Розділ 196 — Для того, хто пішов (2)

[ ... Ви маєте на увазі «Ремембера»?]

[Так, у записці, яку мені передав герцог, було написано «Ремембер».]

Якщо бути точним, на ній була печатка герцога, ім'я Ремембера та його підпис.

Ардал подивився на записку, яку простягнув Елпідій, і опустив голову. Один з талантів, залучених безпосередньо колишнім імператором Едуардо Дезертом, він обрав служити «нинішній Імперії», на відміну від Немезеуса, який помер вслід за Імператором. Тому що, перш за все, він служив Імперії, а не імператору.

Отже, він схилив голову перед «нинішньою Імперією» перед ним та чемно відповів.

[Я виконаю ваш наказ.]

Доки Елпідій не прийме рішення, яке зашкодить Імперії, прем'єр-міністр Ардал непохитно слідуватиме за ним як підданий, як він робив досі.

***

Деон Харт повернувся до Царства Демонів.

Хоча він зробив великий внесок, убивши, окрім всього іншого, Імператора, теплого прийому не було. Бо людина, яку слід було вихваляти, заявила з лютим блиском в червоних очах, що не любить шуму.

Розігнавши звичайних демонічних солдатів біля входу, Деон пройшов повз тих, хто тихо спостерігав за ним, і дістався внутрішнього замку. Він наказав навіть Нульовому загону розійтися та увійшов до будівлі.

Бен, який тихо йшов позаду, перевірив напрямок і нахилив голову.

— Вибачте, але Король Демонів не там.

— Ти маєш на увазі Диявола? Я йду до своєї кімнати.

— Що? Що ви маєте на увазі... навіть не доповівши?

— Так, я втомився.

Це означало, що він планував одразу відпочивати, навіть не зустрівшись із Дияволом.

Що, як він накличе на себе гнів Короля Демонів? Деон, який спокійно йшов, залишивши позаду метушливого Бена, примружився, коли помітив когось посеред коридору. Через світло позаду його обличчя було в тіні, але коли Деон став Героєм, його зір покращився, тож йому було легше впізнати іншу особу.

Проте, було лише кілька демонів, які могли гордо стояти, блокуючи середину коридору, ніби чекаючи на когось, тож навіть якби він був у своєму колишньому стані, він міг би одразу зрозуміти, хто це.

— ... Еде.

— Пане...

Ед застиг, коли мимоволі глянув на обличчя Деона, почувши знайомий поклик.

— ... Пане Деоне.

— Схоже, ти тут, щоб зустріти мене. Я ж казав, що в цьому немає потреби.

— Як для лейтенанта, це природна... поведінка. Але...

Він скрипуче підійшов ближче і простягнув руку. Ніби запізно зрозумівши, що це грубий вчинок, він швидко здригнувся і відсмикнув її. Дещо загіпнотизований голос заїкнувся і запитав:

— Чи може бути... що ви стали Героєм?

— Ну, так і є.

— Зрозуміло... Я чув новину про народження Героя, але ніколи б не подумав, що це буде пан Деон...

Невже це було так шокуюче?

Як тільки в очах Деона з'явилося питання, Ед, який швидко оговтався, як здібний лейтенант, схилив голову з легкою посмішкою.

— Вітаю. Я чув, що цього разу ви зробили великий внесок, і лише хороші події відбуваються одна за одною.

— Хороші події...

Демони можуть так це сприйняти.

Деон хихотнув і знову пішов, зупинившись лише на мить. Перевіривши напрямок, в якому він рухався, Ед із запізненням висловив свої сумніви.

— Ви йдете до своєї кімнати?

— Так.

— Я чув, що ви щойно прибули... але ви вже встигли зустрітися з Королем Демонів? Радше...

— Не зустрічався.

Цей клятий Диявол.

Він довго не спав, і люди, яких Деон вбив цього разу, були знайомі йому, він витратив більше розумових зусиль, ніж зазвичай, тому його нерви були на межі, тож чому вони всі продовжували його турбувати?

Раптом пролунав різкий голос. Вираз обличчя Еда був здивованим.

— Що?

— Я сказав, що ми не зустрічалися. Я втомився, тому спочатку трохи відпочину.

— А...

Ед знову не звернув уваги на зміну тону, бо це не було чимось новим. Його хвилював лише зміст слів.

Те, що сталося, не було звичайним, і він навіть убив Імператора, найголовнішого ворога, пробудився як Герой, але збирався одразу йти відпочивати, навіть не зустрівшись з Королем Демонів. Чи справді йому можна так чинити? Якби це не стосувалося війни, або якби він був серйозно поранений, це можна було б певною мірою зрозуміти... Але зараз точилася війна, коли кожна крихта інформації була цінною, а швидкість її доставлення надважливою, а Деон Харт був лише втомленим і неушкодженим.

— ... ха.

Деон, який прочитав вагання на обличчі Еда, пройшов повз нього з роздратованим виразом обличчя. Ед гукнув ззаду: «Пане Деоне?», але відповіді не було.

Він йшов і йшов, поки не дійшов до дверей і не відчинив їх без жодних вагань. Звичайно, всупереч його очікуванням, всередині був незваний гість.

... Ні, краще сказати робітник, а не гість.

Дан, який, здавалося, міняв воду у вазі біля вікна, тримав в обох руках вазу та досі свіжу квітку, побачивши Деона, швидко закінчив, перш ніж підійти до нього. Голос, який нічим не відрізнявся від звичайного, спокійно звернувся до нього.

— Господарю.

— Те, що я просив тебе зробити... здається, було зроблено добре.

Це було зрозуміло по його, здавалося б, невинному вигляду, але побачити це особисто відчувалося інакше.

Червоні очі були прикуті до дерев'яної скриньки, що стояла на столі.

Дан простежив за його поглядом і посміхнувся, ніби той сказав щось дивне.

— Ви констатуєте очевидне.

— ...

Відповіді не було. Деон, мабуть, його навіть не почув.

Хоча вираз його обличчя був абсолютно беземоційним, Дан, здавалося, знав, що той відчуває, тому він тихо клацнув язиком і заговорив.

— Тоді я піду. Ви виглядаєте втомленим. Будь ласка, добре відпочиньте.

Дан пішов геть без зайвих слів, і двері зачинилися з клацанням.

Лише залишившись наодинці у тихій кімнаті без жодних ознак чиєїсь присутності, Деон зробив крок вперед, як до цього. Повільними, невпевненими кроками він наблизився до дерев'яної скриньки.

...

Я поклав руку на кришку і глибоко вдихнув.

«Я маю перевірити».

Мені слід перевірити, чи дійсно її доставили без жодних пошкоджень.

Але я не мав впевненості знову побачити голову свого брата... Ще трохи повагавшись, просто поклавши на неї руку, я невдовзі закусив губу та відкрив кришку.

Оскільки розкладення було зупинено, явний запах крові защипав кінчик мого носа. Червоні очі, які на мить затремтіли, заспокоїлися та уважно оглянули внутрішню частину.

— ... Хоча б частина, видима з цього ракурсу... виглядає добре...

У мене не було впевненості, щоб самостійно підняти та оглянути невидиму частину. Однак, я не можу залишити це комусь іншому.

Я неодноразово простягав руку до скриньки та прибирав її, але зрештою здався та закрив кришку.

На мить щось промайнуло по моєму надзвичайно спокійному обличчю. Воно точно мало вигляд безкінечного відчаю, що валив з ніг.

— ... брате.

Це просто тому, що я втомився.

Тому що я не міг спати, тому що переживав так багато речей одночасно і не міг відпочити. Іншими словами, тому що я не при собі.

— Я задихаюся.

Скарга, яку я ніколи собі не дозволяв промовити, вирвались з моїх вуст.

Я повільно підняв руку та поклав її на шию, дряпаючи її, ніби здушуючи. П'ять червоних ліній залишилися слідом там, де пройшовся ніготь, але незабаром безслідно зникли завдяки чудовій відновлювальній здатності. На деяких ділянках виступила кров, але я цього навіть не помітив.

Прийшов до тями завдяки пекучому болю, який наздогнав мене на крок пізніше.

— ... ха.

Я збожеволів.

Що може бути безсоромнішим і безглуздішим, ніж скарга злочинця жертві?

Мені слід було прийняти ліки до того, як це сталося. Я навіть не міг доторкнутися до пачки, бо застряг у дорозі, тож схоже, зрештою сталося це. Я швидко заліз у кишеню, вийняв цигарку, підпалив її та глибоко затягнувся.

Хоча для зручності це називалося цигарками, зрештою це наркотик. Ефект був швидким.

— Вже краще.

Відчуття, ніби тіло злиплося в одне ціле, душачи себе, зникло за допомогою ліків. Завдяки цьому я відновив самовладання.

Щойно відчувши дію ліків, я загасив цигарку об стегно та поспішно сів на диван, тримаючи дерев'яну скриньку в руках. Я міцно тримав її обома руками, відкинувши голову назад і заплющивши очі...

І з радістю прийняв сон, який так довго відкладав, і котрий нахлинув, немов припливна хвиля.

***

Мене хтось обіймав у темному просторі без жодного джерела світла.

Його руки були міцними, сповненими сильної волі, ніби він хотів захистити мене від чогось, але насправді вони ледь помітно тремтіли.

Щойно відчувши це, я інстинктивно все зрозумів.

Що б він не робив, я врешті-решт опинюся перед невідомою небезпекою.

Він також знає, що мене неможливо захистити. І все ж так відчайдушно згорнулася калачиком, тримаючи мене у своїх обіймах.

— Хто...?

Раптом у мене вирвалося питання.

Наскільки я знав, у цьому світі не було нікого, хто б так сильно піклувався про мене, тож хто ти?

— ...

— Я трохи розчарований...

Я посовався від прикрощів, але не лише тому, що не розумів, що ця людина робить, але й тому, що навіть не здогадувався, хто це.

Оскільки інша людина не відпускала мене, я не міг втекти, тому ледь підняв голову та поклав підборіддя йому на плече, і мені стало легше дихати.

Я спробував повернути голову, щоб подивитися йому в обличчя, але він так сильно притиснув мою потилицю, що мені довелося дивитися через його плече.

Завдяки цьому я зміг це побачити.

— ... Що це?

Чорна рідина лилася з усіх боків.

Вона рухалася, ніби мала власну волю, час від часу здіймаючись вгору, намагаючись щось сформувати, або об'єднуючись, утворюючи цунамі. Вона рухалася сюди з явно поганими намірами.

На перший погляд, це здавалося катастрофою, якій неможливо протистояти. Невже ця людина, яка тримала мене зараз, справді намагалася захистити мене від цього? Хоча вона знала, що це неможливо, ще до того, як простягнула руку до мене?

Навіть попри це, він не здавався. Коли я рухав очима, намагаючись зрозуміти, хто ця людина насправді, він відкрив рота.

— ...

— Га?

— ...

— Що?

— У якому злочині він винен?...

Це не були слова, звернені до мене, це було беззмістовне бурмотіння, спрямоване в порожнечу.

— В чому ця маленька, слабка дитина винна...

Маленька? Слабка?

Ще до того, як почуття абсурду піднялося в мені, інтуїтивне усвідомлення вивело на поверхню інші почуття.

Шок, туга, провина. І... страх.

«Не може бути».

Гадаю, я знаю його особу.

Я несвідомо відкрив рота, але раптом слова, що мали вийти лише мить тому, раптово застрягли в горлі, ніби їх заблокував камінь. Але я мав сказати це, щоб бути впевненим. Я напружив свою гортань.

Мені потрібно його покликати.

— ... Брате?

— ...

Інша людина завмерла.

Вибухнуло біле світло.

***

— Аргх!

Деон сильно затремтів і розплющив очі. Він, очевидно, заснув сидячи, але невідомо коли опинився лежачим на боці на дивані, згорнувшись калачиком.

Він не міг зрозуміти ситуації, тому повільно закліпав очима. Як і до цього, перед ним з'явився мовчазний огляд на кімнату. Лише коли Деон усвідомив наявність дерев'яної скриньки в руках, він зрозумів, що це реальність.

Тоді те, що було нещодавно.

— ... Це сон.

Мабуть, відколи його вигнали з власного кошмару раніше, принаймні з того часу Деону більше не снилися жахіття в цій кімнаті.

Зупинившись на мить, щоб перевести подих, він поклав скриньку на диван і ступив на підлогу. Раптом він відчув інше неприємне відчуття, яке відрізнялося від минулого, тому опустив погляд.

— Що... це кров?

Як не крути, схоже на кров. Чи є можливість, що в цій кімнаті з'явилася калюжа крові? Деон рефлекторно глянув на дерев'яну скриньку поруч з собою, але слідів витікання крові не було.

Щоб роздивитися ближче, він нахилився і відчув, як кров збиралася навколо його ніг. Густий запах став яскравішим, а на кінчиках пальців було слизьке відчуття. Однак, коли він випрямив спину і перевірив, його руки були чистими.

Хоча він точно не витирав їх.

« ... А».

Здається, Деон зрозумів, що це.

Кров збиралася саме біля його ніг. Чисті руки, які явно її торкалися, але залишалися незаплямованими.

Потерши кінчики пальців, Деон знову опустив погляд і зробив крок уперед. Ступив на місце, яке явно не було забруднене кров'ю, але там одразу ж утворилася калюжа, і відчуття вологості повернулося.

— Це галюцинація...

Примітка перекладача: Едуардо пост здав, Деон — пост прийняв... Ніби-то тільки цього йому не вистачало.