Розділ 173 — Він піклувався про нього (4)

З їхніми бойовими характеристиками їх було б неможливо легко спіймати, і вони завдавали б величезної шкоди, а якщо накопичилася б така велика шкода, Стигма мав би вирушити туди, щоб взяти на себе відповідальність за власну карму.

Іншими словами, Стигма цілком може переміститися на південь.

Замість того, щоб повернутися до Царства Демонів, Деон зупинився на території Парас, отримав несподівано захопливий прийом від армії Короля Демонів, що очікувала тут, і зайняв найкращу кімнату. Потім він покликав Дана, який був неподалік і оглядав кімнати.

— Знайди групу племені Варварі, які вижили, і спробуй заохотити їх.

— Так?

— Вони такі через Стигму.

— ... ага.

Розуміння прийшло швидко. Дан, який кінчиками пальців проводив по порожньому підвіконню, посміхнувся.

— Ми також надамо їм належну підтримку, щоб їх легко не захопили, доки не прибуде Другий Герой. Ти ж знаєш, що найважливіше — щоб їх не спіймали, правда?

— Звичайно.

Приблизно через два тижні плем'я Варварі почало лютувати на території Приміро.

Це сталося через те, що Дан особисто вирушив туди під прикриттям та підбурював їх до цього.

[Як довго ви збираєтеся жити так, затамувавши подих?]

[Навіть якщо вам доведеться померти, хіба не було б менш несправедливо, якби ви змогли помститися перед цим?]

[Стигма вважає вас гіршими за комах. Не думає, що ви варті його хвилювання. Хіба вас це не злить? Людина, яка розтоптала ваше плем'я, зосереджена на інших речах, навіть не звертаючи на вас уваги.]

Дан знав, як впливати на свого співрозмовника словами.

Він зворушував та підбурював емоції належним чином і непомітно підштовхував до дій. Хоча він підвищував голос і підживлював їх гнів, у якийсь момент він знизив голос і зашепотів як змія, знову привертаючи увагу.

З продовженням його слів настороженість до незнайомця, обличчя якого вони навіть не могли побачити, миттєво вщухла. Бо інші емоції витіснили їх пильність, й інша вища мета з'явилася перед очима.

[Помстіться Стигмі. Покажіть, яку ціну варто заплатити за зневагу народу Варварі. Створіть прецедент, який буде вкарбований в історію Імперії.]

[Я підтримаю вас. Потрібні гроші? Не проблема. В мене теж є причини ненавидіти його, тож мені було б достатньо, щоб ви вчинили шаленство.]

Говорити про ненависть до Стигми, насправді, було доволі смішно. Наскільки сильними можуть взагалі бути погані почуття до людини на кшталт його господаря, не публічної фігури в людському світі, обличчя якої він ніколи навіть не бачив?

Але Варварі не могли про це знати, і цього було достатньо.

Дан таємничо посміхнувся, дивлячись в палаючі очі членів племені Варварі.

Зрештою, вони піддалися підбурюванню Дана та почали діяти. Вони швидко організували партизанську війну, в якій їх було важко спіймати, але вони завдали значної шкоди території Приміро та зрештою змусили Стигму діяти відповідно до цілей Деона та Дана.

Оскільки це не чиясь вина, а лише результат його власної карми, це питання мало бути вирішене як головний пріоритет, щоб запобігти якомога більшій шкоді власній репутації.

Стигма посміхнувся, підіймаючи свій меч.

— Молодший, у тебе гарна пам'ять.

Він очікував, що Деон знайде спосіб уникнути бою.

— Ніколи б не подумав, що ти станеш використовувати комах, про яких я забув.

Як це там називається, повторним використанням? Поняття, якого немає в словнику дворян.

Але як би швидко він не відреагував, було неминуче, що його репутація буде заплямована цим інцидентом. Стигма мав би бути в поганому дусі, але він віддав наказ в бадьорому настрої, захоплюючись широким спектром застосування ресурсів Деоном Хартом, який не пропустив навіть найдрібніших деталей.

— Дві треті лицарів залишаються тут.

Він не образився, але оскільки його молодший заплямував його репутацію, хіба не було б правильно з його боку бути трохи підлим?

Таких дикунів, я Варварі, можна легко знищити лише однією третьою частиною його військ. Це було особливо актуально, оскільки це була лише група тих, хто вижив, а не ціле плем'я.

Стигма попрямував на південь з частиною лицарів, залишаючи позаду війська, які могли б надіслати підтримку будь-куди поблизу.

В результаті, можливість для Стигми Приміро діяти «особисто» зникла.

***

«Немовля» помирало.

Його обличчя то синіло, то червоніло, а його і без того гаряче маленьке тіло розпалювалося ще сильніше. Були моменти, коли дитина плакала так голосно, що здавалося, що це ніколи не зупиниться, але тепер коли вона тримала язик за зубами, було все одно чітко видно, що це не добрий знак.

«Що нам робити?»

Óрел була неспокійна і весь час дивилась на дитину в кошику.

Вона хрипіла і видавала ледь помітні скигливі звуки хрипким голосом, ніби зовсім не мала сил. Жінка не могла відвести тривожного погляду, бо відчувала, що немовля будь-якої миті може задихнутися, щойно вона ослабить пильність.

«Було б добре, якби я могла хоча б використовувати магію».

Оскільки заборона на магію все ще діяла, Король Демонів допитає будь-кого, хто її використає. Якщо це станеться, існування людської дитини, найімовірніше, буде розкрито.

Король Демонів нізащо не пощадить людську дитину. Натомість Óрел покарають за те, що вона приховувала людське немовля.

Зі збільшеною нервозністю Óрел за звичкою вигукнула знайоме ім'я.

— ... Дерніване.

— Так, Óрел.

— Моє «благословення»... вмирає. Будь ласка, зроби щось.

— ...

На нього був звернутий серйозний погляд. Дерніван зустрівся очима з Óрел і на мить замовк.

Згідно з правилами, дитину слід було вбити. Навіть зараз, якщо він закриє очі та вуха, стулить рот та вдасть, що нічого не помічає, справа буде вирішена тихо сама по собі.

Але Дерніван жодного разу не ослухався своєї начальниці.

— ... Віддай його мені.

Так само було і цього разу.

***

— Е-ем... Отже...

Мілан, член Кривавих Лицарів під безпосереднім командуванням командира Нульового загону, з приголомшеним виразом обличчя вказав на немовля на руках Дернівана.

— Просиш мене врятувати його?

— Так.

Дерніван, який дав відповідь, також здавався не дуже впевненим.

Але іншого шляху не було. У Замку Короля Демонів єдиними істотами, які могли дізнатися про існування людської дитини і зберегти це в таємниці, були «люди». Бо ті, хто добре розбирався в «людях», також були «людьми», але Деон та його слуга на ім'я «Дан» були відсутні, адже вирушили до світу людей.

Якби дитина на його руках не виглядала так, ніби зараз помре, він би не поспішав зв'язатися з ними.

— Якщо ви врятуєте йому життя, я обов'язково вам віддячу.

— Ну... давай спочатку подивимося.

Мілан знав не багато, тож було б краще, якби розумний хлопець подивився на дитину. Мілан почухав голову та підморгнув Клетеру.

Клетер, який пробурмотів: «Я вперше маю справу з немовлям», все ж слухняно взяв дитину на руки, перевірив її стан та застогнав.

«Вона майже мертва».

Немовля було надто змучене, щоб навіть плакати. Більше того, шкіра дитя буквально прилипла до кісток.

Навіть не заглиблюючись у свої думки та згадуючи інформацію, яка була почула на вулицях, чоловік поставив питання:

— Гей... ти його взагалі годував?

— Він нічого не їв.

— Такого бути не може...

Дитина була такою худою, тож вона точно спробувала б щось з'їсти, щоб втамувати голод.

— Що ж ти, заради всього святого, йому давав?

— М'ясо, фрукти, хліб і будь-що, що зміг знайти в людському світі.

— ... І що сталося?

— Він все виблював.

Звичайно, так і було.

Було дивно, що немовля досі не померло. Очевидно, що він блював від усього, що йому давали, адже дитина ще не здатна їсти нічого подібно. Клетер зітхнув і жестом попросив колегу, який стояв поруч, спочатку принести ячмінний чай.

— О, це те, що ми п'ємо під час тренувань?

— Так, але принеси його теплим. А ти візьми рушник і миску з теплою водою, щоб збити температуру у дитини.

Оскільки не було змогли отримати сухе молоко, їм доведеться знайти тимчасове рішення.

Клетер, який дав всі розпорядження, повернув голову. Він зустрівся поглядом з демоном з вовчими вухами, який весь час спостерігав за ситуацією.

Можливо, це було б трохи нетактовно, але він все ж мав сказати це.

— Немовлята харчуються грудним молоком або сумішшю. Якщо годувати їх чимось іншим, будуть великі проблеми.

— Зрозуміло.

Голос Дервівана був сухим, ніби чітко показуючи, що той був не зацікавлений. Очі Клетера звузилися.

Здається, цьому демону було байдуже до дитини...

— Зможеш його врятувати?

Враховуючи, що його цікавило лише «виживання» дитини, здається, що був хтось інший, кому він не міг протистояти емоційно чи з точки зору статусу, хто хотів врятувати дитину.

Можливо, він і був зацікавлений у дитині, але не знав, чим її годувати?

«Ну, вони все ж демони».

Існують люди, які настільки зачаровані чарівністю тварин, що приносять їх додому за власним бажанням, але нічого не знають про те, як про них піклуватися, то чому ж з демонами має бути інакше? Він, мабуть, підібрав дитину з цікавості.

... Він же точно не викрав її, так?

«Бути не може».

Зараз був такий час, коли багато сиріт навколо. Оскільки вулиці були переповнені дітьми, які втратили батьків, мабуть, це немовля підібрали серед них.

Клетер поспішно струсив свої випадкові думки та заговорив.

— ... Я не можу гарантувати, бо стан справ поганий, але я спробую.

— Повторю ще раз, якщо ви врятуєте дитині життя, я обов'язково вам відплачу.

— Достатньо буде того, якщо ви будете добре піклуватися про нашого капітана.

— Дійсно. Можливо, через те, що він пережив багато різних речей, погляд нашого капітана виглядає трохи мертвими.

— Хіба у нас не війна за територію з ними?

— Як і очікувалося, це злі демони...!

Лейтенант одного з командирів цих «злих демонів» стояв тут і слухав їх.

Лицарі раптом почали перебивати один одного, щоб вставити слово, а потім Клетер, який тримався за чоло, спостерігаючи за їх метушнею, похитав головою і поглянув на демона, який приніс немовля.

Хоча він, мабуть, спостерігав і слухав усю цю розмову з самого початку, він не виявляв жодних ознак роздратування, лише один раз кліпнув очима і відвернув голову, ніби йому було байдуже. На перший погляд, здавалося, що він ігнорує все, що говорили люди.

«Але оскільки він так серйозно говорив про відплату, я впевнений, що він це пам'ятатиме».

Допомогти командиру Нульового загону.

Навіть якщо він не стане його підлеглим, він має допомогти хоча б раз у важливий момент.

Замість того, щоб турбуватися про те, чи інша особа могла проігнорувати чи не помітити це, Клетер зосередився на піклуванні про дитину.

***

Деон Харт не повернувся до Царства Демонів.

Замість того, щоб отримувати звіти на папері з Царства Демонів та малювати накази з голови, він вирішив залишитися у світі людей з Даном та вести армію Короля Демонів, бачачи все власними очима.

Коли він залишався позаду, було не лише більше процедур і менше точності, але й було неможливо досягти його цілі — вбити Імператора власними руками.

«Насправді, Дан пішов за мною з власної волі».

У будь-якому разі.

Якщо їм вдасться прорватися через територію Міллер, вони зможуть швидко дістатися столиці. Окрім різних володінь на шляху, була навіть територія, де зараз перебував нинішній голова родини Харт, але всі вони були незначними. Деон не хвилювався, бо мав яскраві спогади про те, як безпосередньо спостерігав за некомпетентністю представника бічної лінії, який став головою родини.

Коротше кажучи, це означало, що маєток Міллер був останньою перешкодою до столиці.

« ... Ось чому».

Опір був дуже сильним.

Червоні очі оглядали повільний прогрес. Хоча вони ще не дійшли до стін замку, війська вже були виснажені.

Навіть справжньої битви не було.

«Вони з'являються нізвідки, атакують, а потім відступають, перш ніж ми встигаємо відповісти».

Якби це був лобовий бій, вони б так не виснажились. Супротивники вели відчайдушну партизанську війну, ніби намагалися якось уповільнити просування демонічної армії.

Повністю використовували географічні особливості лісу для битви.

Вони, мабуть, досі ховалися десь у тому лісі, вичікуючи слушного моменту. Якщо це продовжуватиметься, зловісна думка про те, що справжня битва буде неможливою, коли демони досягнуть стін замку, продовжуватиме зростати.

«Тому що фізична сила та психологічна стійкість — це різні речі».

Тіло важливе, але в нинішній ситуації розум, мабуть, страждав більше. Навіть враховуючи обмеження людського світу, демони мали гарну фізичну силу, але через обставини вони не могли її належним чином використовувати.

Деон, який сердито дивився на ліс, схрестивши руки та жуючи незапалену цигарку в роті, віддав наказ.

— Відступаємо за межі лісу.

— Так?

— Остерігайтеся раптових атак з тилу.

Вони зайшли так далеко, зазнали шкоди, але йдуть, нічого не отримавши.

Деон навіть не міг гарантувати, що ворог не розпочне раптової атаки під час їх відступу. Хіба не тому в його наказі про відступ містилося застереження про можливу атаку з тилу?

Оскільки це наказ головнокомандувача, його слід виконати... але.

Командири вагалися, стурбовані тим, що моральний дух солдатів впаде. Деон одразу ж різко відреагував.

— Здається, мої слова навіть не звучать для вас як наказ. Ви знаєте, що станеться, якщо не підкоритися наказам керівника на війні.

— Ні!

— Змінити напрямок! Відступаємо за межі лісу!