Розділ 10 — Герої, зібрання та... (1)

Спостерігаючи похмурим поглядом, як відтягують непритомного порушника, члени загону шалено повторювали подумки: «Ми ледь не померли сьогодні».

Коли після короткої перерви після їжі один з хлопців, що зайшов у тренувальну залу, вилетів звідти і наказав їм всім зібратись, солдати подумали, що то був жарт.

Про те, що командир загону прийшов. Він навідувався на їх тренування лише зрідка.

Однак на обличчі хлопця, синьому, як чорниця, не було й краплі брехні, і щойно вони дізналися, що те, що він сказав, правда, демони запанікували та побігли, як божевільні, до майданчика.

І змогли зустрітися з їхнім командиром.

— Мені цікаво.

Відповідь, яку отримав один з підлеглих, коли наважився поставити запитання про те, що привело його сюди, була змістовною.

Що його могло зацікавити?

Сумніви тривали недовго.

Демон Арут неквапливо кудись пішов, ніби під час прогулянки.

Потім, миттєво, з неймовірною швидкістю, він нахилився, щоб уникнути меча, спрямованого йому в шию, потім повернув верхню частину тіла і вдарив ворога ліктем у сонячне сплетіння. Усі ці рухи були швидкими, плавними, природними.

Тільки тоді вони зрозуміли. Значення слова «цікаво».

[Мені цікаво.]

— Ми справді не знали...

Невже він справді помітив, що до тренувальної зали проник зловмисник, але при цьому настільки розслаблено ставився до цього?

Навіть не поглянувши на демонів, які завмерли від шоку, пан Арут неквапливо підняв свій дерев'яний меч, ніби щоб оглушити суперника.

А потім гучний звук луною прокотився по всій тренувальній залі.

Бах!

***

Ледве зупинивши членів загону, які продовжували схиляти голови на знак вибачення та лаяти себе, я знову замкнувся у своїй кімнаті.

Всю роботу було виконано.

Я прогулявся садом і відвідав загін. Оскільки я поїв в їдальні, як і попросив Бен, мені не доведеться виходити деякий час.

Я валявся на ліжку, щасливий від свого довгоочікуваного мирного повсякденного життя, коли почув стукіт у двері.

— Пане Аруте, це Ед.

Ед — мій лейтенант, чи не так? Він вирушив аж до людського світу, щоб знайти новий пазл або головоломку для мене, який смертельно нудьгував, але нарешті повернувся.

Я схопився зі свого місця з серцем, сповненим передчуття.

— Заходь.

Вираз обличчя Еда, якого я давно не бачив, був дещо скутим.

Щось погане сталося назовні? Ні, але Диявол сказав, що посаду замісника командира Нульового загону має обійняти відповідна особа, тому він обрав хлопця, якого згадували як кандидата на місце командира? Отже, з навичками Еда, він міг легко перемогти будь-якого звичайного демона...

— Я приніс нову головоломку. Це дещо унікальний куб під назвою Дзеркальний Куб.

— Ох.

— І...

Він глянув убік, вкриваючись холодним потом.

Оскільки він все ще стояв у коридорі з відчиненими дверима, я не мав уявлення, на що він дивився.

Зрештою, Ед ковтнув суху слину та повільно відкрив рота.

— ... Король Демонів завітав до вас.

— Ох.

... ох?

— Якщо ти не зайнятий, чи не міг би ти виділити мені хвилинку?

Раптово під звук важких кроків хтось знайомий увійшов до кімнати.

Швидко оглянувши кімнату, він побачив мене, що сидів на ліжку, а потім яскраво усміхнувся, його очі прийняли обриси півмісяця.

Після хвилини мовчання, зрозумівши ситуацію, я кинув подушку, яку обіймав, і встав.

Чому Король Демонів тут? Цього разу я не створив жодних проблем...

... але була одна річ, яка мене турбувала.

— Це через того непроханого гостя?

— Це правда.

Як і очікувалося, він щасливо посміхнувся і жестом вказав на двері, ніби моя відповідь не розчарувала його очікувань.

— Мені є що сказати з цього приводу. Якщо ти не зайнятий, давай разом відвідаємо в'язня.

Хіба це не означає, що нам доведеться разом піти до підземелля?

Що відбувається? Можливо, зловмисник сказав щось дивне про мене? Оскільки це також була людина, як і я, вони, мабуть, мали певну довіру до його слів.

Я не знав, що саме це було, але я не хочу померти даремно. Я глянув на Еда з наміром попросити його врятувати мене.

І я чітко побачив, як він уникає мого погляду.

Будь ти проклятий.

У підземеллі не було жодного променя світла. Також було вогко і огидно.

Так, мене врешті-решт туди затягнули.

— Відкривай.

За одним словом Короля Демонів залізні ґрати, які здавалися напрочуд міцними, одразу розчинилися.

Солдат, який відчинив двері, вклонився і зник, коли йому наказали піти.

Король Демонів, який дивився назад, повернув погляд і подивився на «людину» у в'язниці.

Зловмисник, який тепер був весь у крові, пильно подивився на нього, але Король Демонів не звернув на нього уваги, увійшов всередину та став перед ним на одне коліно.

— Деон.

Звук мого справжнього імені неочікувано вкусив мене.

Водночас погляд порушника звернувся до мене.

Його погляд був таким, ніби він хотів мене вбити на місці, якщо зможе. Можливо, мій настрій спотворив його вигляд і тому мені здавалося, що, коли він дивився на мене, його очі палали вбивчим наміром більше, ніж коли він дивився на Диявола.

У будь-якому разі, Король Демонів грубо схопив порушника за волосся і повернув його голову в мій бік.

— Уважно подивися на цього хлопця. Він не здається тобі знайомим?

Я справді нічого не знав про нього, окрім того, що це людина...

Коли я дав мовчазну відповідь, Король Демонів почав пояснювати крок за кроком, ніби намагався зробити мені натяк.

— Хоча це й людина, він має силу, завдяки якій він може самотужки перемогти більшість демонів, що може бути особливо небезпечною для мене, «Короля Демонів».

Поглянувши на пошкоджене тіло цього хлопця, я зрозумів, що Диявол грався з ним.

Але це зараз не було важливо. Почувши пояснення Короля Демонів, мій вираз обличчя мимоволі затвердів.

— Не може бути...

— Так.

Король Демонів, відпустивши його волосся, ніби відкинувши його, засміявся, струшуючи бруд зі своїх закривавлених рук.

— Залишки Героя. В Імперії їх називають фрагментами Героя і вихваляють.

— Герой...

— Це навіть не смішно.

***

Герой має два варіанти після смерті.

Якби можна було надати пріоритет лише одному з них, це було б поширення «сили Героя», яка розійдеться після смерті по всьому континенту, щоб створити хоча б когось, хто зможе протистояти Королю Демонів.

Було б добре, якби сама сила могла бути повністю передана одній людині, але її не можна передати за життя, і сила Героя починає зникати після смерті, тому зрештою все, що можна зробити, це розсіяти фрагменти та зберегти частину сили Героя ціною смерті. Все, що потрібно зробити, це створити тих, хто її отримає.

Імперія намагалася зібрати тих, хто мав такі фрагменти, називаючи їх «Героями».

Звичайно, титул «Герой» давався не будь-кому. Неофіційно всіх, хто мав «фрагменти Героя», називали Героями, але офіційно лише тим, хто має видатні здібності та значні досягнення, дається титул «Герой», що дає їм відчутний рівень слави.

На жаль, людина, залита кров'ю, була таким «фрагментом».

— Фрагмент Героя, який не став офіційним Героєм.

Хоча його не можна було назвати «Героєм», його називали «кандидатом у Герої». Було б марнотратством використовувати його силу недбало та викинути після цього.

І саме такий хлопець увірвався до Замку Короля Демонів.

«Чому, заради всього святого?»

Яскраво-червоні очі сяяли моторошним світлом.

Емоції, що відображались в них — це не що інше, як розгубленість і сумніви.

Це не проста цікавість, як-от чому чи як він сюди потрапив. Це було питання про щось незрозуміле.

Не було жодної причини для кандидата в Герої опинитися тут. Він не мав жодного послання, здавалося, не мав жодної конкретної мети, окрім знищення демонів, включаючи Короля Демонів, і рішуче напав на самого Деона.

«Чому ти напав на мене? Яка причина за цим стояла?»

Що, заради всього святого, він собі думав?

— ... Тому сьогодні вдень відбудеться зустріч командирів загонів. Я прийду зустріти тебе особисто, тож побачимося пізніше.

— ...

Не отримавши відповіді, Король Демонів встав і подивився на Деона.

Він навіть не кпіпав очима.

Здавалося, він глибоко задумався. Його зазвичай суворий вираз обличчя став ще суворішим, і він завмер.

«Не думаю, що він має намір повернутись разом».

Король Демонів подумки похитав головою та щось невизначено промовив, щоб отримати підтвердження.

— Ти плануєш залишитися трохи довше?

— Так.

— Добре тоді, почекаю надворі.

Король Демонів, який вийшов з клітки, повільно зник.

... Тривоги позаду.

***

Деон, який оцінював відстань за звуком кроків, що віддалялися, опустив погляд і подивився на порушника.

Беземоційний погляд, без жодного натяку на його думки. Червоні очі, що блищали, ніби просякнуті кров'ю, дивилися на порушника.

Однак той не уникав його погляду. Натомість він напружено підняв голову і пильно поглянув на Деона.

Ці очі були сповнені очевидної ненависті та гніву, що ґрунтувалися на відчутті зради.

Зрештою, закривавлені губи повільно розтулилися.

— Деон Харт.

Минуло чимало часу відтоді, як він чув своє повне ім'я.

В очах Деона з'явився дивний вираз.

Зловмисник стиснув зуби і виплюнув слова, ніби прожував їх з киплячим гнівом, ненавистю та холодним обуренням.

— Ти зрадницький покидьок.

— ...

Ага.

То ось яка його відповідь.

Очі, що були звужені та напружені, розслабилися, ніби він випустив пару. Коли вся напруга зникла, прозвучали слова плавним голосом.

— Ти розмінна монета.

— Що?

Через нього не варто хвилюватися. Це просто втрата часу.

Ніби не було сенсу відповідати на дурне запитання, Деон запитав, не приховуючи жалю в очах.

— Який злочин ти скоїв?

— Що за нісенітниця! Розмінна монета? Який злочин?

— Що ти зробив, щоб образити Імператора?

— Маячня! Його Величність доручив мені важливе завдання! Якби він не покладався на мене, я б не отримав цього завдання!

Навіть коли він це казав, його очі трохи тремтіти, ніби його щось зачепило.

У приміщенні, де єдиним джерелом світла була свічка, яка, здавалося, ось-ось могла згаснути, Деон швидко вловив тремтіння, перескочив через залізні ґрати та увійшов до в'язниці.

Як і Диявол, він опустився на коліно перед порушником і, на відміну від того, нічого не зробив.

Він просто тихо подивився на нього і сказав.

— Ні, той факт, що ти назвав мене «зрадником», є доказом цього. Ти втратив прихильність Імператора і тепер тебе покинули ось так.

— Цього не може бути...

Деон, який тихим голосом, ніби повчаючи, вказував на реальність, вирішив, що більше не потрібно гаяти тут час, і встав.

Він зробив свої висновки.

Не було потреби рятувати цього хлопця. Ні, його точно краще вбити.

Однак, знаючи, що він не має повноважень вирішувати це, Деон подивився на нього згори вниз і підняв куточки рота.

Після цього потужний голос, намір якого був бути почутим, пролунав підземеллям.

— Його Величність знає про все.

— !

Побачивши, як розширилися очі хлопця, Деон обернувся і більше не мав наміру оглядатись назад.

За його спиною почався запеклий супротив.

— Цей імперський покидьок!

Його вірність справді була дуже поверхневою.

Деон, який пішов із насмішкою на губах, зупинився, побачивши Короля Демонів, який чекав на нього біля входу до підземелля.

Король Демонів, який дивився на його безвиразне обличчя, ніби питаючи, що його змусило посміхатись, повільно відкрив рота.

— Я чув тебе.

Потім він мовив із безпорадним сміхом.

— Це було занадто. Якщо ти так хочеш, у мене немає іншого вибору, окрім як убити його. Однак, якщо я зроблю все вірно, зможу навіть десь це використати. Ти зробив це навмисно, так?

— ...

— Досить. Я казав це раніше, але ти, здається, не почув, тому я скажу ще раз. Сьогодні вдень запланована нарада командирів загонів. Я планую сам прийти за тобою, тож, будь ласка, зачекай у своїй кімнаті.