Розділ 181 — Заради тебе (4)

Ремембер — чоловік, який прийшов у цю справу зовсім молодим, і який протягом кількох десятиліть роботи посередником, окрім зморшок на обличчі здобув більше авторитету, ніж будь-хто інший.

Прохання герцога було б відхилено згори, навіть якби посередник його прийняв, але якщо посередником є Ремембер, історія зовсім інша. Тому що він мав повноваження запросити про розгляд прохання, яке вже було відхилено нагорі принаймні один раз.

Тому, замість того, щоб одразу відмовити, Ремембер поставив запитання.

— Ви сказали, що заплатите мені без жодних сумнівів.

— Так.

— Скільки?

Це була мовчазна згода!

Найбільшу перешкоду було подолано. Герцог, який відновив самовладання, посміхнувся.

— Усе майно герцога.

— ... Ви серйозно?

— Хіба я брехав би зараз?

З самого початку його не дуже цікавили гроші, і в герцога не було спадкоємців, яким він міг би передати своє майно та титул.

Навіть якщо використати все, що він зміг накопичити протягом усього життя, це було б непоганою ідеєю. Що буде після цього, його не хвилювало. Він був дуже бажаним нареченим, але причина, чому він так і не одружився, полягала в тому, що не хотів ділитися своїм з іншими.

«Для чого мені думати про те, що буде після моєї смерті, коли варто бути яскравим за життя?»

Тож берегти було нічого.

Все в герцогстві — його власність, яка зосереджена лише в його руках. Де і як він нею не розпоряджався б — це його власна воля.

І найголовніше, враховуючи те, що можна отримати, заручившись підтримкою найманців, така велика сума лише збалансувала б терези. Фактично, цього все ще можна було вважати недостатнім, але оскільки це «все» — майно герцога, йому можна надати додаткові бали. Тому старий перед ним також мав оцінити цю пропозицію позитивно.

Сталося саме так.

— ... З огляду на ситуацію, схоже, що вам потрібна підтримка якомога швидше...

Обнадійливі слова лунали й надалі.

— За такий короткий проміжок часу важко відправити загін такого масштабу, щоб задовольнити клієнта, оскільки процес відправлення складний, а швидкість руху низька.

... хоча він був не дуже задоволений змістом цих слів.

Він чув про те, як далеко вже зайшла армія Диявола. Варто було тільки зробити вдих і подумати щось на кшталт: «Вони зайшли так далеко», як незабаром надходили новини про те, що вони досягли наступної території, тож, найімовірніше, вони скоро прибудуть до столиці.

«Схоже, вони просуваються без затримок, хіба що зупиняються для сну. Для пересування переважно застосовують коней з Царства Демонів, а коней зі світу людей крадуть і час від часу використовують для обміну на ресурси...»

Хіба це не означає, що час їх приблизного прибуття складав десять днів?

Герцог, який подумки прикидав терміни, заговорив невпевненим голосом, приблизно закінчивши обчислення.

— ... Я хотів би, щоб вони прибули не пізніше, ніж протягом тижня. Це можливо?

— Враховуючи відстань від Есперанеза сюди... Я зв'яжуся з ними, щойно ця розмова закінчиться, і попрошу про відправку. До сотні осіб можна відправити негайно без складних процедур, це вас влаштовує?

— Звичайно...

— Ви також маєте враховувати, що чим більше кількість людей, тим повільнішою буде швидкість їх пересування, тому, будь ласка, дайте відповідь з урахуванням цього.

— ... Ти, мабуть, знаєш про це більше, ніж я. Я довірюсь і залишу це на тебе.

Ремембер м'яко посміхнувся та кивнув.

— Для початку надішлемо близько семидесяти людей, щоб встигнути у встановлений термін. Пізніше прибуде більша кількість військ для підтримки. Ви пообіцяли нам натомість усе, що маєте, тож ми не можемо обмежитися лише такою кількістю.

Герцог, який розслабився та сперся на спинку стільця з полегшенням від виконання завдання, підняв голову почувши ці слова.

Все, що йому потрібно зараз, це прибуття військ у встановлений термін. Не було потреби в підкріпленні, але було б нерозумно повністю відмовлятися від цього.

Герцог повільно відкрив рота.

— Стосовно тих, хто запізниться...

***

Тепер залишилося лише одне.

Потрібно було виграти час, поки не прибудуть війська.

Не слід виключати можливості того, що армія Короля Демонів прибуде раніше, ніж очікувалося. Щоб виграти ще одну мить, герцог без вагань почав думати над способом зупинити просування армії Короля Демонів.

... Насправді, існував спосіб змусити армію Короля Демонів відступити, а не просто стримати її.

Звісно, він вже це пробував і зазнав невдачі.

«Переговори з Дияволом».

Якщо переконати Диявола, його армія зупиниться. Якщо все зробити добре, вони всі можуть покинути людський світ.

За збігом обставин, герцог був контрактором Короля Демонів. Їх стосунки були зовсім не ворожими, а радше дружніми, і вигода цієї позиції полягала в тому, що можна зв'язатися з Королем Демонів, використавши лише трохи магічної сили.

Тож він вирішив зв'язався з Дияволом.

[О, не потрібно.]

Йому відмовили, перш ніж він встиг щось сказати.

[Навіть не почувши причин, і так зрозуміло, чому ти вирішив зі мною зв'язатися. Попросити взяти керування армією Короля Демонів чи зупинити її на мить, чи щось таке. У будь-якому разі, я не маю наміру тебе слухати, тож розбирайся сам.]

[ ... ]

Герцог втратив дар мови від твердої відповіді, але він не міг просто здатися і відступити. Герцог спокійно похитав головою.

«Бачачи який він рішучий, прохання взяти армію Короля Демонів під контроль не спрацює, спроба зупинити її хоча б на мить матиме більше шансів на успіх».

У будь-якому разі, його мета була передбачувана, і оскільки позиція герцога була невтішною, просити про більше було не варто.

... Король Демонів раніше прийняв пропозицію парі. Контракт, який спочатку мав всі шанси провалитися, був частково прийнятий таким чином.

Отже, якщо його не можна переконати, варто запропонувати парі.

[Я пропоную парі.]

[О, в цьому теж немає потреби.]

[ ...!]

[Прямо переді мною дещо цікавіше за парі, тож в мене немає сенсу погоджуватися на нього, правда ж? Я й так розважаюся нині.]

... Він забув.

Попереднє парі стало можливим через нудьгу Диявола. Відколи Деон Харт пішов у Царство Демонів, битви точилися щодня, з'являлися нові події та новини. Яке тоді парі могло б його задовільнити?

Зрештою, герцог більше не міг його переконати, і він був змушений розірвати зв'язок.

Наступним, хто спав йому на думку, був Деон Харт, якого можна було назвати центром поточної війни.

Якщо задуматись, це було смішно. Його життя почало руйнуватися через парі між герцогом та Королем Демонів, а тепер він воює на передовій під керівництвом Диявола.

Але навіть після того, як він посміявся над собою, герцог одразу подумав про цей спосіб. Здавалося, його думки загубилися десь в іншому місці. Герцог переконався, критикуючи себе за колишню поверхневість.

«Деон Харт про це не знає».

Якщо дати йому це дізнатися, вдасться відокремити його від Диявола.

Герцог ледь помітно посміхнувся і потягнув за мотузку.

— Покличте Серін.

***

Замок знову був порожній.

Він справді планує ось так відкрити їм дорогу до столиці? Схоже, Імператор остаточно збожеволів.

У будь-якому разі, сонце скоро зайде, тож їм слід тут відпочити. Навіть якщо Деон хотів рушити далі зараз же, його сили вже були на межі. Якщо він поскаче далі, то точно впаде з коня.

— Відпочиваємо тут.

Легко наказав Деон і зліз з коня. На мить він застиг на місці через біль у стегнах та сідницях, але потім пішов далі, не показуючи цього. Ніби це було цілком природно, Дан, який був поруч з ним, тихо заговорив.

— Цього разу ви теж збираєтесь озирнутися?

— Мабуть.

— Звичайно, почнете з головного маєтку, так?

— Так.

— Я піду з вами.

Деон глянув на нього і знову подивився вперед. Дан посміхнувся мовчазному дозволу і почав рухатися в ногу з Деоном.

— Ви добре почуваєтесь?

— Так собі.

— Я бачив, як ви застигли, коли злізли з коня. Ви виглядали цілком здоровим порівняно з тим, що було раніше, але зараз, здається, це не так. Вам допомогти?

— Відчепись.

«Торкнешся мого тіла, я тебе вб'ю», — ось що він мав на увазі.

Відстань була достатньо великою, щоб їх розмови не було чутно, але демони все ще можуть бачити їх. Деон не міг показати, що йому потрібна допомога, тому він йшов з серйозним обличчям, пришвидшивши крок.

Коли взагалі це стало так звично? Дан, з посмішкою на обличчі, поспішив за ним, а потім усвідомив свою думку, від чого здивувався.

«Стало звично...?»

... Ні в якому разі.

Обличчя Дана закам'яніло.

Ніби відчувши щось дивне в атмосфері між ними, Деон Харт звернув на нього погляд. З червоними очима, що зустрілися з його власними, йому раптом спала на думку родина, і він замовк, але вже за мить Дан відвів погляд, ніби нічого не сталося. На відміну від його спокійного обличчя, руки, заховані за спиною, були міцно стиснуті в кулаки.

« ... Ось чому господар тримає дистанцію з демонами».

Це був зовсім не надмірний захід.

У Дана було таке відчуття, ніби його вдарили по голові без причини.

«Неможливо не відчувати прихильності, коли ми бачимося один з одним щодня».

Він прив'язався до нього. Короткі, але незнайомі слова ледь не вилетіли з його вуст.

Дан не міг заперечувати, що йому стало достатньо комфортно поруч з Деоном Хартом, щоб він мав змогу навіть жартувати над ним.

«Прихильність» була настільки страшною, що він, котрий навіть знав, що Деон Харт — «лихо», ніби забував про це інколи, жартував над ним і приймав кпини у відповідь.

— Атмосфера якась дивна. Щось трапилося?

— Нічого.

— ... Гм.

Між примруженими червоними очима сяяла підозра. Дан невимушено посміхнувся.

«Все добре».

Тому що він досі дотримувався належної емоційної дистанції з ним. Хіба він не казав цього тоді в таємному проході? Дан ненавидить його. Досі ображається і ненавидить Деона.

Водночас, це добре, бо він був метою, віхою та об'єктом пророцтва всього життя Дана, але «симпатія», яка від цього походила, не могла компенсувати «неприязнь». Оскільки ці два поняття співіснували, створюючи нове поняття «кохання та ненависті», «прихильність» також повинна існувати як окрема річ.

Поки «неприязнь» цілком не зникне з його почуттів, Дан ніколи повністю не полюбить Деона Харта та не почуватиметеся з ним комфортно.

Тим не менш, це правда, що вони стали з ним ближче, ніж раніше, тому Дан подумав, що варто тримати певну дистанцію та бути напоготові на випадок непередбаченої ситуації. Але...

«Якщо зроблю так, тільки більше почну усвідомлювати це».

Незалежно від того, яку позицію він займе, це не змінить того, кому він служить чи що він робить, тому це не має значення.

Думки про родину продовжували маячити в куточку його розуму, але Дан відмахнувся від них та пришвидшив свій крок, зменшуючи відстань між ними. Відразу ж на нього був звернений підозрілий погляд, але він вдав, що не помітив, і проігнорував його.

І скільки часу це зайняло?

Коли садиба, схожа на ляльковий будиночок, опинилася дуже близько, Деон раптово зупинився. Дан також здригнувся і поклав руку на меч.

«Тут хтось є...!»

Деон втупився в одну точку, навіть не кліпаючи.

Тут хтось залишився? Судячи з цього очевидного відчуття присутності, це не маленька група, а лише одна людина.

... Принаймні, схоже, ця людина не мала войовничих намірів. Навряд чи це був «Герой», тож що може зробити лише одна людина?

«Дан теж напружився, тож усе гаразд».

Деон розслабився, залишивши мінімум обережності. Він глянув на Дана.

Здавалося, Деону довелося стати чутливим, як кролик, щоб вижити, але цей хлопець...

«Він став справжнім майстром меча».

Коли він встигнув розвинути таке сприйняття чужої присутності?

Тим часом «людина» показала себе. Вона йшла прямо, без жодної ворожості, ніби це й була її мета, і простягнула щось Деону, навіть не звертаючи уваги на Дана, який виглядав так, ніби ось-ось вихопить меч.

— Це...

— Візьміть.

Брови Деона насупилися, побачивши дещо знайоме.

— Камінь зв'язку... Ні, комунікатор? Кому він належить?

— Візьміть.

— ...

— Візьміть.

Навіть якщо він поставить ще кілька запитань, людина не відповість.

На неї були накладені якісь чари чи щось подібне?

Він простягнув руку та взяв комунікатор. Тільки тоді, ніби виконавши свою місію, людина попрощалась та відкланялась.

— Заради спасіння.

— ...