Розділ 179 — Заради тебе (2)

Завдяки роботі в купецькій гільдії Дан природно став ближчим до різноманітної інформації та зрозумів важливість мовчання. Хоча було важко щось побачити через темряву, погляд Деона став гострішим, ніж раніше, що свідчило про те, що його настрій погіршився.

Дан поспішно обернувся.

— Куди веде цей прохід?

— ... Всередину маєтку і в ще одне місце десь на цій території.

— Різноманітно.

— Це шляхи для втечі у випадку надзвичайної ситуації. Було б дивно мати лише один шлях.

— Господарю, куди ви плануєте йти?

Коли темрява стала звичною для очей, поступово почала проявлятися стежка. Дан підвів погляд і пішов за рукою, що тримала його за рукав. Деон на мить зупинився на перехресті і задумався, торкаючись куточків рота, ніби пригадуючи щось.

Зрештою, він знайшов відповідь і почав вести команду в певному напрямку.

— До маєтку. Є дехто, кого я хочу побачити.

Маріонетка, голова родини з побічної гілки, якого посадили на це місце жадібні васали.

Деон не розумів, як людина, яка, як він думав, мала втекти першою, залишалася досі тут. Хіба він вже не втік з головного маєтку, побачивши Деона й злякавшись? Мабуть, тому він і залишався на цій віллі.

Він втік один раз, тож хіба важко було б втекти двічі?

Його зрадили чи він залишився добровільно? У будь-якому разі, Деон хотів побачити обличчя патріарха та дізнатися точну причину.

— Він той, кого я все одно маю вбити.

— Це правда, але... ви плануєте йти туди лише зі мною? Це, мабуть, небезпечно.

— Ти захистиш мене.

— Так?

— Ти ж добре володієш мечем, хіба ні?

Дан подивився на Деона, що йшов попереду, злегка здивованими очима. У полі зору з'явилося біле волосся, легко помітне навіть у темряві.

«Це правда, що я став вправним у володінні мечем, але...»

Що він мав відповісти на це впевнене твердження людині, яка йому не довіряла?

Це було дивним чином смішно, але Дан не засміявся. Натомість він повільно заговорив після короткої паузи.

— Я ненавиджу господаря.

— Знаю.

— Я відчуваю образу і навіть ненавиджу вас.

— Це я теж знаю.

— Ви готові довірити мені своє життя, навіть знаючи це? Я знаю, що ви мені не довіряєте.

Йому було цікаво, що Деон збирався на це відповісти.

Деон хихикнув.

— Не довіряю? Якби я не вірив хоча б у це, я б взагалі не залишався з тобою наодинці.

— ...

— Я знаю, що ти не станеш просто дивитися, як я помираю.

Деон був впевнений, що Дан не вб'є його. Навіть більше, ніж просто не вб'є, він спробує його захистити.

— Я точно буду в центрі майбутнього, про яке ти думаєш, тож як ти зможеш просто прийняти мою смерть?

— ...

— Я — інструмент і сама «мета», яка допоможе тобі досягти твоєї мети. Так?

Пророцтво про передвісника лиха, і обіцянка слідувати пророцтву. І саме «лихо» — Деон Харт.

Коли Дан пішов цим шляхом, він втратив можливість повернення. Залишалося лише рухатися вперед, тож як він міг дозволити Деону Харту, його світлу та дороговказу, померти?

— ...

Дан спробував щось сказати, але Деон був швидшим.

Кінчиками пальців він торкнувся твердої стіни. У глухому куті, до якого вони дійшли, Деон приклав вказівний палець до губ і видав короткий звук.

— Тшш, ми на місці.

— ...

Дан закрив рота, а Деон почав досліджувати стелю. Знайти вихід було нескладно.

Якщо він правильно пам'ятав, це місце було з'єднане з таємним простором за книжковою полицею в кабінеті. Місце для зайнятих голів роду, яким доводилось працювати, навіть коли вони відвідували свою віллу.

Тепер потрібно було лише підняти це вгору...

« ... Важче, ніж я думав».

Хто, чорт забирай, це спроектував? Якщо так піде і далі, вони не зможуть вийти на вулицю, застрягнуть в пастці та помруть.

Ковтнувши своє розчарування, Деон постукав по плиті та вказав на вихід. Дан швидко це помітив, одразу ж підійшов і підняв її. Деона це ще більше роздратувало.

— Фух.

... Чорт забирай.

Він люто підвів очі та подивився на Дана. Той знизав плечима, схопив повітря обома руками та вдав, що піднімає щось.

— Вас підсадити?

— Падлюка.

Їм справді потрібно знайти людину, яка це спроектувала. О, чи вона вже померла?

Деон щосили вчепився у краї проходу, щоб піднятися, але тремтіли лише руки, а тіло взагалі не могло піднятися. Зрештою, він, який вже деякий час стогнав, здався та сердито штовхнув Дана.

— Допоможи піднятися.

— Так, так.

Розмова про довіру давно розвіяла незручну атмосферу. Дан посміхнувся і підійшов до нього.

Очі Деона звузилися від цього неприємного видовища.

— Ні, лягай.

— Що?

— Будеш сходинкою.

— ...

За мить Деон, який виглядав дивно щасливим, і Дан, у якого був відбиток взуття посеред спини, стояли поруч. Деон, який ретельно закрив прохід, перевірив книжкову полицю, що загороджувала йому вид, і злегка посміхнувся.

«Ми потрапили в потрібне місце».

Де голова родини? Він думав, що той або в кабінеті, або в спальні, тому спочатку пішов до кабінету.

Якщо натиснути тут і штовхнути цю книжкову полицю, що загороджувала прохід, вона відчиниться. Якраз коли він збирався вийти назовні, почувся голос з-за книжкової полиці.

— Не можна витрачати тут наші війська. Йдіть та захищайте цей маєток!

— Але базова охорона...

— Місце, де я зараз знаходжуся, найбезпечніше місце на цій території, чи не так? Тож йдіть, йдіть!

Як і очікувалося, стратегію було змінено на захист маєтку замість захисту стін замку. Мешканців території, мабуть, евакуювали за наказом Імператора.

Звичайно, армія Короля Демонів не стала б штурмувати стіну замку і вступати в бій, щоб витягнути звідти нікчемних людей, що потрапили в пастку маєтку. Була висока ймовірність того, що демони просто пройшли б повз...

«Але все ж таки, було б безпечніше втекти, то чому він так по-дурному залишився?»

І зараз теж. Було б краще залишити хоча б одного охоронця поруч, але він вирішив проігнорувати загрозу та залишитися наодинці.

... У будь-якому разі, мабуть, кращої можливості, ніж зараз, не буде.

Подавши Данові знак очима, Деон натиснув на одну частину книжкової полиці та штовхнув її. Щойно книжкова полиця почала відкриватися, Дан безшумно вибіг і направив оголений меч на шию голови роду зі спини.

— ...!

— Якщо закричиш, я тебе вб'ю. Якщо хтось сюди зайде, його вб'ю теж. Якщо хочеш жити, тобі краще поводитися мудро.

Погроза була слушною.

Рот чоловіка відкрився, ніби він збирався закричати, але потім швидко закрився. Деон повернув книжкову полицю в початковий стан і неквапливо обійшов стіл з-за його спини та став обличчям до нього.

Очі чоловіка розширилися, коли він упізнав Деона.

— Ти...!

— Тшш, не будь таким грубим. Говори тихіше.

— Як ти сюди потрапив...! Ні, тільки моє життя... будь ласка, моє життя...

— Ну, подивимось на твою поведінку.

Деон підсунув найближчий стілець і сів перед його столом.

Відкинувши свою звичну напружену позу з Царства Демонів, він сів, схрестивши руки набагато розслабленіше та кривіше, нахилив голову набік і сказав:

— Це просто моя особиста цікавість.

— ...

— Чому ти не втік? Якщо врахувати той факт, що ви зосередились лише на охороні маєтку, схоже, військ у тебе недостатньо, а територія здається порожньою.

— ...

— Відповідай.

Ніби підштовхуючи його, Дан наблизив меч ближче до нього. Коли лезо злегка вп'ялося йому в шию і кров почала повільно стікати, чоловік різко почав говорити, ніби відчув загрозу.

— Я втратив печатку, родинну печатку.

— ...

— ... Я її загубив.

Деон мовчав не через це. Що ж, добре, що він почав заспокоюватися.

На щастя, у нього справді не було інших прихованих мотивів... але, мабуть, він справді дурний.

— Тільки через це? Ти міг би просто сховатися поки що і повернутися пізніше.

— Можливо, для тебе це нічого не означає, але для мене це все...!

— Тихіше.

— ... Це єдине місце, яке в мене залишилося. Якщо в мене й цього не стане, мене не вважатимуть головою родини навіть номінально.

Ця печатка була важливішою за життя, тому він залишився тут.

Деон на мить торкнувся кутика губ.

— ... Тоді васали не знають про цю ситуацію.

— Я відіслав їх першими, сказавши, що вирушу за ними пізніше, щоб мене не спіймали. Це була термінова ситуація, тому вони не стали нічого питати і втекли, ніби тільки цього й чекали.

— Гм... гаразд.

Тут залишилися війська, але вони були далекі він справжньої загрози, їхнього рівня ледве вистачало, щоб захистити віллу.

Їх сили настільки незначні, що вони не викличуть навіть лоскітки, якщо проігнорувати їх та просто пройти повз.

А патріарх перед Деоном — нікчемний покидьок, якого навіть вбивати шкода. Деон встав і посміхнувся.

— Я не вбиватиму тебе.

— !

Він не відчував потреби його навіть торкатися.

Якщо Імперія все ж таки впаде, родинна печатка, яку він так відчайдушно шукав, стане марною, і понад усе, похвально, що він все ж не втік, хоча причина для цього й була дурною.

Деон мовив, дивлячись на чоловіка зверху вниз.

— У будь-якому разі, ми тут не залишимося, а просто пройдемо повз. Тож не роби жодних дурниць, просто замовкни і сиди на місці.

Йому ще доведеться мати справу в майбутньому з підозрами щодо того, як він, голова родини, зміг вижити, залишившись на землях, через які проходила демонічна армія.

Деон холодно обернувся.

— А тепер заплющ очі на хвилину.

— ...?

— Якщо відкриєш раніше, я тебе вб'ю.

— !

Упевнившись, що шокований голова роду заплющив очі, Деон подивився на Дана.

— Ходімо.

— Так.

Не було жодного шансу, щоб голова родини, маріонетка, який нічого належним чином не вивчав, знав про дії цих двох, які навмисно приховали свою присутність. Тому патріарх, який невпинно рахував з заплющеними очима, раптом зупинився, коли йому спало на думку питання.

«Деон Харт... завжди був таким?»

Здається, він став ще гіршим, ніж був до цього.

***

— Як і слід було очікувати від вас, пане Деоне...! Ви самі відчинили ворота!

— Він вийшов, ніби на прогулянку, відчинив ворота і повернувся!

— Це дивовижно!

— Це Дан з ним? Людино, чому в тебе слід на спині?

— ...

— Усі, зупиніться та рушаємо. Ми тут не залишимося, тому не блукайте навколо та слідуйте за мною. Ті, хто піде, вважатимуться дезертирами.

***

Король королівства Шан надіслав повідомлення. Нічого дивного.

— Що ви собі думаєте!

Йому вже був час дізнатися. Ні, він не міг не дізнатися.

Хоча високий голос луною розносився по всій кімнаті, Імператор ліниво опустив свої золоті очі без жодних ознак хвилювання.

— В мене якраз є дещо, що я б хотів тобі сказати, тож я радий, що ти зв'язався зі мною першим.

Надмірно спокійна поведінка. Людина на іншому кінці зв'язку замовкла, ніби відчула щось незвичайне. Імператор заговорив, ніжно потираючи кінчиками пальців тильну сторону лівої руки, яка вже деякий час гоїлася.

Пролунав сумирний голос, ніби весняне сонячне світло розтануло і просочилося в нього.

— Едуардо Дезерт повідомляє про розірвання союзу з королівством Шан.

— ...!

— З цього моменту, доки я живий.

— ...

— Не вплутуйся в дії Імперії.

Не суйся без потреби і не допомагай Імперії.

Це кінець зв'язку між Імперією, де Едуардо Дезерт — Імператор, і країною Шан.

— Що це означає... Ні, зачекайте хвилинку...

Він розумний, тож, мабуть, зрозумів, що це означає. Навіть якщо не мав впевненості, король Шан, мабуть, зрозумів це інстинктивно.

Але Імператор не мав наміру слухати, що б він не хотів сказати. Наскільки він це помітив і відчув, йому було нецікаво. Імператор повільно підняв руку і поклав її на комунікатор.

— Я зайнятий роботою, тож закінчимо на цьому.

— Почек...!

Буп.

Зв'язок був нещадно перерваний. Імператор, який якусь мить вільно спирався на спинку, повільно встав.

Те, що він був зайнятим, не було брехнею. Зібрання навіть не скликали, але дворяни стікалися до його кабінету та кричали, що хочуть побачити Імператора.

«Я ж казав їм чекати в конференц-залі, час йти».

Що ще йому сказати, щоб підштовхнути їх та переконати?

Одна лише думка про це викликала втому, обвиваючись навколо щиколоток і тиснучи на голову.

Хоча було природно схилити голову під таким яскравим відчуттям ваги, Імператор гордо підняв голову без вагань і пішов до конференц-залу, де чекали дворяни.