Розділ 11 — Герої, зібрання та... (2)

Я думав, що він просто один із тих хлопців, навчених як убивця і покинутий Імперією, але насправді він був кандидатом у Герої.

Чесно кажучи, я був шокований.

«Так, це був шок...»

Я ніколи не думав, що щось так зіб'є мене з пантелику.

Коли я прийшов до тями, я вже був у своїй кімнаті.

Можливо, це тому, що я перебував у стані трансу, але мої спогади здавалися туманними, і я мало що пам'ятав чітко. Яким був мій найчіткіший спогад?

Впевненість у тому, що він помре?

« ... »

Краще більше про це не думати.

Помре цей хлопець чи ні, співчуваю я йому чи ні, я все одно нічого не можу вдіяти.

Я ліг на ліжко, тримаючи куб, який приніс мені Ед.

Поки перемішував кубик та стирав випадкові думки одну за одною, я почув стукіт.

— Це я.

— ... Король Демонів?!

Я різко підвівся. Поспішно переодягнувся, поправив розпатлане волосся та відчинив двері.

— Чому ви знову тут...?

— Я ж тобі казав. Я прийду за тобою.

— Справді?

Коли?

Король Демонів, мабуть, прочитав мій питальний вираз обличчя, піднявши одну брову. Він прихилився до дверей, схрестивши руки, і подивився на моє обличчя з виразом тривоги.

— Збори командирів загонів. Хіба ти не пам'ятаєш?

Я не пам'ятав, але чомусь мені здавалося, що я не повинен цього говорити.

Я кивнув якомога спокійніше.

— Ах, я пам'ятаю.

Це була акторська гра, у яку я вклав усі свої зусилля.

Король Демонів, прийняв мої слова без жодних сумнівів, кивнув і випростався.

— Тоді ходімо.

— Так.

Я не думав, що мені варто більше гаяти час, тому поспішив за ним.

Через це я вийшов з кімнати, навіть не встигнувши покласти куб, забувши, що взагалі тримаю його в руці.

***

Під час битви з Героєм командиром Сьомого загону був огр.

Навіть якщо не враховувати причину, що це одна з основних сил армії Короля Демонів, він чітко про це пам'ятав. Тому що він був супротивником Деона Харта.

Іншими словами, Деон Харт вперше з'явився, убивши командира Сьомого загону.

Король Демонів посміхнувся, згадуючи той день.

Коли він виграв битву проти Героя та підняв меч, щоб забрати його життя, яке і так було б обірване, якби його залишили так, Герой вирішив покінчити життя самогубством.

Він був шокований, коли побачив, як тіло Героя почало випромінювати яскраве світло.

— ... Його геройська сутність досить агресивна.

Вийшов глухий смішок.

Герой має два варіанти після смерті.

Один — поширити фрагменти своєї сили по всьому континенту, щоб створити істот, які зможуть хоч трохи протистояти Королю Демонів, а інший використовувався переважно, коли Король Демонів знаходився поруч, так зване самознищення.

Зібрання всієї силі Героя в одному місці та її вибух.

Зазвичай Герої вирішують розсіювати фрагменти сили для подальшого використання.

«Я все одно не помру від цього».

Недарма його називали найсильнішим Королем Демонів в історії. Хоча це було трохи марнотратно, але він був впевнений, що якщо використає свою магічну силу сповна, то переживе наслідки того вибуху без серйозних пошкоджень.

Проблема полягала в інших демонах, що їх оточували.

Усі демони з Замку Короля Демонів вийшли подивитися на історичну битву, яку можна було сміливо назвати битвою, від якої залежала долі цілої раси.

Сила Героя була дана для знищення Короля Демонів, а демони — це раса, народжена від Короля Демонів.

Зрештою, сила Героя не мала іншого вибору, окрім як опосередковано впливати на демонів.

Отже, якщо сила Героя вибухне тут...

«Приблизно половина».

Близько половина цієї великої демонічної армії миттєво випарується.

Враховуючи, що Замок Короля Демонів розміром з невелике місто в Імперії, і що всі демони були тут, рівень пошкоджень був би неймовірним.

— Усі назад...!

Тому він поспіхом віддав наказ.

Кваааанг!

...Чоловік упав з неба.

Разом із командиром Сьомого загону.

Він з'явився, розчавивши командира Сьомого загону, і навіть не глянув на Короля Демонів.

Ніби перевіривши, чи командир Сьомого загону мертвий, він вдарив його в шию кинджалом і повільно підвівся, спираючись на його тіло. Це була до сміху розслаблена поза.

Біле волосся та червоні очі.

Криваво-червоні очі переходили від Короля Демонів до Героя, зрештою зупинившись на останньому. Потім він почав повільно наближатися в цьому напрямку.

Він не видавав жодної ознаки нервозності посеред поля бою, будучи оточеним незліченною кількістю демонів.

Це була дуже легковажна поведінка.

Однак, можливо, через його впевнену поведінку, його непохитний вираз обличчя виявляв дух, який не можна було ігнорувати, тому солдати не мали іншого вибору, окрім як спостерігати за ним із заціпенінням, замість того, щоб зупиняти його.

«Жалюгідні покидьки».

Однак Король Демонів не міг виявити відкритої критики за їх жалюгідність, тому він мовчки примружив очі.

Хоча це було лише на мить, але він також був приголомшений.

Оскільки відстань спочатку була не такою вже й великою, юнак швидко підійшов до Героя.

Навіть не глянувши на Короля Демонів, він поклав руку на плече Героя і наблизився до його вуха.

І сталося диво.

Світло, що виходило від тіла Героя, полилося в ту людину.

— ... Ти збожеволів.

Пролунав стогін.

Оскільки він знав краще за всіх про Героїв, Королів Демонів та систему Імперії по створенню Героїв, здогадка щодо цієї ситуації швидко з'явилась у Диявола.

Цей біловолосий чоловік, ймовірно, пішов за ним, щоб на власні очі побачити результат цієї битви та повідомити Імперію. Можливо, це була його головна місія.

А побічною місією було, навіть якщо Герой помре, дізнатися про стан Короля Демонів, і якщо він виявиться задовільним для вбивства, вбити його.

Отже, коли Герой вирішив покінчити життя самогубством, він розрахував ймовірність.

[Ймовірність заподіяння шкоди Королю Демонів через самознищення Героя та величина шкоди, яку Король Демонів зазнає від цього.]

[Демони навколо, кількість яких можна зменшити шляхом самознищення.]

[Ймовірність убивства пораненого Короля Демонів через зменшення кількості демонів.]

[Фінальна можливість виконання головної місії «повернення до життя».]

Самознищення було б визнано ірраціональним.

Тож він поклав руку на плече Героя та зупинив його. Було трохи дивно, що він вийшов на ворожу лінію фронту, але, можливо, це тому, що він був впевнений, що зможе втекти живим.

«Розумний, відданий місії, також має неймовірні бойові здібності...»

Куточки його очей вигнулись від задоволення.

Йому було шкода Імперію, яка відправила цього хлопця в таке небезпечне місце. Якби це був він, навіть якби йому довелося його використати, Диявол би не відправив його на безчесну смерть.

У будь-якому разі, Герой зрозумів його наміри та швидко повернувся, щоб влити в нього силу з метою передачі. Звісно, сила не могла просто залишитися в тілі його товариша, як задумав Герой.

«Звичайно».

Сила Героя була дана безпосередньо світом з певною метою. Коли Герой помирав, силу слід було розпорошити на фрагменти та повернути світові.

Просто залишити її на цій землі, навіть у вигляді маленького фрагмента, мало б коштувати самому Герою неймовірних мук, тому навмисна передача була б неможливою.

Сам Герой знав про це краще інших. Йому, ймовірно, довелося зазнати великого болю через свої дії.

Тим не менш, побачивши Героя, який лежав безвольно після смерті та безглуздої боротьби, Король Демонів трохи підвів погляд і подивився на чоловіка, який тримав його тіло.

Він був безпосередньо причетний до абсурдної спроби порушення волі світу. З ним теж не може бути все добре після цього.

Ну звісно.

— Ках-ках!

З рішучим виразом, який не виявляв жодної слабкості, він закашляв кров'ю.

Хоча з рота текло більше крові, ніж очікувалося, вираз його обличчя залишався незмінним. Радість промайнула в очах Короля Демонів від цього дивного відчуття дискомфорту.

Король Демонів, стримуючи своє хвилювання, запитав із доброю посмішкою:

— Як тебе звати?

— ... Деон Харт.

Деон Харт. Він знову і знову повторював це ім'я.

Насправді, не було потреби про це думати. Диявол вже знав його.

Поглянувши на ситуацію зі сторони, він зупинив самознищення Героя і у відповідь зазнав сильних пошкоджень, через які він закашляв кров'ю.

Навіть інші демони це визнали б.

Навіть ситуація була на його боці, тому не було причин більше вагатися. Король Демонів, не роздумуючи, розкрив свої бажання.

— Чи бажаєш ти приєднатися до армії Короля Демонів?

Неважливо, був він людиною чи ні.

Королю Демонів подобалася ця розумна та віддана істота, і найбільше людина перед ним привертала його увагу, того, хто загруз у нудьзі.

Було достатньо причин, щоб привести його до Замку Короля Демонів.

***

— Гей, забирайся з дороги. Ти що не бачиш!

— То ця людина ворог чи союзник?

— Він зупинив самознищення Героя! Принаймні, він не ворог.

— Але він вбив командира Сьомого загону, хіба ні?

— Га? Король Демонів спитав його ім'я!

— Гучно! Я нічого не чую!

— Ти сам гучний!

— То як його звати?

Через те, що вулиця була такою галасливою, а голос людини був тихим, демон-солдат примружився і зосередився на формі його рота, замість того, щоб краще прислухатись.

— Де... мон... А... рут?

— Демон Арут?

— Здається, так?

— Демон Арут...

Це ім'я було більш демонічним, ніж імена самих демонів.

Таким чином, ім'я Деона Харта перетворилося на Демона Арута і поширилося по всьому військовому табору демонів.

***

Зупинити самознищення Героя та запобігти великим руйнуванням було настільки великою заслугою, що навіть інші командири загонів визнавали це.

Але навіть після битви з Героєм, на переможному бенкеті для нового таланту, «Демон Арут» багато випив і перевернув Замок Короля Демонів догори дном. Після цього не було жодних розмов про його навички. Тим більше, що жертвою того інциденту став інший командир загону.

Тому всі демони в Замку Демонів рідко говорили хоч щось погане про людину, яка раптово з'явилась та зайняла посаду командира Нульвого загону.

Звичайно, це лише «значною мірою».

— Він запізнюється.

Белітан, командир Шостого загону, постукав по столу в конференц-залі та пробурмотів собі під ніс. Його брови були насуплені, ніби він почувався некомфортно.

Він добре знав, наскільки великими були заслуги, яких досяг Демон Арут на той час. Він також визнавав його рішучу бездіяльність. Але навіть так, хіба це правильно?

Командир Нульвого корпусу Демон Арут.

Він запізнювався щоразу, коли була нарада.

І навіть тепер. Усі зібралися в конференц-залі, крім командирів загонів, які мали завдання, але він єдиний, хто був відсутній.

Зрештою, Белітан не витримав очікування і грюкнув по столу.

— Хіба нам не потрібно про це поговорити?!

— Шумно.

— Джайкаре! Як довго ти збираєшся терпіти таку зарозумілу поведінку? Він...

— Белітане.

Джайкар, який спирався на стілець із заплющеними очима, повільно відкрив очі та поглянув на Белітана.

Коли той здригнувся і замовк, відчувши холодний погляд, що дивився прямо на нього, Іделія, командирка Четвертого загону, раптово втрутилася, ніби цього й чекала.

— Я думаю, це ти зарозумілий, Белітане. Ти хоч знаєш, про кого говориш такі грубі зауваження?

— ... що?

— Це справді нудний жарт — називати зарозумілим когось, хто ввічливо говорить навіть до простих слуг.

— Те, що він використовує ввічливу мову, ще не означає, що він не зарозумілий! Тоді як ти збираєшся пояснити його чергове запізнення на зустріч?

— Мабуть, щось сталось.

Це було твердження, вимовлене без жодних вагань.

Навіть Ашілд, який не був в гарних стосунках з нею, кивнув головою, тож миттєва думка: «Це дійсно правда?», не могла не прийти. Це звучало надто впевнено, що навіть здавалося правдою.

Белітан, який швидко похитав головою, щоб отямитися, здивовано відкрив рота.

— Як ти можеш це гарантувати?

Тільки-но Іделія збиралася відповісти, як з одного боку столу пролунав гуркіт! І почувся звук тріску.

Від цього незвичайного звуку всі командири загонів повернули голови в один бік.

Деякі з них зітхнули та похитали головами, ніби не мали уявлення, що це станеться, тоді як інші захитали головами, ніби знали, що так і буде. У деяких навіть був збентежений вираз на обличчі.

Белітан належав до третьої категорії.

Місце в кінці столу. Дівчина невисокого зросту піднялась, спершись обома руками на стіл.

— Досить, це блюзнірство, Белітане! Припини це!

— ... Рірінель?

— Це блюзнірство!

— Рі...

— Замовкни!

Командирка Одинадцятого загону, Рірінель.

Зазвичай спокійна та лагідна, вона божеволіла, коли справа стосувалась певної теми, і, на жаль для Белітана, цією темою був Демон Арут.

Так, вона була великою шанувальницею Демона Арута.

Це був факт, про який знала більшість демонів, які проживали в Замку Короля Демонів, але Белітан, який часто був відсутній через полювання на монстрів, ніяк не міг про це знати.

Ось чому він здивовано поглянув на дівчину, яка вказувала на нього пальцем.

— Вибачся! Потворо!

— Якого біса...

— Рі... Рірінель...?

Вона виглядала кволою і милою, але навіть попри це, вона командир загону.

Белітан — типовий воїн, який орудував великою сокирою, а Рірінель — чудова чаклунка, демониця з найвищою магічною силою серед усіх командирів загонів.

Очевидно, що якби вони почали битися зараз, цей конференц-зал був би знищений.

Навіть якщо ні, Король Демонів або командир Нульового загону скоро прибудуть і ситуація стане тільки гіршою.

Тоді Замок Короля Демонів буде перевернуто з ніг на голову.

Можливо, відбудеться навіть масштабна заміна командирів загонів.

Тому, поки інші командири спостерігали та метушилися, слуга біля дверей конференц-залу оголосив про чиєсь прибуття.

— Король Демонів і командир Нульового загону прибули.

... з новинами від командира.