Розділ 197 — Для того, хто пішов (3)

Це не звичайна галюцинація.

Я не міг повірити, що зіткнувся з таким явищем одразу після того сну. Хіба не цьому мій брат намагався запобігти уві сні?

Мовчки дивлячись собі під ноги, я насупився через думку, яка раптово прийшла до мене.

— Можливо... це прокляття герцога?

Це був перший сон відтоді, як герцог наклав прокляття. Він прокляв мене, виснаживши всю свою магічну енергію, що залишилася, тож це ніяк не могло не мати жодного ефекту. І оскільки я зіткнувся з цим явищем у такий дивний час, я ніяк не міг не запідозрити щось.

Це може бути наслідком наркотиків... але якщо невідома рідина, яка з'явилася уві сні, справді прокляття...

— Чорт забирай.

... Якщо це так, мій брат намагався захистити мене від герцога навіть після смерті.

Прокляття природно прилипали до зруйнованої родини. Відчуваючи, що знову задихаюсь, я поліз у кишеню та витягнув цигарку.

Розпалив вогонь і молився, молився знову і знову.

«Будь ласка, не треба».

Хай це будуть просто мої безглузді думки.

Недарма я відчув страх, коли зрозумів, що людина, з якою маю справу уві сні, — мій старший брат. Бо я не був готовий зустрітися з Круелем. Точніше, я не був готовий зустрітися з Круелем, який «не тримав на мене зла».

Я б почувався спокійніше, якби він вилив на мене свою образу. Однак я добре знав, що людина, яка пожертвувала собою, не може тримати зла на того, кого намагалася захистити.

«Навіть я не міг собі пробачити».

Як же прикро було б почути, що інша людина вже пробачила тобі або навпаки, що прощення чекати не варто.

Це зробить мене нещасним і змусить ненавидіти себе ще більше, і зрештою, призведе до того, що я зроблю усе можливе, щоб себе було за що картати. Можливо, не в змозі подолати свої емоції, врешті-решт я наставлю ніж на свою шию.

... Отже, брате.

Я схилив голову.

«Будь ласка, не роби цього».

Це нормально страждати від кошмарів. Мене навіть не хвилює прокляття.

Твоє втручання куди болючіше. Тож, будь ласка, не повторюй, що ти мене не звинувачуєш.

...

Здається, він так простояв довго. Якраз коли Деон почав приходити до тями і поступово розбиратися з емоціями, що вирували всередині нього, і поступово відновлювати свої почуття, коли його свідомість, просякнута розчавленим відчаєм, почала пробуджуватися, він почув звук ззовні.

« ... Звук?»

Надворі о цій годині?

Очевидно, згідно з його проханням, коли він тільки приєднався до армії Короля Демонів, ця кімната мала би бути в найвіддаленішому місці. Приміщення, яке використовувалося як склад, було відремонтоване, тож нікого не мало бути ні нагорі, ні внизу. Під вікном був загальний тренувальний майданчик, але через величезний галас, спричинений використанням магії для знищення складського приміщення, поширилися чутки, що командир Нульового загону абсолютно ненавидить шум, тому ніхто сюди більше не приходив.

Це також місце, куди взагалі немає причин приходити.

«Це трохи дивно».

Це загальний тренувальний майданчик, але він покинутий, бо ніхто ним не користувався.

Ті, хто зупиняється у внутрішньому замку, — це високопосадовці та службовці, включаючи Короля Демонів та командирів загонів. Кожен командир загону та його підлеглі мали власну спеціалізовану тренувальну залу, тому вони не використовували загальний полігон для тренувань, а інші демони мали подібний майданчик у зовнішньому замку, тому вони не бажали створювати метушню у внутрішньому замку та привертати увагу високопоставлених осіб, які були прискіпливими, чутливими та мали кепський характер.

Звичайно, не може бути, щоб демони взагалі не використовували його, тож Деон припускав, що час від часу один чи два демони таємно приходили туди для тренувань або використовували його як таємне місце зустрічей... У будь-якому разі, нікого не було тут відтоді, як він отримав цю кімнату.

« ... А, нещодавно цей майданчик знайшов власників».

Деон коротко ахнув, згадавши запізнілий факт, який спав йому на думку.

Скажені пси. Цей полігон став винятково їхнім тренувальним майданчиком.

Оскільки Деон довго перебував у світі людей подалі від цих хлопців, він на деякий час забув про їхнє існування.

«Що вони знову зробили?»

Вони навіть не сплять? Він загасив ледь запалену цигарку та підійшов до вікна. Щоразу, коли він робив крок, калюжа крові плескалася під ногами, нагадуючи про свою присутність, але Деон ігнорував її.

Коли він простягнув руку, щоб відчинити вікно, то на мить зупинився, коли в полі зору з'явилася ваза. Якщо бути точним, Деон побачив дещо дивне з квітами у вазі, тому він відвів простягнуту руку та нахилився, щоб наблизити обличчя до квітів.

— Що? Гадаю, все було добре, поки Дан не замінив воду.

Чому зараз квітка трохи зів'яла?

Це не ілюзія чи помилка. Квітка, яка здавалася завжди свіжою, трохи зів'яла.

Пройшло не так багато часу, якраз достатньо, аби заснути та прокинутися.

— Я справді не можу цього зрозуміти.

Чи варто вважати дивовижним й те, що квітка протрималася так довго?

Деон на мить подивився на пелюстки, кінчики яких висохли та потемніли, потім відвів погляд і відчинив вікно. Бо зараз це не важливо. Варто було з'ясувати, що роблять і вже зробили ці скажені собаки.

«Якщо подумати, ще більш підозріло, що не було жодних проблем, поки я був відсутній».

Вони на таке не здатні. Очевидно, щось сталося, але вони це приховують.

Прохолодний вітерець проник крізь відчинене вікно. Водночас слабкий звук став чіткішим...

— Буаааааааааааа!

... Плач дитини?

— Тшш! Не можна плакати! Якщо нас спіймають, будуть великі проблеми. Ти ж хороша дитина? Ну ж бо!

— Не тільки ти помреш, нас всіх уб'ють...! Тож перестань плакати! Ку-ку!

— Буаааааа!

— Ах! Мої вуха!

— Немовля плаче ще більше через твою страшну пику! Прибери своє обличчя від дитини! Швидше!

Ха.

Деон, який стояв нерухомо, бо не до кінця розумів ситуацію, здавалося, отямився і притулився верхньою частиною тіла до віконної рами. Жалісливий погляд явно був спрямований на винуватців цього безладу.

— Що ви робите...?

Коли вони встигли стати няньками, поки Деона не було?

— Ах, капітане!

— Ви не спите!

— Давно не бачилися!

— Буааааа!

— Ну от знову!

Безладу гірше бути не може.

Вони не могли зрозуміти ситуації та просто махали руками. Дитина плакала ще голосніше, ніби навмисно. Хлопці усвідомили це надто пізно і поспішили заспокоїти її. Деон знову засміявся, побачивши це видовище, підняв ногу та наступив на віконну раму.

Ті, хто розмахував руками, завмерли від його неочікуваної дії.

— Гей, це...

— Е-ем...?

— Капітане, зачекайте хвилинку!

— Заспокойтеся! Життя прекрасне... ні не те! Життя дорогоцінне... Якщо ви це зробите, у нас будуть проблеми! Капітан дорогоцінний... Гадаю, капітану це не сподобається, але чорт забирай!

— ... Що ви взагалі говорите?

Як і слід було очікувати від замку, Замок Короля Демонів мав високий дах і великі проміжки між поверхами. Один тільки другий поверх вищий за третій поверх звичайної будівлі, а кімната Деона знаходилася на четвертому поверсі.

Стрибнути звідти означало б покінчити життя самогубством. Для них було природно злякатися, оскільки саме їхній лідер, а не хтось інший, був готовий стрибнути.

Деон клацнув язиком з жалем через невчасну метушню та стрибнув униз.

— Ого!

— Ловимо! Треба спіймати його!

— Ох, капітане! Ви готові попрощатися зі своїм життям!

— Будь ласка, поживіть ще трохи, перш ніж ми помремо!

Вони повинні знати, що якщо зіткнуться з кимось, хто падає з такої висоти, існує висока ймовірність смерті обох, але незалежно від того, думали вони про це чи ні, лицарі кинулися вперед, кричучи, що спіймають його.

Побачивши це, Деон насупився та вигнувся в повітрі. Коли він гнучко уникнув Мілана, який збирався простягнути руки, щоб зловити його, і легко приземлився на порожній ділянці землі, на мить почулося зітхання полегшення.

— Ох, будь ласка, не змушуйте наші серця завмирати!

Пролунав крик.

Водночас плач дитини, який тільки-но припинився, знову вибухнув.

— Буаааа!

— О, точно.

— Гей...

— Вибачте.

Клетер, який пильно дивився на хлопця, що чухав голову, зітхнув.

Якщо він скаже більше, вони все одно швидко забудуть про це і знову зчинять галас. Крик дитини тільки посилювався. Скрегочучи зубами, чоловік відійшов трохи далі від них, тримаючи дитину.

Деон, який спостерігав за цим, нахилив голову.

— Ти ж Клетер? Коли ти встиг завести дитину? Ти добре дбав за собою?

— Капітане... Добре, що у вас немає упереджень, але чоловіки не можуть народжувати дітей. Це не дитина Клетера.

— Ні, гадаю, у Царстві Демонів навіть це було б можливо.

— Це...! Не в тому справа, босе! Чому ви вистрибнули у вікно замість того, щоб спуститися гарними сходами? Це небезпечно!

Лицар мало не впав.

Деон намагався пропустити важливе питання. Мілан люто розплющив очі, але, побачивши обличчя Деона зблизька на мить, його вираз розслабився, ніби це його здивувало. Пильність в погляді зникла, а круглі очі були звернені до Деона.

— Хлопці, обличчя капітана сяє... щось не так з моїми очима?

— Що за... га? Капітане, що ви зробили зі своїм обличчям? Я навіть бачу ореол...

— Що, обличчя капітана світиться?

Миттєво члени Кривавих Лицарів оточили його.

Деон зітхнув, побачивши знайоме, але втомлююче видовище, але попри це ті, хто підійшов ближче до Деона і подивився на його обличчя, тихо ахнули. Хлопець попереду, який дивився на нього, обережно торкнувся підборіддя і зітхнув.

— Що я можу сказати... Здається, ваше обличчя не дуже змінилося...

— Ви з самого початку виглядали так, ніби здатні змусити плакати багатьох жінок... але тепер, гадаю, ви можете змусити ридати весь континент?

— Ні. Що таке континент? Ви виглядаєте так, ніби змусили б плакати цілу расу.

— Отже, капітане. Що ви зробили зі своїм обличчям?

Деон насупився, спостерігаючи, як кожен з них додає своє слово в безглузде обговорення.

— ... Що я зробив? Все, що мені потрібно було зробити, це стати Героєм, от і все...

— Героєм?!

— О боже, наш капітан — Герой?

— Це божевілля, це божевілля. Світ обрав капітана? Навіть небо втратило глузд.

— Але це добре.

— Це добре... бо тоді нам не доведеться турбуватися про капітана в майбутньому.

— Ось чому ви стрибнули. Були впевнені, що не постраждаєте.

— Але утримуйтеся від такого! Я думав, моє серце зупиниться!

Цьому не буде кінця.

Деон клацнув пальцями, щоб привернути увагу, і вказав на дитину, яку Клетер тримав.

— То чия це дитина?

— О, це не наша дитина... інший демон довірив її нам.

... Демон?

Деон знову повернув голову і подивився на дитину.

— Як не дивись, вона схожа на людину... Демон довірив вам людську дитину?

— Так, ми вважаємо його дещо унікальним демоном.

— Зараз він вирушив за їжею для дитини.

Настільки унікальний демон, що він підібрав людське немовля і виховує його. Деон насупився, бо йому одразу ж спала на думку одна особа.

Скільки б він про це не думав,існує лише один такий демон.

— ... Командирка П'ятого загону?

— !

— Саме так.

Схоже, вона щойно повернулася.

Червоні очі дивилися крізь натовп. Всі, хто мав здоровий глузд розступилися, розділяючи натовп, і Деон зміг легко побачити Óрел та Дернівана, які стояли в кінці.

Óрел, яка стояла нерухомо, не кліпаючи, ніби завмерла, запізно поворушила пальцями і заїкаючись відкрила рота.

— Е-ем... Пане Деоне...

Вона була схожа на дитину, яку спіймали за витівкою. Дивлячись на неї зараз, хто б сказав, що вона командирка загону?

Ніби зрозумівши, що залишати все як є, лише принизить гідність командира, її лейтенант Дерніван, який тримав в одній руці інгредієнти для дитячого харчування, вийшов уперед замість неї.

— Пане Деоне.

Деон нахилив голову та схрестив руки, ніби просив продовжувати говорити. Очі демона звузилися, але він спокійно заговорив без жодного хвилювання.

— Щодо того, що ми таємно принесли людську дитину...

— Мене це не цікавить.

— ...

Хоча Дерніван був байдужий до всього, здається, він все ж мав певну проникливість. Він одразу ж сказав дещо інше.

— ... Я перепрошую, що самовільно довірив цю роботу вашим підлеглим.

— Я знаю.