Розділ 190 — Прощавайте, жалі (2)

Не було жодного неочікуваного повороту.

Щойно клинки зіткнулися, демони зрозуміли.

«Вона не рівня пану Деону».

Її сміливість стояти по одинці та блокувати головні ворота похвальна, але це все. Побачивши нудний та очевидний результат, вони втратили інтерес до людини-лицаря, ніби його ніколи раніше й не проявляли.

« ... Перший обмін ударами, мабуть, був легкою розвідкою».

Лієн з недовірою подивилася на свій меч, який широко відскочив, а потім її вираз обличчя затвердів.

Вмить вона виправила свою позу, і меч різко атакував серце противника. Хоча й з'явилася прогалина, бо Деон ще не встиг належним чином прийняти позу, він легко відбив її удар та розмахнувся кинджалом, скривившись.

Хоча Деон Харт явно домінував, вирази їхніх облич були настільки контрастними, що будь-хто міг би подумати, що ситуація абсолютно протилежна.

«Трясця».

Бути Героєм настільки неприємно? Деон стиснув зуби.

Було схоже на те, ніби він топтав усю важку працю, яку людина вкладала протягом тривалого періоду часу. Особливо для Лієн Райнер цей меч означав все її життя.

Він зрозумів це з одного замаху. Це легко, це занадто легко.

«Це несправедливо».

Кажуть, що життя за своєю суттю несправедливе, але це вже занадто.

Як йому висловити своє ставлення до цієї жахливої ситуації та почуттів? Якщо він не викладатиметься на повну, Деон почуватиметься невиправним шматком сміття, який ображає її. Доля знову поглумилась з нього.

— Зараз... про що ви думаєте?

Лієн, яка помітила, що його клинок був наповнений відволікаючими думками, різко запитала. Деон на мить застиг замість того, щоб відповісти.

На деякий час настала тиша.

— Ні про що.

Рухи продовжилися з ще більшим натиском, ніж раніше.

Не зробити все можливе під час битви з нею було б ще більшою образою.

Тож немає потреби вагатися.

«У цій ситуації, здається, правильним проявом уважності буде лише самозадоволення».

Знаючи, що його незграбна турбота може присоромити її, Деон кинувся вперед щосили.

...

Все закінчилося миттєво.

Пряма лицарка раптово зламалась.

[Наостанок... Чи є щось, що ви хочете сказати?]

[Будь ласка, не залишайте тут більше жодних жалів.]

[ ... ]

[Ви залишили вдосталь.]

До самого кінця її слова та очі не виявляли жалю. З цим спогадом в голові, Деон поглянув на демонів, не звертаючи уваги на тіло.

— Чекайте тут.

— Що?

— Я завжди вам це наказував, то чому вас це зараз дивує?

— Але це столиця та імператорський палац. Це відрізняється від маєтку в садибі...

— Це нічим не відрізняється.

Деон знизав плечима.

— Здається, там порожньо, і навіть якщо там засідка, навряд чи вони зможуть мене вбити зараз, тому нема про що хвилюватися.

— ...

— Чекайте тут.

— ... так.

***

Хто такий імператор?

Це питання він задавав собі відколи отримав титул «Імператора» після завершення Восьмирічної війни.

Чесноти монарха зазвичай вивчалися ще в часи, коли людина була принцом. Інші люди навіть не думали про подібне, але, як не дивно, Едуардо, який був Дев'ятим принцом без можливості зійти на престол, не навчався нічому, що потрібно було знати майбутньому монарху, тому він зміг серйозніше подумати на цю тему.

Імператор просто той, хто править? Ні.

Батько народу Імперії? Ні. Він не хотів обговорювати такі дрібниці.

Імператор...

Одягнений у золоту корону та сидячи на розкішному троні в порожній тронній залі, Едуардо підпер підборіддя і тихо опустив очі, ніби заглибившись у роздуми.

Немезеус, який беззвучно стояв осторонь, тихо покликав його.

— Ваша Величносте, повідомляють, що Деон Харт зустрівся з Лієн Райнер біля головної брами.

— ...

— Вам справді треба йти зараз, щоб виграний нею час не пропав даремно. Королівська гвардія чекає за дверима...

— ... Немезеусе.

Едуардо глянув на кронпринца та принцесу, які неспокійно дивилися на нього поруч, і простягнув йому складений аркуш паперу.

— Ваша Величносте, це...?

— Це карта таємного проходу з імператорського палацу.

— Що? Але чому...!

— Забери кронпринца та принцесу та сховайтеся.

— Дядьку!!

Кронпринц та принцеса чинили опір. Але перш ніж вони встигли щось сказати, Едуардо рішуче змусив їх замовкнути.

— Гадаю, з вас досить впертості.

— Це не впертість!

— Впертість.

Найважливіші спадкоємці залишалися тут.

Він легенько насварив їх та поглянув на Немезеуса.

На відміну від цієї напруженої ситуації, його млявий і розслаблений голос пролунав тихо, ніби вони вели звичайну розмову.

— Відколи стало відомо, що Деон Харт був командиром Нульового загону, усі часто ставили одне питання. Гадаю, тобі завжди було цікаво, хоча ти й не питав прямо.

Хоча він не згадував про це прямо, усі в кімнаті зрозуміли, про що він говорив. Це було питання, яким цікавилися не лише дворяни Імперії, а й простолюдини та люди з інших країн.

[Чи знав Імператор, що Деон Харт був командиром Нульового загону?]

— Ти, мабуть, цього очікував, але так. Я знав це. Я знав це майже з самого початку.

— ...!

Зіниці Немезеуса розширилися. З іншого боку, кронпринц поспішно спробував зупинити його, але Едуардо продовжував говорити, не терплячи жодних заперечень.

— Я відчуваю, ніби позбавляюсь титулу імператора. Однак кронпринц і принцеса не знали про це.

— ...

Ні, вони знали. Як вони могли не знати, коли підготовку до передачі влади було проведено завчасно?

Однак кронпринц швидко стулив рота. Суворий голос Імператора продовжив.

— Отже, це наказ.

Оскільки Едуардо не навчався мистецтву правління, він дізнався про те, хто такий «імператор», з власного досвіду. Тому він не мав логічного пояснення цій темі.

Але він знав ось що:

— Імперія минулого залишиться тут.

Що ж до нього самого... Едуардо Дезерт жодної миті не був імператором.

Що сталося б, якби він вписався у загальновідомий образ імператора? Він завжди приймав важливі рішення як «Едуардо», а не як «Імператор».

Але для його племінників все могло бути інакше.

Едуардо Дезерт повільно мовив, озираючись на дітей, які були такими ж розумними, як його старший брат.

— Ви повинні захистити теперішнє і майбутнє Імперії.

Зараз саме час піти у відставку.

Це природний процес, в якому не було нічого сумного чи дивного. Потрібно знати, коли відступити, і для Едуардо цей момент настав.

Галюцинації досягли своєї межі, а армія Короля Демонів підійшла зовсім близько. Більше того, винуватцем цієї ситуації був сам Едуардо, тому було б правильно, якби він зник у цей момент, а не тікав, намагаючись вижити.

Що станеться далі, якщо він продовжуватиме триматися й чіплятися за здоровий глузд, зрештою збожеволіє і його потягнуть униз чужі руки? Або, будучи Імператором, загине від рук того диявольського війська? Навіть враховуючи психологічний шок двох спадкоємців, які морально були до цього не готові, так вчинити було вірно.

Два представника королівської родини заціпеніли від чіткої заяви про передачу трону.

Немезеус закусив губи і повільно опустився на одне коліно.

— ... Я повернуся якомога швидше.

— Ну. Я впевнений, що у нас буде достатньо часу для евакуації, але я не маю наміру чекати на твоє повернення.

Не повертайся.

Принц і принцеса затремтіли, ніби нарешті отямилися від тихого голосу. Вони вибухнули яскравою реакцією.

— Зачекайте хвилинку, генерале! Ти справді плануєш залишити Його Величність?

— ... Це наказ, тож я мушу його виконати.

— Дядьку! Ти мав намір зробити це з самого початку?

— Як ти міг це зробити!

Їхні голоси, які ставали тільки голоснішими, перервав чіткий стукіт.

Тук-тук.

— Кажу це, ризикуючи показатися грубим, але однієї години недостатньо. Гадаю, вам слід йти зараз же.

— Ви прибули в потрібний час, панове! Спробуймо переконати Його Величність. Він сказав, що залишиться тут!

— Що? Чому це...?! Ваша Величносте!

Навіть погляди членів королівської гвардії були зосереджений на ньому.

Навіть без зайвого галасу, у нього дзвеніло в голові. Едуардо на мить насупився. Він відчув липке тепло кінчиками пальців.

— Я розчарований. Я думав, ви мене зрозумієте.

— Що ви маєте на увазі! Від самого початку саме Ваша Величність мав сховатися першим...

— Неправильно.

Він підвів погляд й зустрівся очима з прем'єр-міністром Ардалом, який чекав за дверима, щоб піти разом із Імператором, сказавши, що він не може піти першим, оскільки всі члени королівської родини залишалися тут.

Він, мабуть, чув їхню розмову, але Едуардо м'яко посміхнувся, його очі були спокійними та без жодного здивування, ніби він прийняв це як належне.

Так, він так і думав.

— Саме я — той, хто має залишатися тут до кінця.

— ...?

— Ви всі вже забули, як прийнято мене вітати?

Громадяни Імперії вітаються з ним, називаючи своє ім'я та кажучи: «Вітаю, нинішню Імперію».

Але яке це має відношення до цього? Едуардо, чиє терпіння зрештою вичерпалося під запитальними поглядами тих, хто підвищував на нього голос, заговорив голосніше.

— Ви справді не знаєте, що це означає! Чи в ваших очах, я здавався простаком, який навіть не може взяти на себе відповідальність за власні слова!

Навіть під час звичайних вітань після того, як став Імператором, Едуардо завжди наголошував, що Імператор — це і є Імперія.

Вони думали, що це просто необдумана заява, зроблена через владу?

— Це смішно! Я чітко сказав, що я і є Імперія. Ви гадаєте, що Імперія може втекти?

— ...!

— Імперії не тікають. Втекти неможливо. Ви справді думаєте, що хтось слідуватиме за країною, яка покинула свій народ?

Імператор повинен залишитися тут заради кронпринца, який стане його спадкоємцем.

Імперських громадян столиці евакуювали, але навколишніх мешканців евакуювати не вдалося, оскільки вони не знаходилися на шляху армії Короля Демонів. І в такій ситуації лише королівська родина втече до найбезпечнішої фортеці? Ніхто більше не повірить у королівську кров.

Громадські настрої є основою імперської влади, тому навіть якщо кронпринц, який належним чином займе трон, візьме владу в свої руки, він, найімовірніше, не зможе користуватися нею так, як раніше.

— Я не маю наміру ставати господарем країни без народу. Не збираюся входити в історію як некомпетентний монарх, який покинув своїх людей і втік. Страшно навіть подумати про те, щоб мене пам'ятали як останнього імператора зруйнованої країни або щоб мене повністю забули і я зник в глибинах історії, навіть не залишивши сліду від свого імені! Ось чому я кажу, що залишуся тут! Очь чому!

Чому він не тікає?

Його золоті очі блищали, як у дикого звіра. Ті, хто не міг подолати його різкий погляд, швидко опустили голови.

У тиші, що раптово запанувала в тронному залі, Едуардо з тихим зітханням сперся чолом на кулак.

... Він розпалився і надмірно схвилювався.

— ... Якщо ви розумієте, йдіть зараз же.

Часу більше не було, і всі вже мали все зрозуміти, тому найкраще відправити їх швидше.

Прем'єр-міністр, який спостерігав за ситуацією, увійшов і привітав двох членів королівської родини. Кронпринц і принцеса, які не мали можливості перемогти рішучого прем'єр—міністра в ситуації, коли їхні розуми були шоковані, вийшли назовні зі спотвореними обличчями, а королівська варта, включаючи Немезеуса, йшла за ними, ніби охороняючи.

Зрештою, погляди прем'єр-міністра та Імператора зустрілися, але ніхто не сказав ні слова і, вони природно відвели очі.

« ... »

Едуардо, який залишився сам, зняв корону, поклав її та підвівся.

... Він міг би втекти першим. Він міг би втекти, пожертвувавши життями інших. Існує безліч способів прожити хоч на секунду довше, якщо бути хоч трохи егоїстичним.

«Але так не можна».

Те, що ніхто не довірятиме кровній лінії королівської родини, буде рівнозначно тому, що фундамент Імперії розхитається.

Життя Едуардо Дезерта та добробут Імперії. Терези схилилися в очевидний бік.

Отже, це не жертва. Це рішення, прийняте шляхом холодного розрахунку з певною метою. Якщо він здатен захистити фундамент Імперії цим одним життям, яке він все одно планував викинути, то це того вартувало. Це його егоїзм.

Він згадав слова, які повторював знову і знову, як за звичкою.

«Тягар — це Імперія».

... Ні.

«Я — Імперія».

Якщо Імперія вистоїть, буде жити й він.

Поки Імперія в безпеці, Імператор Едуардо буде записаний на вершині імперських генеалогічних записів і житиме довго.