Розділ 198 — Для того, хто пішов (4)

Благородні Лицарі перебували безпосередньо під керівництвом Деона Харта. Це також неоднозначна сила, яку не можна назвати повноцінною армією Короля Демонів, адже вони ледве ступили на межу Царства Демонів через «зв'язок» з Деон Хартом.

Як інший командир загону посмів використати їх для особистих цілей, навіть якщо сам Диявол не бажав з ними зв'язуватися?

Якщо це буде виявлено, це буде питання, яке не матиме значення, адже все просто злетить в повітря. Це навіть не метафора.

— Це смішно, що ви просто наказали їм це зробити... ха.

— ...

— Якщо хочете померти, то помирайте самі. Навіщо втягувати в це моїх хлопців?

Можливо, саме тому в очах Деона з'явився холодний гнів.

Дерніван був шокований, коли виявив божевілля, придушене під цим гнівом. Насильне тримання за здоровий глузд. Це була небезпечна ситуація, яка може вибухнути, якщо щось піде не так.

— Ви збожеволіли?

— Вибачте.

— Гадаєте, зі мною так легко домовитися? Ну, мене довго не було. Це майже смішно.

Убивча жага в голосі стала глибшою.

Óрел, яка почувалася неспокійно, спробувала вийти вперед, але Дерніван ніжно натиснув на тильну сторону її долоні, щоб зупинити, і спокійно відповів.

— Ні, вибачте.

— Тоді що це?

— Це...

— Ого! Капітане!

Напруга, яка підвищилась до такої межі, коли кров може хлинути будь-якої миті, була розвіяна лицарями, які раптово закричали.

Злякавшись, Óрел подивився на них, а Дерніван, який опустив голову, також повільно відвів погляд, щоб поглянути на тих, кому вистачило сміливості для подібного. Деон уже відвів очі, коли вони раптом почали кричати.

На мить скажені пси почали зворушливо бубоніти, все ще здригаючись від смертельної сили, яка ще не зникла з байдужого погляду їх командира.

— Ви хвилюєтеся за нас?!

— Я вражений!

— Він назвав нас своїми хлопцями!

— Не можу повірити, що ви вже достатньо виросли, щоб хвилюватися за нас...!

— Коли ви так встигли вирости?

— Сльози затуляють мені зір...!

— ... Ха, ви, хлопці....

Вони не дали йому жодного шансу побути серйозним.

Деон торкнувся чола з глибоким зітханням. Лицарі, які побачили його пом'якшений вираз обличчя, обмінялися поглядами, посміхнулися та закричали, ніби змовилися:

— Капітане, будь ласка, не сваріть їх!

— Це не було безкоштовно, це була чесна угода! Нам заплатили!

— ... Заплатили?

— Так! Це була задовільна угода!

— Що ви отримали? Ні, не кажіть.

Немає потреби слухати.

— Просто поверніть це і розірвіть угоду.

— Що?!

Деон підняв брову, почувши більш драматичну реакцію, ніж очікувалося. Мілан, який зустрівся з ним поглядом, сповненим сумніву та роздратування, вкрився холодним потом і відвів очі. Виправдання, яке було майже схоже на бурмотіння, вирвалося.

— Це... не те, що можна повернути...

— ... Справді?

Раніше Деон би схопив цього хлопця за комір і запитав, що він отримав. Вони, мабуть, наполегливо працювали, щоб якимось чином отримати еквівалентну ціну.

Але тепер все інакше.

Голос пролунав настільки байдужим і спокійним, що хлопцям, які міцно заплющили очі та готувалися до найгіршого висновку, стало ніяково.

— Тоді вам не потрібно нічого повертати.

— ...?

Перш ніж він озирнувся, запалі очі вмістили зображення Дернівана та Óрел.

— Гадаю, вони достатньо зробили для вас. Чи не так?

— ... Так, це так.

Перш ніж говорити про угоду, вони — порушники.

Незалежно від того, дитина це чи дорослий, вони без дозволу привели людину до Замку Короля Демонів. Навіть якщо вони помруть прямо зараз, їм нічого буде сказати проти.

Звичайно, якби вони були більш хитрими, вони могли б навіть заявити або погрожувати, що Деон Харт їхній спільник під приводом укладення угоди зі скаженими собаками, але той не мав наміру відпускати їх так легко. Вони, мабуть, теж це знали, тому й утримувалися від дурниць.

Незалежно від того, чи буде він вплутаний як спільник чи ні, Диявол все одно стане на його бік. «Герой» був впевнений.

«Навіть якщо мене звинуватять як співучасника... вбити мене неможливо, тому буде проведене розслідування обставин на основі моїх зауважень, хоча б задля того, аби витягнути мене. Навіть якщо я вб'ю їх пізніше або перш ніж вони щось зроблять, пріоритет все одно буде за мною».

Вже мертва командирка П'ятого загону та її лейтенант, чи ще живий «Герой» на боці армії Короля Демонів? Хіба результат не очевидний? Ну, якщо відкинути все інше, поки існує різниця між високим статусом і переважаючою силою, жоден демон не наважиться його чіпати.

У будь-якому разі, Деон відчув невелике полегшення від їх слухняної поведінки. Дивно, що ці божевільні собаки, яких втягнули в це, казали, що все гаразд, але це злило ще більше.

Деон знав, що причина, чому ці хлопці раптом почали кричати та говорити нісенітниці хвилину тому, полягала в тому, щоб підняти йому настрій, тому він заспокоїв свій гнів і спокійно заговорив.

— Щодо людської дитини...

Óрел помітно затремтіла.

— ... Я нічого не питатиму.

— ...!

— Чесно кажучи, мені байдуже. Чи підбираєте ви людей, чи щось інше, головне, не втягайте в це мене та моїх людей.

Іншими словами, він заплющить на це очі, тож ніколи більше не довіряйте таку небезпечну бомбу уповільненої дії Благородним Лицарям.

Дерніван, зрозумівши значення його слів, тихо опустив голову. Деон підвів голову та подивився в небо. Бачачи, що три місяці майже перекривалися, здавалося, що до ранку ще далеко.

« ... Я втомився».

Варто повернутися до кімнати. Деон заснув, але був у незручній позі, і прокинувся посеред сну через дивний кошмар, тож його втома ніяк не могла зникнути.

Йдучи, не маючи жодних думок в голові, Деон раптом опустив погляд, коли відчув вологе відчуття на підошвах.

— ... Ох точно, хлопці.

— Капітане? Що ви збираєтеся робити?

— Я повертаюся. Але спочатку підійдіть сюди.

Він був майже впевнений, що це галюцинація, але як би він на це не дивився, ця калюжа крові виглядала занадто реальною.

Чи це справді галюцинація, яку може побачити тільки він, чи це прокляття, яке здатне помітити й інші? Потрібна впевненість. Деон вказав пальцем на свої ноги.

— Ви бачите це?

— Так? Що... хах!

Мілан простежив за пальцем Деона і зітхнув. Очі затремтіли від очевидного хвилювання.

Він міг це бачити? Тобто, це не тільки в голові Деона? Коли Деон примружив очі, Мілан закричав:

— Ви були босоніж?!

— ...

Здається, це дивне явище занадто відволікло його увагу. Тільки тепер Деон помітив свої білі ноги, що стояли в калюжі крові.

Тепер, якщо подумати, він без роздумів вискочив з кімнати. Звісно, він був босоніж.

— Не це, під моїми ногами...

— Під вашими ногами?! Ви наступили на щось гостре?!

— Ох, просто взувайтеся як слід і спускайтеся сходами! Ми б не втекли!

— Мілане! Підніми капітана!

— Так!

— ...

Коли навколо здійнявся галас, а самого Деона підняли в повітря, він подумав:

«Добре, гадаю, цю калюжу крові бачу тільки я».

Якби вони її побачили, то зчинили б галас вже з іншої причини, замість того, щоб зараз створювати цю метушню.

Якщо вже підтвердили, що на ногах немає травм, чому вони досі тримають його?

Член ордену, який, мабуть, відчув наполегливий погляд Деона, підтримуючи його ноги однією рукою та уважно їх оглядаючи, раптом підняв голову і сказав.

— На щастя, травм немає, але ви можете постраждати дорогою, тому ми віднесемо вас до вашої кімнати.

— ... Може я піду сам? Навіть якщо я поранюся, то швидко відновлюся. До того ж, зараз ніч. Зараз не можна галасувати.

— Ми можемо бути тихими!

— Ви?

Його недовірливий погляд впав на тих, хто все ще здіймав галас.

Ніби їх вкололи, вони не змогли впевнено відповісти і тримали язика за зубами. Поки він жалібно дивився на них, Клетер, який передав дитину Дернівану, підійшов до Деона і сказав:

— Так, якщо ви, хлопці, підете всі разом, обов'язково буде галас. Мілане, просто віднеси його.

— Добре!

Деон, якого раптово підняли на руки, не міг зрозуміти, що відбувається, тому на мить застиг, а потім насупився.

Навіть якщо він попросить опустити його, Мілан не послухає, тож він просто змирився.

— ... Гадаю, цей буде найгучнішим.

— Зате він найсильніший з нас. Ну, ви, мабуть, втомилися, тож відпочиньте, капітане.

— Ні, я...

— Я віднесу вас туди, не видавши ні звуку! Ухуууу!

— Гей, ти...

... Дійсно, якщо бігти та кричати, своїх кроків справді не чути.

Мілану здалося, що він почув лайку капітана, але, мабуть, йому просто здалося. Клетер вміло проігнорував цих двох, що віддалялися.

Його погляд був звернений до Óрел та Дернівана. Óрел пробурмотіла хрипким голосом і покликала свого лейтенанта.

— Дерніване, колишня манера мови пана Деона повернулася...

— Тшш.

Дерніван, який поклав вказівний палець на губи Óрел, глянув на дві фігури, що віддалялися. Він мовчав, хоча його обличчя було сповнене знаків питання, і лише повільно відкрив рота після того, як Деон та Мілан зникли з поля зору.

— Нічого дивного.

— Чому?

— З самого початку манера мовлення пана Деона була різноманітною.

— Я знаю. Але чому ти «тшикаєш»?

— Кажуть, що коли пан Деон вперше змінив манеру мовлення після того, як обійняв посаду командира Нульового загону, демон, який відкрито про це згадав, образив його.

— Я теж чула про це. Кажуть, що він не вбив його, а лише приставив кинджал до шиї та наказав замовкнути. Але хіба зміна в мовлені тоді не відрізняється від того, що зараз? У минулому це була напівповажна або владна неофіційна манера, але тепер — елегантна...

— Здається, відрізняється лише стиль мовлення.

Понад усе, немає нічого поганого в тому, щоб заздалегідь проявити обережність.

Дерніван тихо подивилася на Óрел. Цього разу вона відкрила круглі очі, ніби хотіла щось спитати, але стулила рота й опустила погляд, почувши знизу бурмотіння.

— К'яаа!

Дитина стояла, насилу тримаючись за край одягу Óрел. За людськими мірками, очі як у бабки, без білків, вважалися б огидними, але замість того, щоб плакати, світле личко дитини знову посміхнулося, щойно їхні погляди зустрілися. Óрел ніяково вимовила знайоме ім'я.

— ... Дерніване, малюк схопив мій одяг.

— Так.

— І посміхнувся.

— Справді?

— Чому він посміхається?

Питання про манеру мовлення Деона Харта було повністю забуте. Навіть зітхаючи від цього видовища, Дерніван не міг легко відвести погляд від Óрел.

Бо її круглі очі містили не лише зацікавленість.

Тільки-но він збирався відкрити рота, як Клетер, який радісно спостерігав за ситуацією, першим заговорив, ніби чекав цього.

— Óрел хороша.

— Я хороша? Чому?

— Хіба це не прояв любові, яку відчувають до свого опікуна?

— Опікун? Я?

— Óрел.

Дерніван відкрив рота, щоб покликати її, але було вже надто пізно. Óрел опустила руку та підняла немовля, уважно розглядаючи його обличчя, ніби дивилася на щось незнайоме.

— ... Зрозуміло. Я — опікун.

— ...

— Тоді я стала «мамою»? А Дерніван — «татом»?

Однак...

Вона сперла немовля на одну руку та вказала вільною рукою на доріжки сліз на його щоках.

— Дитина плакала?

— Він впав, коли вчився робити чотири кроки.

— Вчився ходити?

— Якщо не триматися за щось, він ще не може нормально ходити. Я тримав його за руку і вчив ходити, але дитина відволіклася...

— А, це тому, що ти сказав, що теж хочеш спробувати і кинувся до дитини!

Іншими словами, це означало, що дитина втратила опору і впала.

Невідомо чому, але як не дивно, Óрел це не подобалося. Спостерігаючи за суперечкою й тримаючи дитину на руках, вона нахилила голову, не розуміючи власних емоцій.

— Óрел, я понесу дитину.

— Дерніване.

— Так.

— Мені якось некомфортно. Знаєш чому?

— ...

Хоча Дерніван настільки байдужий до всього, що можна сміливо сказати, що він не має емоцій, він зміг певною мірою зрозуміти та пізнати почуття, служачи допитливій і сповненій емоцій Óрел. Ось чому він знав.

Це точно не могло бути добрим знаком.

Ось чому він забрав у неї дитину, навіть не відповівши.