Розділ 192 — Прощавайте, жалі (4)

— ... Зрозуміло.

Схоже, що Деон Харт був не єдиним, хто «відвертався» від правди. Едуардо гірко посміхнувся.

Насправді, можливо, йому просто не вистачало впевненості озирнутися назад. У нього не було впевненості поглянути в очі горі трупів, що навалилася позаду нього на пройденому шляху. Як тільки почнеш шкодувати, доведеться шкодувати про це нескінченно, тому, здається, він рухався вперед, зосереджуючись на відповідальності, а не на жалі.

Більшість людей казали, що Едуардо сильний, але він знав.

Він слабкий.

Хоча він був зациклений на відповідальності, він ні за що не міг відповісти; і хоча хотів померти, він не міг. Він не зміг понести відповідальність за вбивство своїх братів, ані за Імперію та її народ, і він не міг покінчити життя самогубством чи померти від рук ворога, і тому прожив жалюгідне життя.

Справді...

— Навіть якщо так.

Хіба він не нерішуча людина?

— Я ні про що не шкодую.

Ось чому йому подобалась ідея зустріти смерть таким чином. Це жалюгідний кінець для дурня, який так і не зміг нічого обрати.

Едуардо подивився в червоні очі Деона, повні нерозуміння, а потім заплющив свої. Не дивно, що йому спало на думку, що йому слід було зосередитися на двох племінниках, а не просто йти вперед, але він стер її, перш ніж вона встигла перетворилася на жаль.

« ... А».

Тільки тоді Деон зрозумів. Істота перед ним не була «Імператором».

Він зняв золоту корону, яку завжди носив під час важливих подій, викинув плащ, одягнув простий одяг і тримав меч, не називаючи себе «Імператором» протягом усієї битви.

Деон, який дивився на Едуардо із заплющеними очима складним поглядом, повільно підняв кинджал.

— ... О, я забув. Є дещо, що я маю тобі сказати.

— ...?

— Якщо хочеш вижити, тобі краще швидко звідси забиратися. По всьому імператорському палацу закладені бомби. Я налаштував вибух через сорок хвилин, тож він має ось-ось статися.

— ... тож час вибуху можна скоригувати?

Навіть якби це стало можливим, здавалося, що саме Революційна армія мала розробити таку бомбу першою. Тому що Революційна армія добре вміла виготовляти бомби. Деон чув, що навіть портативну бомбу також розробив Даніель, тодішній лідер.

Він міг так казати, тому що більше не був громадянином Імперії, але чесно кажучи, бомби кожного королівства, включаючи Імперію, були дефектними та незадовільними. Вони вибухали так легко, що спрацьовували перш ніж їх здетонували, або ж взагалі не спрацьовували. Ось чому бомби на війні використовувалися рідко.

Едуардо ліниво відповів:

— Якщо можна проаналізувати їх, удосконалення не складне. У минулому портативні бомби, що належали Революційній армії, продавалися на чорному ринку, тому я наказав придбати їх, щойно надійде інформація про їх наявність.

Було очевидно, навіть без слів, скільки розробників змінилося після того. Деон, все ще цілячись у шию Едуардо, виглядав невдоволеним.

Адже, портативні бомби з'явилися на чорному ринку? Революційна армія ніяк не могла просто дозволити цьому статися.

«Хіба вони не наскільки чутливі в цьому плані?»

У гіршому випадку, коли здавалося, що їх от-от спіймають, вони намагалися покінчити життя самогубством, хіба ні? Хіба це не для того, щоб запобігти потраплянню бомби до рук ворога та її аналізу?

Той хлопець, який не тільки вкрав її, а й продав на аукціоні, найімовірніше, вже мертвий.

— Початково я планував, щоб усе військо Короля Демонів увійшло до палацу, але я ніколи не думав, що ти прийдеш сам. Все виявилося марним.

— ...

— Що поробиш? Часу все одно не залишилося, тож давай закінчувати це.

Едуардо все ще тримав очі заплющеними.

Якщо він помре з відкритими очима, той, хто знайде його тіло, ще поширить звістку про це потворне видовище. Тож він не хотів ще більше шокувати своїх племінників, котрим і так буде боляче.

« ... »

Деон розмахнувся кинджалом.

І.

Одного сніжного дня.

Зірка Героя впала.

***

Найманці Есперанеза прибули. Вони прибули точно вчасно, але герцог був незадоволений.

Бо армія Короля Демонів вже прибула до столиці. Казали, що Деон Харт увійшов до імператорського палацу. З іншого боку, не було жодних новин про евакуацію Імператора чи королівської родини, тому найгірший сценарій постійно спадав на думку, і в нього не було іншого вибору, окрім як пришвидшити свої кроки до палацу.

— ... Біля головної брами армія Короля Демонів, тож ходімо іншим шляхом.

Навіть попри це, у нього лише невелика армія, тому він не міг витрачати час на марну боротьбу з армією Короля Демонів. Головним пріоритетом було забезпечення безпеки королівської родини. Щоб подолати стіну, герцог уникнув головної брами та зробив широке коло навколо палацу.

Йому вдалося зустріти королівську родину, яка щойно вийшла з таємного проходу.

— Якщо ми перейдемо звідси до іншого проходу... Пане Іллюстере?

— Будь ласка, відійдіть назад.

Немезеус, який швидко завів двох членів королівської родини собі за спину, вихопив меч і націлився на герцога. Королівська гвардія також напружилася та витягнула зброю, найманці Есперанеза теж були напоготові.

Людиною, яка знизила напругу, що будь-якої миті мала вибухнути, був не хто інший, як герцог.

— Я не хочу завдати вам шкоди, тож не хвилюйтеся.

— Гадаєте, я в це повірю?

— Сподіваюся, найманці також опустять мечі. Хіба можна битися з тими, кого вони мають захищати?

— ... Захищати?

Кронпринц насупився з недовірою, а кінчик меча Немезеуса затремтів. У будь-якому разі, герцог перевів погляд їм за спини.

Він дуже сподівався, що людина, про яку він думав, тут, але...

« ... його немає».

Зловісне передчуття пробігло по його спині.

— Де Його Величність?

— ... Він залишився.

— Не можу повірити, що він залишився...

Це було коротке речення, але його було легко зрозуміти.

Герцог заплющив очі. Він не став казати нічого марного. Бо вже й так цього очікував. Він просто тихо пробурмотів:

— Я знав, що так буде.

«Але сподівався, що ні».

Це вже сталося. Зараз це неможливо змінити. Якщо так, то дії, які має вжити ця сторона, також визначені.

Знаючи особистість Імператора, можна було припустити, що він залишився сам, але герцог все ж поставив питання про всяк випадок.

— Скільки військ залишилося з Його Величністю?

— Жодних. Він залишився один.

Говорити було більше ні про що. Герцог негайно звернувся до найманців.

— Усі, будь ласка, супроводьте Їх Королівські Високості безпечно до місця призначення.

— ... Усі, кажете?

— Так, усі.

— ... Добре.

Не було потреби скаржитися на незрозуміле прохання, бо вони вже отримали гроші, і це прохання не було для найманців неприйнятним. Найманці відкинули свої сумніви та одразу ж стали навколо двох членів королівської родини, ніби охороняючи їх.

Герцог посміхнувся кронпринцу та принцесі, які не приховували своїх сумнівів.

— Здається, ви не розумієте.

— ...

У цьому відношенні відчувалась їхня незрілість, яка відрізнялася від незрілості Імператора. Герцог вирішив бути добрим і дати двом пташенятам їхній перший і останній урок.

— У політиці немає постійних ворогів чи союзників.

— ... То це означає, що герцог тепер наш союзник?

— Гадаю, поки що можете думати так. І ще...

Це порада для двох, які зіткнуться з болісною політикою в майбутньому.

— У політиці немає абсолютного добра чи зла. Якщо щось здається абсолютним добром чи злом, то безсумнівно це помилка. Гадаю, найкраще з підозрою ставитися до тих, кого зазвичай називають добрими, бо саме вони можуть виявитися справжніми поганцями.

— Як герцог, якого вихваляє Церква Спасіння і називає його спасінням?

— Ваші Королівські Високості.

Герцог закотив очі.

Сміх тривав недовго.

Буууум!!

Пролунав величезний гуркіт. Усі рефлекторно повернули голови, щоб знайти джерело шуму, і настала жахлива тиша.

— Що це...

Принцеса затулила рота рукою, не в змозі приховати свого здивування. Зіниці кронпринца затремтіли, а Немезеус, широко розплющивши очі, стиснув кулаки. Королівська гвардія була в стані сум'яття, не в змозі приховати свого хвилювання, і навіть есперанці, які прийшли як найманці, були такими ж, тож яким мав бути герцог?

— ... ха.

Він голосно засміявся.

Імператорський палац руйнувався під звуки величезного вибуху. Щось із чудовою, давньою та довгою історією та великою цінністю розпадалося непривабливим чином. Руйнування було таким же повільним, як і великим була будівля, що робило його ще більш нереалістичним.

«Імператор залишився там».

Герцог більше не міг гаяти часу. Він одразу ж передав принцу те, що тримав у руці, і підійшов до Немезеуса.

Предметом у руці чоловіка був папір, на якому, як вважалося, був намальований таємний прохід, але, можливо, Немезеус недарма був Першим Героєм Імперії. Перш ніж герцог встиг забрати листок, він одразу ж прибрав руку і попереджувально спитав.

— В чому справа?

— У будь-якому разі, ви ж не користуватиметеся таємним проходом тут після сьогоднішнього дня, правда ж? Я візьму це на хвилинку.

— ...

Відповіді не було, але й подальшого ухилення чи опору теж не було. Герцог взяв аркуш з руки Немезеуса і швидко пробігся по ньому очима, запам'ятавши лише один маршрут звідси до середини імператорського палацу, а потім повернув його йому.

Кронпринц, який щось крутив у руці зі складним виразом обличчя, звернувся до нього, ніби цього й чекав.

— Що це?

— Це допоможе.

— ...

Звісно, він не очікував такої відповіді. Що це за записка?

Обличчя кронпринца скривилося від незграбної відповіді, але герцог обернувся, не звертаючи на нього уваги. Легкий голос без жодних жалів поширився наостанок.

— Тоді розійдемося тут. Будь ласка, подбайте про Їх Високості.

***

Спускаючись таємним проходом і бігом направившись до імператорського палацу, у мене в голові виникали та зникали всілякі думки. Різні припущення, очікувані ситуації та те, як відповідно реагувати... і минуле. Серед усього цього я зосередився на розмові з Першим принцом у минулому.

Це була розмова про закінчення терміну дії контракту. Здається, я питав, чому він використав такий дурний метод. Що він тоді відповів?

[Звичайно, мав бути кращий спосіб. Ні, він точно був. Він, мабуть, досі існує. Але я був дурним, тому це було все, що я міг придумати.]

Так, він був дурним. Його вибір вів країну шляхом руйнування та наражав людський світ на небезпеку. З губ зірвалася насмішка.

Коли я прибув до зруйнованого імператорського палацу, цей смішок став очевиднішим.

— ... ха-ха.

Неважко було знайти блискуче золоте волосся в просторі, де все руйнувалося.

... На щастя, не схоже, що його розчавило каміння... Чи хтось інший зупинив його?

Я повільно підійшов до нього, ніби одержимий.

...

Погляд червоних очей стежив за кожним його кроком, але герцогу було байдуже.

... У нього навіть не було часу цим перейматися. Він просто не зводив з тіла очей, підійшов, став на одне коліно і повільно простягнув руку.

— ... Мені було любо, як він, страждаючи від почуття провини, показував зуби і казав, що докладе всіх зусиль, тому я просто спостерігав.

Він жив як Імператор і мав намір померти як Едуардо, але герцог, ніби мав справу саме з Імператором, торкнувся щоки мерця і пробурмотів щось, зітхнувши.

— Зрештою... ось чим все закінчилося.

Це були стосунки, зв'язані контрактом.

Він був тим, кого потрібно було захищати, і тим, кого варто було прибрати з місця, щоб захистити. Дратівлива та прикра змінна.

Було досить цікаво спостерігати, що він побоювався, що герцог тягнеться до трону, блокував його та гарчав, тому той залишив його в спокої навіть після закінчення терміну дії контракту, але це було все. Герцог востаннє провів рукою по його чубчику і повільно відвів руку.

Він підвів погляд і побачив Деона Харта.

— Незвична для тебе турбота — чекати на мене.

— Турбота?

Тихий сміх пролунав у просторі.

— Мені просто було цікаво побачити твою реакцію. Як це — втратити найцінніше, що в тебе є?

— Найцінніше?

На мить очі герцога розширилися, ніби він почув щось незрозуміле. На мить його погляд зупинився на тілі Імператора.

... Бути не могло. Щоб щось таке.

— Влада для мене — найважливіше.

— Сумніваюся.

Як Деон міг не зрозуміти, коли він поводився так відверто? Герцог навіть сам не усвідомлював цього. Деон хихикнув.

Це не має значення. Усвідомлює він це чи ні, страждання однакові. Але той, хто це усвідомлює, страждатиме більше. Деон відкрив рота від злості.

— Тоді чому ти прийшов сюди сам?

— Тому що в мене немає війська.

І введення військ для порятунку Імператора — марна справа. Ситуація також показувала, що смерть Імператора може мінімізувати шкоду, і більше, ніж будь-що інше...

« ... Тому що він сам хотів померти».

Герцог поважав свободу волі Імператора до самого кінця.