Розділ 177 — Заради перемоги (4)

Пішов дощ із стріл. Демони, яким було наказано носити землю, були спантеличеними та розгубленими, і група лицарів виїхала верхи через ледь прочинені ворота замку.

Копита коней мчали назустріч беззахисним демонам, здіймаючи вгору ще не утрамбовану землю. Хоча супротивники були не людьми, а демонами, лицарі люто кинулися вперед без жодних вагань, як дикі звірі, яких спустили з ланцюга, цілячись в свою здобич. Раптом.

Результати відповідали їх впевненості.

Голова демона покотилася по землі.

...

Після відбуття з Замку Короля Демонів Деону знову почали снитися кошмари. Через це йому ще більше бракувало сну.

«Можливо, тому я рідше став кашляти кров'ю».

Частота зменшилася настільки, що майже можна було сказати, що це практично скінчилося.

«Я думав, що виною всьому брак сну, тому спробував трохи відпочити».

Він неквапливо склав чорну хустку, поклав її в кишеню та підняв голову. Деон склав руки та засміявся, ніби його приголомшила нова жахлива сцена.

— Варто тільки на мить відвести погляд, як все стає таким, і вже не до відпочинку.

— ... вибачте.

— Що робила охорона? Побачити лучників, що цілилися зі стін замку, було просто, навіть не потрібно було пильно стежити.

— Охорона виконала свою роботу.

Охоронці постійно повідомляли, що вороги цілилися зі стін замку. Проблема полягала в подальшій реакції.

Деон зітхнув, вислухавши всю історію.

— Навіть не знаю, з чого почати.

Він знав, що їм було незручно, бо демони вперше робили такий насип, також розумів, що ті, хто цим займався, будуть беззахисними, тому певний рівень втрат був очевидний.

Після пояснень стало зрозуміло, що лицарі, які здійснили несподівану атаку, виглядали як лицарі Стигми Приміро. Сама атака не дивувала, але...

«Все ж таки, я наказав розставити охоронців навколо тих, хто будує гору, щоб підготуватися до такої несподіваної атаки».

Було багато речей, на які варто було звернути увагу, але Деон вирішив вказати на найважливіше.

— Немає потреби робити насип самостійно.

— Так?

— У нас є полонені.

Якщо проблема полягала в лучниках, які стріляли по тих, хто будував гору з землі, варто просто зробити так, щоб вони не стріляли.

Випадково, у них були полонені, захоплені рослинами-людожерами. Як і очікувалося від тих, кого вони впіймали в лісі, вони були у дуже хорошій фізичній формі.

Як щодо того, щоб використати цих хлопців для будівництва гори?

«Чи зможуть вони стріляти в своїх товаришів? Або, що ще важливіше, чи зможе Тендер Аміайбл віддати наказ убити своїх людей?»

Деон згадав маркграфа Аміайбла, який сварився зі Стигмою під час мисливських змагань. Деона вразило те, як він захищав народ Варварі, кажучи, що вони також люди. Невже така людина справді зможе вбити людей з однієї Імперії?

«Вб'є чи ні, ми нічого не втратимо».

Якщо вб'є, можна це використати. Якщо ж ні, це теж стане в нагоді.

«Може знадобитися деякий час, щоб завершити будівництво гори, але...»

Він не міг придумати кращого способу, ніж цей, то що ж ще робити?

Ну, нічого страшного. Для нього це не було чимось новим, адже він звик жити з обмеженнями з самого народження. Замість того, щоб нарікати на межі власної винахідливості, Деон віддав наказ.

***

Перед стіною замку знову ріс земляний насип.

На відміну від попереднього, тими, хто його будував, не були демони.

— Вони...

Там були їх колишні товариші. Хтось застогнав. Ті, хто передбачав повторну спробу збудувати гору, тримали луки в руках і збентежено дивилися на свого командира.

Маркграф Аміайбл стиснув зуби від серйозних поглядів, спрямованих на нього.

«Будь ти проклятий».

Як він міг таке придумати і застосувати це на практиці?

Він бачив, як людей штовхали в спину, змушуючи будувати гору. Він знав, що в них не було іншого вибору, окрім як підкоритися, адже їхні життя були під загрозою. У світі, де кожен другий грішник, може бути соромно навіть називати це гріхом, але...

«Їх треба вбити».

Не можна просто стояти та дивитися широко розплющеними очима, як гора росте. Немає іншого способу це зупинити. Він мав обов'язок перед Його Величністю.

Вагання було коротким. Хоча він був м'якою людиною, він був суворим маркграфом, відповідальним за кордон, тому чоловік стримував свої емоції, що кровоточили, та спокійно віддавав наказ.

Наказуючи своїм підлеглим убивати тих, хто колись був їх товаришами.

— Підняти луки.

— ...!

Зчинився галас.

Більшість людей озиралися на власника голосу в шоці, а деякі дивилися вниз тремтячими очима. Лише дехто, все ще сумніваючись, піднімали луки вгору.

Тендер Аміайбл побачив це та підвищив голос.

— Підняти луки!

Дехто з тих, хто дивився на командира, повернув голови та опустив очі. Голос продовжив, і кожен міг помітити вагання в ньому.

— Якщо ми їх не вб'ємо, демони врешті-решт захоплять цей замок! Тоді ваші дружини, діти та інші дорогоцінні люди будуть розтоптані й вбиті цими покидьками!

Погляди на командира зникали один за одним. Кількість людей, які дивилися вниз, збільшувалася, і більше людей, ніж раніше, брали до рук луки.

— Якщо ми зазнаємо поразки, незліченна кількість людей загине! Загинуть не лише люди з цієї території. Його Величність визначив це місце як останню фортецю до столиці! Якщо демони перетнуть цю територію, загине стільки людей, що їх навіть не можна буде порівняти з тими, в кого ви боїтеся цілитися з лука!

Тепер майже всі підняли луки вгору. Очі солдатів, які тримали луки та стріли, затверділи.

— Ми повинні протриматися тут! Навіть якщо ми не зможемо цього зробити, ми повинні виграти якомога більше часу! Візьміть свої луки і приціліться в них. Цільтеся!

Збентеження вщухло, а відчуття урочистості залишилося.

Солдати, які вже прийняли рішення, наклали стріли на тятиву. У деяких ще тремтіли руки, коли вони цілилися в тому напрямку, але було багато тих, хто подолав це відчуття.

Щойно стріли були спрямовані на товаришів, з якими вони колись билися разом спина до спини, пролунав гучний сміх.

Тендер Аміайбл тримав язика за зубами.

« ... Оскільки існує бар'єр, магію неможливо використовувати біля стін замку».

Винятками були, мабуть, лише інструменти, які можна було використовувати лише безпосередньо та на яких була вже вигравірувана магія. Здається, це означало, що прилади зв'язку також працювали.

Знервовані погляди були зосереджені в одному місці.

У таборі демонів чоловік із білим волоссям шалено реготав, тримаючи в руці магічний камінь, який, здавалося, був зачарований таким чином, щоб посилювати звук. В результаті напруга ще більше посилилася, і він поступово перестав сміятися. Він закотив свої червоні очі, ніби збожеволів від радості, і підніс магічний камінь ближче до рота.

— Я знав, що це станеться. Лицемір.

— ...

— Хіба це не занадто — покинути своїх підлеглих, які так важко боролися, і які навіть не звичайні громадяни Імперії?

Як описати це відчуття? Здається, він був трохи розчарований.

Деон очікував більшого від людини, яка виступила проти Стигми та захищала інші племена лише тому, що вони теж були людьми. Зрештою, він обрав покинути їх.

Звісно, якщо подумати раціонально, то це правда, що це правильне рішення. Він справді був прикладом великого полководця, який не втратив самовладання в подібній ситуації та обрав найкращий варіант.

«Але чи думають вони так само?»

Він глянув на людей, які не могли встояти перед тиском і будували гору.

Їх вирази облич чітко демонстрували шок. Деон негайно прийняв рішення. Він мав змусити лицарів на стіні стати на їх сторону.

Перш ніж він встиг подумати, як краще це сказати, голос прорвав тишу.

— З моменту, як вони почали будувати гору, вони стали зрадниками.

Хоча він не кричав, і хоча відстань була значною, навколо було аномально тихо, тому звук чітко долинув до Деона.

«Ось воно».

Помилка. Куточки його рота піднялися.

«Замість того, щоб принижувати їх як зрадників, слід було б возвеличити їх, сказавши, що їх смерть буде почесною».

Яка була б шкода від возвеличення когось, хто і так мав померти?

Деон просто засміявся. Насправді, він давно не мав гарного настрою, але йому доводилося сміятися, щоб бути ефективнішим.

Голос, сповнений сміху, схопив маркграфа, який був досить впевненим командиром, за комір і потягнув його на землю.

— Ти ніяк не можеш не знати, що вони роблять це не тому, що самі так хочуть. Ти не тільки намагаєшся вбити своїх підлеглих, але й кидаєш їхню честь у багнюку.

— ...!

Хто після такого ризикуватиме своїм життям, щоб битися?

Солдати на замковій стіні повільно опускали луки один за одним. Маркграф Аміайбл, який із запізненням усвідомив свою помилку, насупився.

«То що тепер?»

Зважаючи на його натуру, чи зможе він показово покарати когось для прикладу за невиконання наказів? Навіть якщо зможе, відрубати всім голови неможливо, тому бути жорстоким — недобре в довгостроковій перспективі.

Деон спостерігав за поведінкою, яка могла б призвести до цікавої тріщини в майбутньому.

Цікаво, що цієї тріщини було б достатньо, щоб зруйнувати замок.

Якщо дивитися на ситуацію з чорно-білого спектру, Тендер Аміайбл був хорошою людиною. Це була перевага для особистості, але для командира — ця риса була недоліком.

Навіть він сам неохоче цілився стрілами в своїх підлеглих, тож що він міг вдіяти, коли солдати під його командуванням відчували відразу та виявляли ознаки небажання слідувати за ним?

«Тим не менш, м'який командир — це щось новеньке».

Тендер Аміайбл не скотився у некомпетентність, не маючи змоги зробити щось.

Замість того, щоб наполягати на запобіганні будівництва земляної гори, він спостерігав, як її насипають, і коли вона була майже повністю закінчена, він перекинув дошки, які заздалегідь підготував, до земляного насипу та вивів війська для атаки через них.

У ту мить, коли Деон подумав, що залишилося ще трохи, бум! Він так здивувався, коли почув, як солдати з гучним шумом наближалися до табору демонів.

Побачивши лицарів Приміро, що йшли з замку переднім флангом, перемагаючи демонів, він подумав, що це сон.

«Все сталося майже навпаки».

Оскільки будівельниками були полонені, які не могли активно чинити опір, їхні пасивні рухи сприймалися як належне. Більше того, хто б міг здогадатися, що за невидимими стінами замку готували дошки?

Коли насип майже добудували, на сусідній стіні зібралися війська, але більшість із них були нижче лінії огляду, а на інших ніхто не звертав особливої уваги, бо здавалося, що вони були там лише для того, щоб захищатися та стримувати демонів, які незабаром мали вдертися на стіну.

«В мене більшу підозру викликало б, якби війська не зібралися, і все було як завжди».

Вони непомітно збільшували кількість військ, які очікували.

Якби тут не було Нульового загону, Деон би точно постраждав, зіткнувшись з іншими людьми.

Принаймні, якби солдати, які будували насип, не були полоненими, він би точно постраждав. Це, мабуть, був несподіваний напад, розрахований на момент виснаження ворога.

Тому він не міг не віддати їм належне. Вони втримували їх тут протягом значного часу, дотримуючись плану, при якому навіть якщо не зможуть їх зупинити, хоча б виграють час.

«Тепер я розумію, чому вони намагалися тягнути час».

Коли демонічна армія увійшла до замку, там не було звичайних людей, окрім солдатів. Ймовірно, це було зроблено для того, щоб виграти їм час для евакуації на іншу територію.

Деон тримав меч, навіть не заплющуючи очей, і дивився на тіло мертвого маркграфа, ніби бажаючи закарбувати його в пам'яті, потім підняв голову та рушив далі.

Щоразу, коли він робив крок, чиєсь тіло опинялося під його ногами.

«Лицарі Приміро... Я впевнений, що ви теж зрозумієте».

Тепер знову настав час рухатися.

***

— Вам не подобається їжа?

Імператор, який мовчки дивився на м'ясо на своїй тарілці, підняв голову, почувши тихий голос. Він зустрівся поглядом з кронпринцем, у якого були стурбовані очі.

— У мене немає апетиту. Хіба я не казав тобі їсти разом з Алетеєю?

Він поклав на стіл столове приладдя, яке тримав. Погляд принца простежив за діями дядька і перейшов до недоторканого м'яса.

Принцеса, яка різала м'ясо навпроти принца, також глянула на тарілку Імператора, вона виглядала стурбованою, але коли помітила, що Імператор бажає, щоб вони це ігнорували, вона вдала, що нічого не помічає, і втупила погляд у свою тарілку.

Однак кронпринц не відпустив це просто так. Напружений голос наповнив широкий простір, де було лише троє людей.

— ... Я чув, що ви останнім часом погано їсте.

— ...

— Ви майже голодуєте.

Це було питання, близьке до допиту, але Імператор не розсердився.

Зрештою, він розумів, що принц хвилювався за нього, тому просто ліниво опустив очі та вдав, що нічого не сталося, думаючи, що радий, що слуги залишили їх втрьох.

Зазвичай, коли траплялися такі речі, він поводився непохитно, але ніби цього разу все було інакше, він переможно похитав головою.

— Ваші галюцинації посилилися?

Принцеса підняла голову, шокована сміливою заявою брата та її важким змістом. Ніж, яким вона різала м'ясо, подряпав тарілку та видав неприємний звук.

Імператор, відчуваючи, що ця розмова неминуча, повільно ворухнув губами.

— ... Нічого подібного.

Чорні примари, що турбували його зір, насправді послабшали. Замість цього...

Імператор поглянув вниз.

— Просто...

— ...

— У мене просто немає апетиту через сморід крові в носі.