Розділ 189 — Прощавайте, жалі (1)

Але Деон домовився з Королем Фей не робити цього. Якщо все зважити, втрата від розірвання угоди була б більшою за користь. Він не міг викинути кращу карту заради миті зручності... Деон насупився і знову задумався.

— Магію використовувати досі не вдається, чи не так? Якби це було можливо, мене б про це вже повідомили.

— Так, схоже, придушення магії має прогрес.

Трясця. Вони вже були майже на місці. Що за невдача?

Ніби його тиск підвищувався, Бен поруч із Деоном обмахував його віялом і казав заспокоїтися. Але тепер він не мав блювати кров'ю і непритомніти через підвищений тиск.

— ...

— ...?

Деон, який похмуро приймав те, що йому давав Бен, просто закотив очі та підвів погляд. У ту мить, коли Бен простежив за його поглядом і ненавмисно підняв голову, той вдарив кулаком по дереву поруч. Тріск! Дерево впало з гуркотом, і хтось з нього звалився.

— Чорт забирай!

— Здається, тут був пристрій, який спотворював сприйняття, тому було важко здогадатися, де він ховається... але якщо він підбереться близько, це вже інша справа.

Деон викинув лук, який тримав, і наступив на зап'ястя хлопця, який швидко витягнув кинджал. Він люб'язно забрав лезо та посміхнувся.

— Гадаєш, когнітивне спотворення розповсюджувалося й на тебе? Інакше не було б потреби підходити близько, якщо є можливість вистрілити з лука. Схоже, ти намагався здійснити несподівану атаку, як шкода.

Вкрадений кинджал граційно обертався між пальцями Деона. Легкий голос продовжив, ніби жартуючи.

— Тепер, коли ми вдосталь розважилися, чому б тобі не зупинитися і не сказати мені, де вихід?

— Чорт забирай. Чому б вам просто не продовжити блукати тут вічно і не померти?

— Гм.

Хруст!

— Ааа!

— Ти справді не збираєшся мені розповісти?

— Ха-ха-ха! Думаєш, я тобі скажу?

— Шкода. Якщо все пройде добре, обом сторонам буде зручніше.

Деон зняв капюшон, щоб зробити допит комфортнішим. Йому більше не потрібно було його носити, але він продовжував його використовувати, бо це стало звичкою...

— Божевілля...

— Гм?

Мабуть, йому слід було зняти його раніше.

Коли Деон без причини опустив погляд, почувши лайку, він зустрівся очима з хлопцем, який дивився на нього, ніби був зачарований. Хлопець одразу ж відвернув голову, щоб уникнути його погляду, але в його очах був знайомий вираз, тому Деон не міг просто ігнорувати його.

Отже... де він це вже бачив...

«А, Рірінель».

... Можливо, вибратися буде простіше, ніж він думав?

Деон, посміхаючись, сів перед хлопцем і підняв його підборіддя.

Коли їхні погляди зустрілися, зіниці того невпинно затремтіли. Деон заплющив очі від жвавого хвилювання.

— Може, поговоримо?

— ...!

В результаті.

Завдяки чудовому провіднику, армія Короля Демонів змогла безпечно вийти з пастки.

***

Герцог знав, що світ був схвильований народженням Героя.

Але яке це мало значення, коли армія Короля Демонів вже не за горами? До того часу Герой не зміг би встигнути сюди потрапити.

«Що ж сталося з цим покидьком?»

Хоча він чув вибух через комунікатор, ходили чутки, що Деон Харт все ще живий і просувається сюди.

У цей момент герцог мав визнати. Цей хлопець — тарган.

«Я був певною мірою готовий до цього, але ніколи не думав, що він повернеться живим».

Через тридцять хвилин мають прибути найманці з Есперанезу, яких він запросив. На віллі, що належала родині герцога, розташованій у столиці, Старб Іллюстер спокійно готувався до від'їзду. Серін, яка спостерігала за ним збоку тривожним поглядом, обережно заговорила.

— Куди ви йдете?

— Мені треба декуди сходити, тому мене не буде деякий час. Краще скажи, ти справді не збираєшся евакуюватися?

— Герцог все ще тут, то як я можу піти сама? Хіба ви не можете не йти? У мене погане передчуття.

Герцог, одягаючи пальто, замовк. На мить на його губах з'явилася ледь помітна посмішка.

— Ти раптово дивно поводишся.

— Вибачте. Але...

— Серін.

Серін стулила рота. Звук кроків герцога луною відбився в тиші. Звук поступово наближався і стих лише тоді, коли він підійшов до неї.

Зазвичай вона б давно вибачилася і відступила. Але цього разу все було інакше.

«У мене погане передчуття».

Неспокій. Вона так хвилююся, що її серце шалено билося.

Тому Серін підняла голову і подивилася на герцога з рішучістю ніколи не відступати. Замість того, щоб тиснути на жінку, яка стояла прямо перед ним, герцог солодко подивився їй в очі.

— Дякую за твою турботу.

— ...

— Але мені зараз треба йти, тому я хочу, щоб ти мене відпустила.

Серін порожньо дивилася на свою підняту руку, розмірковуючи, коли ж вона встигла його схопити. Як він вже колись робив, герцог повільно опустив голову, і легке тепло осіло на тильній стороні її долоні.

Він підняв голову з тихим шурхотом. Це супроводжувалося солодкою посмішкою в очах, яка ніби могла все розтопити.

— Я повернуся.

Таким чином він повною мірою використав її симпатію до нього.

Серін, яка була захоплена його несподіваною дією та спостерігала, як герцог виходить з дверей без жодних жалів, безпорадно засміялася.

Як вона могла його зупинити, якщо він робить подібне?

— Любий... хоча тебе самого тягнуть за собою емоції.

Вона знала, що він йде до імператорського палацу. Вона також знала, що він піклується про Імператора більше, ніж сам думає.

Хоча він ніколи в цьому не зізнається, це явна форма прихильності.

Тож від цього ставало ще сумніше.

— Ти маніпулюєш емоціями інших людей без жодних роздумів.

Серін почала пакувати речі.

***

Після прибуття до столиці Деон вирішив не йти одразу до імператорського палацу, а спочатку змінити одяг, адже він давно не перевдягався, оскільки йому довелося їхати сюди кілька днів без зупинки. Його одяг був брудний, вкритий пилюкою та пошарпаний, тому він почувався незручно і більше не хотів його носити.

Понад усе, він не хотів виглядати жалюгідно, коли піде до Імператора.

Бен, який взяв на себе роль радника замість Дана та Еда, зайшов до найближчої крамниці модного одягу, оглянувся навколо та запитав:

— Що б ви хотіли вдягнути?

— Ну. Найкращим варіантом, мабуть, був би звичний костюм.

— Якщо костюм... як щодо цього?

— Він чорний.

— Якщо не подобається, як щодо цього?

— Цей теж чорний.

Навіть якщо не виставляти це напоказ, весь світ і так знав, що Деон належав до армії Диявола.

Бен, який схилив голову, ніби здивований тим, що ніяк не міг отримати позитивної відповіді, здригнувся, ніби йому щось спало на думку.

— Білий костюм теж не підійде.

— ... добре.

Краще просто вибрати самому.

Він підійшов до вішалки, де висіли військові мундири. Оскільки магазин все одно був порожній, він міг просто взяти будь-який, тому Деон розглядав усе, що бачив, не думаючи про ціну.

Після недовгих роздумів він обрав червону форму. Колір і дизайн нагадували йому форму, яку Деону колись подарував Імператор.

— Непогано.

Схоже, вона відповідала власним смакам Бена.

Коли він швидко пішов до роздягальні з одягом, щоб переодягнутися, Бен кинув йому у слід, ніби підкреслюючи:

— Будь ласка, одягніть лише сорочку та штани, а верхній одяг візьміть з собою. Обов'язково!

Демон-солдат, який, здавалося, мав сумніви, запитав:

— Чи є якась причина так говорити?

— Так буде простіше довести одяг до ладу.

— ...

Деон зняв сорочку, не кажучи ні слова.

***

Лише коли стала видна головна брама імператорського палацу, Деон зрозумів це. Він справді зайшов так далеко.

Однак, часу оцінити це не було. Він завмер, помітивши лицарку, що самотньо стояла перед парадними дверима.

Лицарка на мить застигла, помітивши появу Деона Харта, але це була буквально лише мить. Вона покликала його так, ніби вони просто давно не бачилися.

— Мілорде.

— ... Дамо Лієн.

Простогнавши, він виплюнув ім'я іншої людини.

— Чому ви прийшли сюди?

— Як лицарка, що служить своєму господарю, я прийшла, щоб зупинити вас, аби ви не збились з правильного шляху. Щиро прошу вас зупинитися тут.

Ах. Деон навмисно залишив її позаду, бо думав, що так і буде.

Деон знову і знову проводив рукою по обличчю. Він справді... справді... не знав, що з нею робити.

Він не хотів її вбивати, тому пішов мовчки, щоб уникнути зіткнення. Можливо, божевільні собаки поводилися так з тієї ж причини.

Якби вона просто здалася, відступила і жила б за течією, вони б не зіткнулися, тож чому Лієн прийшла до нього ось так?

— Усі тримайтеся подалі.

Демони повільно відступили.

Лише коли відстань збільшилась настільки, що навіть Бен не міг почути й звуку, Деон знову звернув погляд на Лієн.

— Дамо Лієн.

— Так, мілорде.

Її голос був непохитним.

... Вона все ще називала його лордом. Деон щільно заплющив очі та розплющив їх. Складні емоції розтанули та вилилися в одну фразу.

— Дамо... ви не ображаєтеся на мене? А як щодо Благородних Лицарів?

Усі лицарі під її командуванням також пішли до Царства Демонів, не сказавши ні слова. Їй довелося нести на своїх плечах усі проблеми, що виникли в результаті. Це, можливо, було не просто питанням відповідальності.

Навіть такі емоції, як образа та ненависть, були б вилиті на неї, тому Лієн, ймовірно, зазнала багато болю, окрім простих труднощів. Було б дивно не відчувати образи.

— Лицар не може звинувачувати свого лорда.

— ...

— Якщо ви повернетеся зараз, я не звинувачуватиму вас в майбутньому.

Твердим поглядом вона дивилася прямо в червоні очі.

Деон на мить поглянув вниз, відчуваючи дискомфорт від ясного погляду, який дозволив йому побачити брудне, вологе та криваве дно цього місця.

Миттєву тишу порушив тихий голос, схожий на шепіт.

— ... Я став Героєм.

— ...!

— Вам ніколи не вдасться мене перемогти. Якщо ви зупинятимете мене ось так, то точно помрете. Тож буде краще...

— Якщо ви пройдете крізь ці ворота, ви цілитиметеся в життя Його Величності, чи не так?

Лієн Райнер вихопила меч зі спотвореним обличчям, ніби стримуючи смуток.

— Пам'ятаєте, що я сказала, коли складала лицарську присягу?

[Я, Лієн Райнер, визнаю і буду служити Деону Харту, як своєму лорду, клянуся виконувати його накази до кінця свого життя, допоки вони не суперечитимуть волі Його Величності Імператора.]

— Лицар не повинен наставляти меча на свого лорда. Я не можу просто стояти осторонь і дивитися, як життю мого господаря загрожують. Тож, командире Нульового загону, ви...

— ...

— Я віддам своє життя, аби зупинити вас.

...

Вона називала мене командиром Нульового загону. У такому разі, лорд, якого вона згадала, має бути Імператором.

... Я пам'ятав її клятву. Це була вражаюча клятва за вражаючих обставин. Можливо, тому я і пам'ятав відповідь, яку дав їй тоді.

[Я обіцяю зробити все можливе, щоб ваша відданість не була марною.]

Я той, хто першим порушив клятву.

Тож я не маю права більше нічого говорити. Будь-які подальші спроби заспокоїти Лієн Райнер будуть образою для неї, тому я вихопив кинджал.

Потім холодно наказав демонам, які шепотілися, ніби збиралися діяти будь-якої миті, не втручатися.

— Дамо Лієн, ви знаєте?

Відповіді не було, але її очі рухалися, ніби вона слухала. Я спокійно посміхнувся.

— Я любив вашу праведну лицарську поведінку.

— ...

— Але тепер відчуваю образу.

Гадаю, колись я захоплювався нею і поважав її.

Спочатку все було не так. Все почалося з подиву та занепокоєння.

Як людина може так жити? Хіба це не втомлює? Що ти будеш робити, якщо все так зламається?

Тим не менш, її незмінна прямота була настільки дивовижною, що я зрештою вподобав її дурну лицарську чесноту.

— Були б ви трохи гнучкішою. Дозволили б мені бути трохи лагіднішим. Тому що ви не можете зробити те, що інші люди сприймають як належне: просто заплющити очі.

— ...

— ... Досить. Що б я не казав, ставлення дами Лієн не зміниться.

Я вказав кинджалом на лицарку, яка стояла у чесній позі.

— Що ви робите, чому стоїте? Давайте, атакуйте мене першою.

Спостерігаючи, як Лієн зі всіх сил кинулась на мене, я з гіркотою провів язиком по піднебінню.

Так, найкраще для неї зробити все можливе, щоб виграти трохи часу. Я зроблю все можливе, щоб розправитися з тобою заради твоєї честі.

Як довго звичайний лицар, який навіть не має фрагменту, може витримати бій проти Героя?

Кинджал і довгий меч зіштовхнулися.