Розділ 195 — Для того, хто пішов (1)

Проковтнувши слова, Деон схопив поводи коня, з якого клубочився чорний дим. Він спробував сісти на нього верхи, але тварина відмовлялася і почала капризувати, можливо, тому, що не мала бажання повторювати досвід бігу до смерті без зупинки.

Деон розсміявся.

— Тепер я перестану це робити...

Вух! Він потягнув поводи до себе і змусив коня подивитися йому в очі. Яскраво-червоні очі небезпечно сяяли, сповнені роздратування та жаги вбивства.

— Ти хочеш померти?

— ...

Кінь слухняно схилився.

***

Коли всі пішли, і темрява опустилася на зруйнований палац, сповнений тиші, хтось ступив у руїни, які будуть поховані в історії.

Незважаючи на її повільний темп, ніби жінка вагалася, чи не йде хибним шляхом, її кроки рухалися вперед рівномірно, жодного разу не спинившись. Ноги старанно йшли, не прискорюючись і не сповільнюючись, і зупинилися лише тоді, коли вона підійшла до чийогось тіла.

Сумка, яку вона тримала в руці, впала на закривавлену підлогу.

— ... Ах.

Її вкриті кров'ю губи були потрісканими, ніби їх кілька разів прокусили, і вона видала слабкий голос.

— Нарешті.

Це був стогін, пригнічений крик, і водночас він містив глибоку покору.

Серін, яка з моменту, як побачила тіло, не відвела від нього погляду, впала поряд з ним.

Тіло було понівечене та невпізнаване, ніби на ньому виміщали злість, але відносно ціла голова, яку, здавалося, навмисно не чіпали, чітко вказувала на те, що це був герцог. Навіть якби голова була пошкоджена, вона б упізнала його, як тільки побачила. Серін була впевнена.

Як вона могла його не впізнати?

— ... Він заперечував кохання, висміював та використовував його, як йому заманеться...

Все гаразд. Він вже прийняв рішення. Їй лише потрібно було діяти за планом.

Відштовхнувши тіло нікчемного Імператора, щоб звільнити місце, вона дістала інструменти, які принесла з собою заздалегідь, щоб прибрати все до ладу.

Спокійне бурмотіння продовжилося.

— Зрештою, навіть ти опинився в такій самій ситуації.

Була невелика різниця лише в тому, що власник повідця не знав, що тримає в руках «повідець герцога», але суть у тому, що зрештою він піддався емоціям і віддав своє життя, як і ті, з кого він насміхався.

Звичайно, герцог заперечував би це до кінця.

Але що поробиш? Це правда.

— Вдавав із себе розумного, але навіть не знав назви своїх почуттів.

Скільки часу минуло? Прибирання майже закінчилося.

Враховуючи його стан, краще було б кремувати тіло, а не просто поховати його. Серін встала і ледь чутно зітхнула.

— Ваша Світлосте.

Вона говорила діловим, але м'якшим голосом, ніж раніше, з кимось, хто більше не зміг би її почути.

— Церква Спасіння занепаде. Ми вже поглинули багатьох людей... Її існування можна підтримувати, якщо буде таке бажання, але триматися за Церкву Спасіння без вас немає сенсу.

І.

Серін виголошувала останній звіт, йдучи в пошуках підходящого місця, щоб спалити тіло.

— Я думаю про те, щоб поїхати в іншу країну. Навіть якщо це заради помсти за вас, я не думаю, що ви хотіли б, щоб я безрозсудно зверталася до Імперії, якою правлять люди, які вам небайдужі.

***

Імператор... його дядько помер. Він цього й очікував.

Всупереч його наміру діяти з ним заодно, навіть якби довелося настояти, принц відчув тиск несподівано сильної волі, і вирушив сам, не маючи змоги нічого сказати. Навіть дурень це б зрозумів. Едуардо Дезерт хотів померти там.

З точки зору «кронпринца», цей вибір, поки він не завдавав шкоди, був корисним для нього і, перш за все, це було бажання самого Імператора, тому було правильно поважати його, але...

— Тепер тобі спокійно?

Кронпринц Елпідій, який залишився наодинці після того, як відправив усіх геть, включаючи принцесу, спитав у порожньої труни.

— Зрештою, ти справді... взяв на себе відповідальність за все та пішов.

Просто вперто та марно.

Його це так засмучувало та злило, що майже неможливо бути зберігати здоровий глузд. Тим не менш, він не міг наважитися критикувати його за боягузливу втечу на смерть.

Бо Імператор зробив достатньо. Ні, варто сказати, навіть з надлишком, оскільки він взяв на себе навіть те, за що не мав нести відповідальності.

Принц мав би сказати йому ще тоді, що він не винен.

[Це моя провина. Я візьму на себе повну відповідальність.]

Це не його вина.

Чому він мав вибачатися, якщо не він убив їх батька принца? Єдине, що він зробив неправильно, це те, що вчинив так, як просив їх батько. Він придушив їхні зловісні відчуття, відчепив їх, котрі благали його не йти, від батька, і попрощався з братом.

Звичайно, принц тоді був молодим, тому замість того, щоб сказати, що все гаразд, він дивився на дядька з образою в очах і відвернувся...

— ... А.

Елпідій застогнав від нового усвідомлення. У нього перехопило подих.

— Тепер ми грішники.

У нього залишилося почуття провини, від якого він ніколи не зможе позбутися.

Тоді, коли він сказав, що візьме на себе відповідальність, щоб вони могли не звинувачувати себе, він мав би сказати йому, що в цьому немає потреби. Він мав втішити його, котрий боровся з почуттям провини, і спробував би допомогти жити мирним і щасливим життям. Замість того, щоб легко здаватися лише тому, що він впертий, принцові слід було підійти до дядька трохи ближче, взяти його за руку та переконати.

... Йому слід було вибачитися навіть із запізненням за висловлення свого обурення.

— Одне це вже важко, дядьку, як ти тримався?

Поки він був живий, він, мабуть, почувався грішником.

Хоча принц знав про це, він просто відмахувався від цього, думаючи: «Колись все буде добре», «Минув деякий час, тож тепер все має бути добре» та «Він за своєю природою сильна людина, тому все буде добре», але це було занадто великою проблемою.

Ситуація змінилася.

Тепер грішниками були Елпідій та Алетея. А причиною був не хто інший, як Едуардо.

Як спокутати провину перед померлим? Принц гадав, що виріс досить зрілим, але тепер бачив, що це не так. Він навіть не зміг потурбуватися про найближчу людину, тож що це може бути, як не незрілість?

— Ми справді... виросли в комфорті за спиною нашого дядька.

Раніше йому було шкода дітей, які не цінують наполегливу працю своїх батьків, але принц ніколи не думав, що сам виявиться таким.

Цілком природно, що сильний захисник здається величнішим за будь-кого іншого; здається тим, хто буде поруч вічно. Його обдурила ця очевидність. А коли усвідомлюєш, що тебе обдурили, це вже незворотно.

Елпідій зрештою закрив обличчя руками.

— Як ти виховав нас такими незрілими?

...

Ти боягуз. Я знаю, що мені не слід називати тебе боягузом, але ти справді боягуз.

Що мені робити, коли ти залишив мене з почуттям провини? Одна лише золота корона важка, тож коли раптом стається таке, як ти хочеш щоб я тримався?

Це страшно, дядьку. Це занадто. У мене залишилась лише одна родичка в цьому світі. Як і у випадку дядька, це родичка, на яку я не можу покластися і яку маю захищати.

— Я хочу втекти.

Навчання спадкоємству? Передача влади? Навіть якщо підготуватися до цього заздалегідь, неможливо вмить подолати тривогу від втрати надійного опікуна та перебування в незнайомому місці. Мої золоті очі, що виднілися між пальцями, були сповнені вразливості та тремтіли, ніби ось-ось розіб'ються.

Я дуже хочу втекти. Хочу все кинути і втекти, бо речі, за які я маю відповідати, нестерпні, але, як не парадоксально, саме через них я й не можу втекти. І понад усе...

[Страшно навіть подумати про те, щоб мене пам'ятали як останнього імператора зруйнованої країни або щоб мене повністю забули і я зник в глибинах історії, навіть не залишивши сліду від свого імені!]

Я навіть чув, як люди казали, що було нормально, щоб він залишився, але це було просто тому, що це було надто обтяжливо.

Я не був настільки безсоромним, щоб втекти.

Ось чому я тримаюся за серце, яке волає про те, що я хочу втекти, і шукаю в своєму розумі причину, щоб захищати трон з усіх сил. Навіть не замислюючись про це, в мене виникло почуття.

— ... Помста.

Я знайшов причину зберегти свою позицію. Я стиснув зуби.

— Я не втечу, хоча б заради помсти за дядька.

Деон Харт убив мого дядька.

Я знаю, що в основі був власний вибір мого дядька, але навіть якби він обрав життя, Деон би все одно наполегливо переслідував його і намагався вбити. Більше того, якщо я не буду чіплятися за це, мені здається, що я все покину і втечу.

Я підвів голову. Переді мною була порожня труна, яка лише ззовні виглядала розкішно.

Тіла Едуардо Дезерта тут немає. Я хотів наказати послати когось, щоб подбати про нього, але прем'єр-міністр заборонив це.

[Армія Короля Демонів все ще може бути там. Навіть якщо послати когось, існує висока ймовірність, що це закінчиться собачою смертю...]

[Це тіло Його Величності! Як ти можеш таке сказати!]

[Саме цього хотів Його Величність!]

[ ... Що?]

[Його Величність... сказав, що тіло без душі не має цінності. Він казав, що не хоче витрачати війська лише заради порятунку одного шматка м'яса.]

Фраза «шматок м'яса» настільки жорстока, що боляче навіть чути її. Проте в мене не було іншого вибору, окрім як втримати язик за зубами, бо це були слова дядька.

Справді... він людина, яка мала хист викликати емоції спустошення та захоплення у тих, хто його бачив. Я ніколи не думав, що так буде навіть після його смерті.

Я обернувся після того, як оглянув труну без тіла.

Коли підійшов і відчинив двері, то зустрівся поглядом з принцесою Алетеєю, яка ходила перед дверима, ніби чекала на мене.

— ... Брате.

— ...

Першим, що я побачив, були її червоні, запалі очі. Потім тихо покотилися сльози.

...

Елпідій мовчки спостерігав за цим і повільно відкрив рот.

— ... Я планую поставити помсту за дядька в пріоритет.

— ...

— Звичайно, я поважатиму бажання дядька та підтримуватиму Імперію як основу, але у всьому, що виходить за рамки цього, я планую поставити помсту понад усе.

Іншими словами, це означає, що якщо це не впливатиме на «збереження Імперії», помста буде пріоритетнішою за Імперію та її народ.

— Я знаю, що людина, яка стане імператором, не повинна мати таких намірів. Навіть попри це, я знаю, що якщо така людина стане імператором у такі хаотичні часи, народ Імперії чекатиме найгірша ситуація. Тож, якщо твої думки відрізняються від моїх, я готовий передати тобі цю посаду...

— Брате.

Тому що посада імператора підходить тому, хто ставить Імперію та її народ на перше місце. Особливо в такі часи, коли народ Імперії тремтить від тривоги, потрібен монарх, який є достатньо раціональним і мудрим, щоб відкинути своє бажання помсти.

Алетея також була кандидаткою на спадкоємство престолу і пройшла ґрунтовну підготовку, тому, якщо вона мала інші погляди, Елпідій планував без вагань відмовитися від своєї посади на її користь.

— Ти думаєш так само, як і я.

— ...

— Чи було для нас щось важливіше за сім'ю? Я хочу помститися. Я теж допоможу.

...

Розмова з Алетеєю закінчилася, і принцу вдалося певною мірою повернути контроль над своїми емоціями. Навіть попри це, оскільки місце імператора не могло залишатися порожнім у терміновій ситуації, Елпідій того дня стояв перед вельможами.

Низький, трохи приглушений голос наповнив простір.

— Як ви знаєте, Його Величність вирушив у кращий світ.

Ті, хто бачив червоні, налиті кров'ю очі, хоча принц і не плакав, мовчали.

— Ситуація термінова, тому давайте пропустимо церемонію коронації.

— ...

— Відтепер я... Моя Величність командуватиме всім.

Поки всі заціпеніли від отруйного погляду, Алетея ворухнулася.

— Слава нинішній Імперії.

З її все ще червоними очима вона повільно опустилася і стала на коліна. Побачивши це, прем'єр-міністр Ардал також схаменувся і опустився. Тільки тоді дворяни почали панікувати, стаючи на коліна.

Принаймні, тут не було жодної негативної реакції. Бо всі знали, що кронпринц давно перебрав усі повноваження від Імператора. Зараз їм потрібна була «стабільність».

— Слава нинішній Імперії!

***

І прем'єр-міністру Ардалу було віддано наказ.

[Будь ласка, проведи розслідування стосовно Ремембера.]

Примітка перекладача: вітаю всіх нас із колом помсти, яке замкнулося!

Крім того, хотілося б про дещо повідомити. Через "якість" першоджерела (лапки там не просто так, англійський текст настільки жахливий, що 80% перекладу робиться з повним переписом тексту з нуля) я упустила певний цікавий момент, а коли схаменулася, було вже понад 100 розділів готових і викладених, тому вирішила не чіпати, але зараз є нагода повідомити про це і надалі скорегувати. Колишній Імператор — Едуардо Дезерт, мав дуже цікаву манеру мовлення. Він звертався до себе на «ви» — «ми наказали», «Моя Величність» і тд (що в першоджерелі було буквально незрозуміло, і ніби тупо транслітеровано з корейської мови, якої я, на жаль, не знаю), тому я просто прибрала цей момент, а потім звірилась з іншими перекладами, в тому числі манхви, але було вже пізно. Зараз же Еплідій ніби перейняв цю манеру, тому я вирішила вже на ньому відігратися хаха. Тому хочу спитати, чи є сенс виправляти це в попередніх розділах?