон. Минув деякий час, тому я маю хоча б побачити твоє обличчя.

— ...

Каптур відкинувся назад, ніби його власник тільки й чекав цих слів.

Показалося білосніжне волосся, а червоні очі, в яких на мить було викарбуване зображення Стигми, гарно вигнулися. Його голос спокійно мовив, ніби Деон питав про меню на обід.

— Давно не бачилися, старший.

— Так...

Пролунала відповідь, мов зітхання.

— Справді... давно.

Всупереч його спокійному виразу обличчя, змішані почуття промайнули в його карих очах.

Він пам'ятав, що їхня остання розмова відбулася в зоні бойових дій. Вони були розділені в небезпечній ситуації через пастку демонів.

Стигма мав виграти час, а решта військ, включаючи Деона, відступали.

[Тоді, старший...!]

[Чи виглядаю я достатньо слабким, щоб ти хвилювався за мене?]

[ ... Все ж, будьте обережні.]

Тоді він почув другу найпрекраснішу річ.

[Добре. Побачимося пізніше.]

І ось їх перша зустріч з того часу.

Офіційно, це зустріч ворогів. Стигма стримав зітхання, яке ось-ось мало вирватися знову, і проковтнув його.

— Це була гарна ідея використати купецьку гільдію, але шанси на успіх були занадто малі. Що б ти робив, якби я не згадав про це і не прийшов на зустріч особисто?

Деон просто посміхнувся.

Він відігнав скажених собак, які метушилися, переслідуючи його, і увійшов на землі Стигми, використовуючи купецьку гільдію Дана. І як представник гільдії попросив зустрітися зі Стигмою особисто для угоди, але якби Стигма не згадав, що гільдія Дана отримала дозвіл на торгівлю завдяки імені Деона Харта, той би не побачив навіть його тіні, не кажучи вже про особисту зустріч.

Але Деон був упевнений, що він згадає.

«Тому що він завжди був так зосереджений на мені, що навіть міг помітити детальні зміни у виразі мого обличчя».

Стигма побачив гладку посмішку Деона і випрямив поставу.

— Птах, якого я давно не бачив, дуже змінився.

— Завдяки вам, старший.

— Твій погляд змінився.

Він простягнув руку, ніби бажаючи обвести долонею його обличчя.

Він дивився прямо в тьмяні, мертві та червоні очі, розгладжуючи їх куточки великим пальцем. Деон не відсторонився, але не міг зупинитися від рефлекторного руху повіки, що заплющилася від незнайомого дотику.

— Колишній погляд мені подобався більше.

— ... тож.

Деон, який мовчки слухав його, яскраво посміхнувся.

— Ви мене зараз ненавидите?

— ... В жодному разі.

Стигма посміхнувся, відводячи руку.

— Поки мій молодший залишається «молодшим».

Отже, поки Деон називатиме його «старшим».

— Я ніколи не буду тебе ненавидіти, молодший.

— ... Старший, які у вас критерії для молодших?

— Ну. Найперше, важливо не чіпати мою територію. Якщо на мою територію нападуть, у мене не буде іншого вибору, окрім як дати відсіч.

— ... Я не маю наміру чіпати замок Мантіум.

Це добре.

Здавалося, що так і є.

Стигма обережно розплющив очі та прошепотів.

— Якщо не замок Мантіум, то ви плануєте пройти через баронство Міллер, чи не так? Земля, що належить маркграфу Аміайблу.

— ...

— Причина, чому ти ризикнув зустрітися зі мною особисто, ймовірно, полягає в можливості того, що я можу прийти йому на підмогу.

Він знав все з самого початку. Деон підняв руку і торкнувся кутика рота.

Але той взагалі не мав наміру це приховувати, тож це зовсім не проблема. Перш ніж коротку паузу можна було розпізнати як мовчання, він ствердно кивнув головою.

— Я не хочу з вами битися, старший.

— Це взаємно.

— Тоді...

— Але це не те, що я можу вирішити самостійно.

Стигма підняв брови, ніби йому було шкода.

— У мене є честь і мета, які я маю захищати. Щоб це сталося, як дворянин Імперії, я повинен вірно виконувати накази Його Величності.

— ...

Деон зрозумів, що це означає.

Якщо армія Короля Демонів нападе на територію Міллер, Імператор накаже надати підтримку. Якщо це станеться...

Стигма обережно підняв куточки губ у бік Деона, який злегка насупився.

— Отже, молодший. Я не можу гарантувати, що не прийду на допомогу. Перш за все, як дворянин Імперії, я обов'язково надам підтримку території Міллер, щоб заблокувати просування армії Короля Демонів.

— ... Розумію.

Не те щоб він мав великі амбіції захистити людство від Царства Демонів. Йшлося не про вірність Імператору.

Для Деона Стигма був супротивником, з яким він міг уникнути бою, якби добре постарався.

Він підвівся, торкаючись губ.

— Сподіваюся, наступного разу ми зможемо зустрітися в мирній атмосфері.

— Я теж.

Він спокійно попрощався з чоловіком, обернувся і вже збирався йти до дверей, коли Стигма коротко вигукнув «А!», ніби йому дещо спало на думку.

— Тобі не слід покладатися на ліки, молодший.

— ...

Стигма повільно зітхнув, спостерігаючи, як спина Деона зникає з поля зору, ніби нічого не сталося, хоча той на мить зупинився.

Чи зрозумів він, що Стигма знав? Погляд, кола під очима, колір обличчя, навіть звичка торкатися куточків рота — все це красномовно говорило йому про стан його молодшого.

Стигма не знав, чому він звернувся до Царства Демонів, але не думав, що це було цілком добровільно. Якби він справді вбив Круеля Харта і втік до Царства Демонів, як казали чутки, він би відчув полегшення, а не жив так, ніби може померти у будь-яку мить.

«Тепер, коли згадую про це, на нього було зчинено багато замахів».

Це якось пов'язано?

Якби він знав, що так станеться, він би глибше дослідив цю справу, замість того, щоб просто ігнорувати її.

Тепер, коли не було жодного шансу спіймати вбивцю, який цілився в його молодшого, Стигма деякий час сидів там, шкодуючи про це в душі.

***

Згідно з правилами, їм довелося б убити Стигму Приміро, який був найбільшою перешкодою. Але замість того, щоб знайти спосіб його вбити, Деон придумав дещо інше.

Як вже було зазначено, якщо все зробити правильно, то бою з цим супротивником можна уникнути. Трохи покопавшись у своїх спогадах, рішення легко спало Деону на думку.

«У саду просто неба за терасою під час мисливського змагання у минулому».

Стигма сперечався з маркграфом Аміайблом щодо ставлення до племені Варварі.

Стигма наполягав на винищенні, а маркграф Аміайбл зайняв примирливу позицію. Зрештою, позиція Стигми перемогла.

Після цього, хоча він чув про це лише з чуток, стало відомо, що Стигма особисто взяв меча в руки і зі своїми лицарями вирушив знищувати плем'я Варварі.

«Але повного успіху він не досяг».

Варварі — це люди, які вміло використовують географічні особливості півдня. Оскільки вони спеціалізуються на партизанській війні, їхня майстерність у переховуванні була значною, і в результаті деяким з них вдалося вижити та втекти. Кажуть, що вони досі ховаються десь у південних лісах і заробляють на життя, час від часу здійснюючи набіги на сусідні села.

«Можливо, вони досі горять жагою помсти?»

Якщо їх хоч трохи спровокувати, для них не буде проблемою знову влаштувати шаленство.